Помітили помилку...
Виділіть її та натисніть клавіші Shift + Enter і надішліть виправлення


Веселі історії з Веселинівки. Частина І. Із автобіографії …

про село - Юркові оповідання

Веселі історії з Веселинівки. Частина І. Із автобіографії ….


Захрюкало, замукало, закудкудакало. Прислухався, - бабуся вже розтопили піч і чаклують над сніданком. Дідусь давно вже встали і пораються на подвір'ї. А я ще лежу, складаю плана, щоб вспіти все зробить за день, а роботи в мене, як оце у нинішнього президента України – корову Маньку в череду відігнати, діда Микиту послухати, з друзяками зустрітись, на ферму збігать і на конюшню не запізниться, з дідом Хрущом перебалакати, на ставок навідатися, кролям трави нарвати та ще й нагодувати, на конях верхи покататися, в цурки - палки погуляти, та ще не забути по дорозі в колгоспний сад заскочить, ввечері м’яча поганяти, оце зараз, думаю, особистий транспорт мені б тоді не помішав і як я скрізь встигав? Все ногами, ногами, було сусіди тільки по п’ятам і пізнавали. Треба вставати, я ж у відрядженні, не просто так можна сказать, а особистий ординарець у дідуся і бабусі, та й дідусь хоч і добрий але справедливий і ледарів не любив, бо сам був трудяга-чоловік, хоч і без руки - на війні втратив, отож зайвий раз його засмучувати краще не треба. Встаю, біжу умиватись, бабуся щось говорять, але я не дуже дослухаюсь. Все - день почався. Нашвидку вмившись, я побіг до хати. 
— Бабусю! — гукаю я, - Дайте молока. Будь ласка, швидше, бо я біжу. 
— Куди це ти? Зараз снідати будемо.
— Та потім. Я не хочу. Я молока тільки. Я з хлопцями домовився, - ледь не проговорився. 
—Та хоч хліба вріж.
Випив я кружку молока, відрізав велику скибку хліба — за пазуху і на вулицю щодуху. За ворота вибіг і з розгону просто на діда Прохора наскочив — не вгледів. Він аж захитався . 
—Тю на тебе! — буркнув він сердито.
—Вибачте! Драстуйте, діду!
— Здоров. Куди це тебе несе? Преш, як Павло - німий в колгоспний сад. Ледь з ніг не збив.
— Та я ж Маньку, до череди ….
— Проспав, ледащо?Ковінька тобі в печінку, — уже співчутливо й ласкаво спитав дід, сам же малим був — розуміє. 
— Та ні! То я пожену ! Вибачайте! — А сам думаю: “Ех, не знаєте ви Діду, нічого не знаєте, навіть гадки не маєте, куди я так спішу. Якби знали, ех, такої б заспівали, подумать страшно ...”
Звати мене Юрко, Миколайович, мої тато і мама на Тернопільщині, живуть і працюють, об’єднують Україну, передають знання, а я щоб їм не заважать, та під ногами не плутатись, на допомогу, по господарству дідусеві приставлений. 
У дитинстві я був чорненький, худенький, маленький, швидкий і смішний, як говорив місцевий дід Микита – талант і сільський народний поет: «А Юрко кирпатий, до видумок багатий, у колгоспі батракує, діда Прохора годує!»,- так то про мене.
Ви вже зрозуміли, що звати мене Юрко, батько - Микола , мама - Наталка, дід - Прохор, бабуся – Зіна, царство їм усім уже небесне та земля пухом. Хороші та трудящі люди були .
А народився я в селі, на Галичині, у родині трударів. І було мені років може чотири, може п’ять , як попав я у Скопці, як почав я зароблять свої перші трудодні.
Так отож.
Швидко відігнав корову до череди, на глинища – місцина така у нас в селі є – глиняна, вислухав останні сільські новини від дядьків, настанови односельцям - діда Микити і тільки п'ятами залопотів, мерщій до виконання плану.
Першим ділом на ферму. Там хлопці вже чекають. По нашим даним, вчора ввечері привезли тюльку колгоспним поросятам, та тільки знаходиться вона в коморі, а там тільки один лаз і пролізти в нього можу тільки я. А ще нашим свиням варять картоплю, так от, картопля та з тюлькою для нас малих не тільки делікатес а ще й велика смакота. Тепер – зрозуміло? Друзяки мої - Чомба і Ковбасюк - мене вже чекають (я потім Вас з ними познайомлю). Все готово, ніхто на нас не звертає уваги, нема до нас діла. Микола - Чомба мій друзяка і не далекий сусід, значно вищий за мене, довготелесий такий, очі зелені, як у бабі Усті – кота, передає полотняну торбину, в котрій мабуть мати муку чи цукор зберігала, - та зі словами вибирай велику, підсаджує мене, Ковбасюк страхує, і я в же в лазі. Добре, що не снідав, а то б не проліз. І ось я уже в коморі. Звикаю до темряви. Слина вже котиться, наче місяць на дієті просидів, прямую до діжок. Господи, як смачно пахне. Якщо колгоспним свиням можна їсти, то нам колгоспним дітям, тим більше. Нам же як і їм, ще ж рости і рости треба. Яке там вибирати, беру з кожної діжки потроху, щоб не помітили і пхаю, пхаю до торбини. А торбина вузька та довга, як ковбаса. Набираю повну торбу, тяжка зараза. Вже направився до лазу, та що це? Брязнули ключі, загриміли запори, хтось відмикає вхідні двері. До лазу далеко, не встигну. Ну все пропав. Торбину в сторону а сам за порожню діжку сховався, її ще до мене хтось опустошив. Зігнувся в три погибелі, сиджу і не дихаю. Ну що, куме Хванасю?- Чую - Добра тюлька ? - та, під горілку куме Іван - як брехня по селу. Ну що, беремо дві діжки , як завферма казав , ну і нам на закуску, тільки беріть потроху з кожної діжки Кум , щоб непомітно було. А в мене, там в бестарці два літра могоричу лежить, чистий первак - Галька «Задериспідницю» за вчорашню тюльку дала, дак ми того, пообідаємо добряче.
Куме Хванасю, а одна ж діжка пуста , Ви таки добряче до тюльки вчора ввечері приложились. - Я навіть очі закрив, ну думаю все, якщо помітять то буде мені , як Шаріку Фалимоновому, що закуску у них вкрав, дак вони за ним півдня ганялись. Бідний собака, потім місяць в село не показувався . Я Вам казав, що хватить і половини нам на могорич, а Вам все мало, й мало. І в кого Ви Куме вдалися, такі жадібні, як і Ваша жінка . Та, що Ви Куме Йване таке кажете, вона ж Ваша рідна сестра. Ну, то тоді давайте, спасать ситуацію, поки нікого нема, з кожної насиплемо потроху, і ніхто й не побачить. Та ні Куме, в мене є ідея краще, беремо одну, а спишимо дві, свині не скажуть, і нам хорошо і завфермі не плохо . Ото куме Йване, у Вас голова. Взяли вони одну повну діжку, почовгали, закрили двері . Ну нічого собі думаю, оце так розхітітелі, діжками гребуть і свиней наших колгоспних зобижають . Та поки сидів, як той йога, то все тіло заніміло, ледь розігнувся . Хватаю торбину і до лазу. Вже й не пам’ятаю, як вибрався наружу з тією чортовою торбиною і свиней чогось жалко, що не доїдають, аж апетит пропав і совість засвербіла . Отямився, вже коли добрались до нашої штаб – квартири.
Ти чого так довго там був ?, мокрий якийсь і весь тюлькою пропитався, що тюлькою об'їдався – спитав Чомба . Та Я,та Я ж чуть не влип, дядько Фанась і дядько Іван, як раз в комору зайшли, а я біля пустої діжки сховався, добре що вони з ранку такі як треба, а ти об'ївся - відрізав Я. До речі, вони вчора ввечері цілу діжку тюльки поцупили, та ще й хвалили, що дуже смачна і що в них в безтарці ціла літра горілки – випалив Я, як з рушниці. Та ну ! .
Сам чув .
Хлопці - каже Чомба, а давайте їх провчимо. Щоб горілки менше пили і тюльки їли. Зробимо конхвіскацію, заберемо контрибуцію , Чомба був у нас підкований, мама його, тьотка Марія в школі працювала, та і сусід його, дядько Василь Купріянів на колгоспних зборах та різних засіданнях частенько засідав, було так назасідається, що тільки на ранок додому приповзе, так багато розумних слів знав. А коли додому завидне приходив то й Миколі - свої знання, по сусідські, передавав.
Давай Юрко, ти самий швидкий і не замітний, береш могорича і сюда, а ми тим часом з Ковбасюкевичом здобич приховаємо, та крапивою прикриємо, щоб свіженька була . З Чомбою, краще не сперечатись, все одно не перепреш. Біжу назад, на ферму, між сараями, бур'янами і лопухами на господарський двір. Ага, ось і вона - бестарочка, озираюсь нікого, залажу в бестарку – це віз такий, як величезне корито з височенними бортами, в ній раніше зерно, комбікорм, дерть скотині возили, зараз таку, тільки в музеї можна побачити. Де ж вони сховали цей могорич? Ага ось і вона. Літрова сулійка, качаном кукурудзяним закрита - помилки бути не може. Чекай, - уже сам собі кажу, - Це ж вони помітять пропажу, і пише все пропало… Нє, Чомба завжди говорив: « Якщо хочеш щось зробить – прояви конспірацію». Хватаю сулію і мерщій до сараю, тільки б знайти в що перелити. Ага, ось і підходяща тара, порядок, швидко перелив горілку, в сулію набрав води з під крану, та й на місто «могорича» поклав. Біжу вже не ховаючись. 
«Ти що приніс, зараза? » - це Чомба до мене. - Що приніс, щ
о приніс – могорича. Проявив, як ти і вчив, конспірацію, - відрізав я . Швидко повідав хлопцям, як я додумався поміняти горілку на воду і покласти на місто «могорича» . Ковбасюк так зареготав, що Чомба аж злякався . Ото сьогодні кіно буде, коли вони обідать сядуть, отямившись сказав Чомба. 
Взагалі-то Микола хороший і добрий хлопець, за друзів горою, та і собак не боїться, правда трішки задається і хоче старшим виглядати . А прозвали його Чомбою випадково, якось старші хлопці свято «Шкоди» відмічали, ну і як же без нас, то й послали нас ввечері до баби Ганні – Цеперденкової, на город, часник пересадити, з одного кінця городу на інший, щоб створити їй галюцинації, щоб менше слухи розносила і про своє здоров'я думала. То темно було, як зараз пам’ятаю, дощ пирить, а ми часник пересаджуємо, спішимо, щоб першими відрапортувати. Пересаджуємо і сміху стримати не можемо. Ржем, як коні. Вже закінчували, коли лиха година діда Потапа до вітру винесла. А дід був ого-ого. Слух мав музикальний. То чи він почув наш регіт, чи то в порядку профілактики, як гаркне:«Хто це там по городам шастає? Ось візьму рушницю та як гахну сіллю». 
Ми принишкли, а дід ще трохи постояв та й пішов до хати, чи то відпочивати, чи то за рушницею, ми чекати не стали. Ноги в руки і гайда, через Рудку, на місце збору. Та так швидко бігли, а воно темно, наче і всі місцини на пам'ять знаєш але все-таки влетіли в багнюку по самі нікуди. Ото Микола в цій багнюці, чоботи і згубив. Порадились ми і вирішили, що завтра, повидному їх відшукаємо. Швидко дістались до місця , Микола відрапортував, його спершу навіть похвалили за оперативність . Та коли розгледіли, питають, - що це ти стерво мале босе ? 
- а він їм - та Чом бо- Чомболи в багнюці згубив, - хвилюючись тільки і пробубнів. 
Ну ті посміялись і з того часу його Чомболом і прозвали. А ми, друзі – Чомбою і звучить, і не обідно. 
Годинника у нас не було, так ми орієнтувались вдень - по сонцю, вночі – по місяцю. А сонце нам підказувало, що пора нам на конюшню. На конюшні нам завжди раді були. Конюх, дядько Овсій, був чоловіком добрим, ще й близький родич Ковбасюка. Дітей у нього не було, то Ковбасюк йому був, як рідний син. Ковбасюк – це також мій товариш, вагою пудів три , при рості метр двадцять і завжди голодний. Голова наче з плечей росте, обличчя кругле, ніс маленький, очі хитрі, так і бігають туди-сюди, туди-сюди, наче міношукач. А коли добряче пообідає, то скрізь однаковий, що впоперек, що вздовж, круглий, як колобок, тільки по сандалях і визначали стоїть він, чи лежить. Скільки халеп, дякуючи йому, ми уникли. Я з Чомбою, перед тім, як щось зробить, завжди думали, -  а що Ковбасюк ? - пролізе, проповзе, доженуть – не доженуть? Помітять, не помітять? І тільки зваживши всі «таланти» Ковбасюка – приймали рішення. Він у нас як компас – завжди на безпеку і тінь показував. Він сьогодн - перший тіньовий бізнесмен був би, куди тим олігархам братися. 
Дядько Овсій уже був на місці. І зустрів нас не зовсім дружелюбно,
- Де це Вас носить? А від тебе, що це так воняє, наче ти в Гальки Задериспідниці ночував? – це він до мене.                                                                                         - А ти, ледащо, де був ?- це вже він до Ковбасюка, - Ми ж тебе із Степанидою снідати чекали, так і не дочекались, мабуть все вже й захололо, - Ковбасюк аж почервонів, так йому соромно стало, що про сніданок забув.                                                                                                           - Так я з хлопцями на діло ходив, - почав Ковбасюк і запнувся, бо Чомба на його слабке місце, на ногу наступив,                                                                       - Так я швидко одна нога тут - друга там, - ми навіть не успіли нічого сказати, тільки стовп куряви і побачили, бо Ковбасевич, коли мова йшла про їжу становився несамовитий, як ото нинішній київський мер, що наче бабусь любить. Отримавши задоволення від дій свого рідного племінника, дядько Овсій подобрішав,                                                                                                      - А ну хлопці гайда до стайні, беріть Сірого та Лису і мерщій за табуном.  Як ми мліємо від такої команди, як вам передати наші почуття? Ну представте на мить, що вам Національним банком України в період кризи, дали на час покерувати. Так отож. Повторювати не треба. Ми вже в стайні. Чомба, на правах командира хватає Лису - на кобилі краще без сідла скакати, але я щасливий і тим, що Сірий - бойова коняка. Віддаю йому скибку хліба, тепер він мій . Вивожу зі стайні, підвожу до воза, сідаю верхи . Все, я - Будьонний. А Чомба все возиться, ніяк не може сісти верхи, так би і не сів, як би не дядько Овсій, -  Дивись Миколо, каже він, - Юрко менший за тебе в два рази, а вже верхи, справжній кавалерист, а ти – срамота . Ми вже не чуємо дядька, ми вже в розвідці, що на світанку додому верталась. До табуна - рукою подать, а ми по своєму маршруту - мимо вітряка, хати діда Микити і галопом на урочище Чащі, потім на Глушки і вже потім в Прицупине, де табун пасеться . Ех, досадно, що мама з татом не бачать. Всіх коней я знаю по віку, іменам та звичкам . Якби не дідусь з бабусею, я б з ними і не розлучався. У мене в цьому ділі талант. Без коня в селі, що в житті без жінки. Швидко зібрали табун та й повели до конюшні. Чомба попереду, бо він на кобилі, а я за табуном, з тилу, прикриваю. Ось уже і конюшня, і їздові всі в зборі - нам дякують, хвалять, значить, в самий раз коней пригнали . По звичці допомагаю діду Махтею запрягти Сірого та Найду . Запрягання коней це ціла наука. Навіть, хто все життя прожив в селі і то не завжди вміє запрягти. Тут кебету в голові і особливий талант треба мати, спершу треба з кіньми привітатися, дати шматочок чорного хліба, поговорити про тяжку їх трудову долю, поспівчувати, а вже потім одіти шлею, нашийник, вуздечку, наритники, пам'ятати якого коня з правої, а якого з лівої сторони поставити, щоб упряж не обвисала і не давила, і ще багато всяких таємниць, а в одно кінку запрягти ? а в бричку ? а … Я й то довго придивлявся та вчився, а практичних занять скільки було…. Дід Махтей мене поважає, Миколайовичем називає, а це в діда треба заслужить, він навіть своїх деяких однолітків тільки по прізвиськам і кличе, серйозний був дід. Було зустріне одного із таких і каже: «Ну що «Матня»? – Воша колгоспна, байдикуєш? Коли вже у «Матні» будуть трудодні? А ну підходь ближче випишу тобі достойного трудодня, -  і достає батіг з воза, а той ходу від діда. Концерт та й годі. 
Так, коні запряжені, дід задоволений, пора і честь знать. Залишаємо з Чомбою конюшню і мерщій на ферму, на котельню . В самий раз картопля поспіла. З картоплею у нас проблем нема. Дядько Іовлим, кочегар колгоспний , що слідкує щоб картопля зварилась і була в самий раз, нас уже чекає. А як же, без помічників, туди збігай, те принеси, туди передай, ми його, як він сам каже: « надежда і опора». Він мабуть здогадувався, земля йому пухом, але виду не подавав, а ми йому під великим секретом розповіли, що картопля нам була потрібна для експерименту над карасями, що у нас на той час, в кожній пристойній калюжі водились, я вже не говорю про серйозні водойми. Ми йому втокмачили в голову, що картоплею відгодовуємо карасів, а з них потім п’ятнадцяти кілограмові сазани виростуть, пошти як свині . Рибу він з малку не любив, казав що у нього алергія. Але як людина технічна, то всі наші інноваційні проекти підтримував і всіляко сприяв. Тож вибирав нам картоплю якісну і добре проварену, щоб не запаскудить нам експеримент. Набравши картоплі та в черговий раз пообіцявши, що самий великий сазан - його і отримавши в відповідь категоричне "Нєт", ми двинули на нашу штаб-квартиру. 
Ви вже питаєте, що таке штаб - квартира? Пояснюю: «Штаб квартира – це дуже засекречений об'єкт, який знаходився біля нашого колгоспного саду, недалеко від ставка в верболозі, в рівчаку, який ми облаштували, замаскували, накрили від дощу, наносили сіна, зробили стола, окремих схованок, заклали мінімальний, першої необхідності продовольчий запас і дали умовну, кодову назву «штаб –квартира » Ну не ставкою ж, називати. Один недолік, зимою не придатна для довгого перебування . Нас уже чекали наші друзі і однодумці, а ще для більшої секретності, кожний із них мав свій псевдонім : Чипердюк- Сашко , Путо, уздечка - Володька, Лис- Вітька, Педаль- Микола, Франко- Микола, Шлея- Петро , Мутний- Іван , Дишло- Микола, Ісус- Петро, Бугай- Володька, Геш - Гриша, Агрессор- Володька, Рижий- Ілько, Заєць – Толік, Кума- Володька, Дримба- Альоша, Математик – Андрій, з Чомбою і Ковбасюком Ви уже знайомі. 
Тут і проходили наші перші університети. Що хотіли те і робили і нам ніхто не заважав. Будували плани на день, на місяць, на роки та мріяли . Тут ми розпрацьовували наші диверсійні та розвідувальні операції, більшість з яких була успішно виконана і перевиконана . Але про все по-порядку. 
Сніданок тюлькою та з картоплею, та на природі, в гурті ватаги друзяк, під загальний сміх, веселі історії та під ритмічне чавкання – найвище задоволення душі і шлунку . Горілку ми берегли для всякого роду вирішення проблематичних питань та проведення бартерних операцій і це у нас в селі, працювало краще ніж швейцарський банк вмісті з Держпланом взятий. Ех, наївшись від пуза картоплі та з тюлькою, запивши все це ключовою водою, більш ні на які геройські діла не тягне, як тільки піти купатись на ставок . 
Ліниво, наче на розстріл, всією юрбою прямуємо на ставок . Ставок наш знаходиться за колгоспним садом, недалеко від нашої штаб-квартири, в мальовничому куточку. Так, він взагалі заріс очеретом, але плесо і доріжка чисті, топтані - перетоптані нашими босими дитячими ногами. Вода чиста, чиста, наче молоком парує, і тихо - тихо навкруги – красота . Але ми вже тут і ставок оживає. Регіт, плескіт води, ми пірнаємо, граємо в квача і через деякий час вода стає така каламутна, що аж карасі випливають наверх, подихати свіжим повітрям. Виходимо з води на сушу – відпочиваємо . І так декілька раз . Помалу-помалу нас залишається все менше і менше, у кожного є своє доручення – обов’язки по домашньому господарству, виконання яких строго контролюється батьками. Пора і мені. Швидко зібрався і до Рудки, там у мене прихована коса, а трава там, що вам і не снилось, соковита, запашна з конюшиною, з лікарськими травами, може тому і кролі у нас росли під пуд вагою. Ну може і не пуд, але кілограм десять – дванадцять точно. Ой, я ж вам про наше село ще не розповів.                   Так от слухайте.  Село наше з веселою назвою, як стан душі - після вдалої диверсії, або як після мороженого чи кваску спекотним літнім днем - Веселинівкою називається. А так, як його недавно перейменували, то всі по звичці, ще Скопцями називають . Кажуть, що в назві села ключову роль відіграв дід Микита . Наїхало начальства в село, щоб назву поміняти та на своє щастя зустріли діда. А дід в начальстві розбирався , як рентген просвічував.  От вони його й питають:  Дєд як жизнь?- а дід їм у відповідь: Та проклятий кінь, чуть не зробив мені амінь.                                                       Від проклятого копита і сила не та. 
- Де ж Ви дєдушка були?
- Та ходив в ларьок,
Тепер жизнь не та, у ларку всього хвата, 
- А що Ви купили дєдушка? 
- Пачку маргарину і сахару торбину, хліба-паску і дріжджів на закваску, 
- А як вобще, в селі? Не обіжають?Заботяться? Хозяйство єсть? 
А дід і каже:
- Та, була у мене корова, та не дуже здорова, так я її продав, та дурак старий, бабі гроші віддав, а баба порахувала в затишку, та положила на книжку, набрала собі на дві блузки а мені під носа дзуськи. 
А був у мене бичок «Мишко», так забрав Чиркун Сашко. 
Не гриби, не опеньки, буряк в полі пропадає а начальство назву села міняє. 
Дід швидко зорієнтувався і таку тираду їм видав, що ті, як тільки Скопці згадували - реготали і за живіт хватались. Хотіли спочатку село Голопузовкою назвати – куток у нас такий є та коли прочули про народну художницю - нашу бабу Ганну Собачко-Шостак – а роботи її веселі і красиві, по всьому світу людське око радують - назвали Веселинівкою . 
І на тому їм подяка а то були б ми – « голопузовці». Тьху, як подумаю то й зараз діду дякую, що своєчасно принесла його доля. Село таке давнє, що ніхто і не пам’ятає коли і ким воно було засноване. Стільки думок і догадок, можна цілого книгу написати, може, коли виросту та стану ледащом, то сам напишу, нехай мені трудоднями платять. 
Як на мене, то село заснували запорізькі козаки, а як по-другому. Ось дивіться - ранньою весною або пізньою осінню в село наше не один бусурман не сунеться, та що там бусурман, начальство і те тільки літом або зимою носа показувало. Це вже потім, коли меліорацію зробили, протоки та болота осушили, ковінька їм в печінку - таку красоту запаскудили,  а тоді навіть не кожний трактор міг проїхати, та що там трактор - танком і то не завжди проїдеш. Мальовниче місце - кругом притоки річок Трубіж, Альти, Ікви і все це в перемішку з болотами зарослими очеретом. Кожний куток в селі розміщений на окремому острові, як і запорізька Січ, тільки в мініатюрі. То що, козаки б мимо пройшли ?А річка Альта? Ще похилі люди оповідають, що по ній кораблі, як авто по трасі - мотались. Один навіть затонув зі скарбами - золота та алмазів та іншого добра на все село б та що там село, на всю Україну хватило б. І що, думаєте, хто-небудь вказав місце де він саме затонув? Дзуськи. І це тільки справжні козаки можуть в секреті такі речі тримати, он до цих пір золото Полуботка найти не можуть, ото і лежить воно десь, чекає кращих часів. А імена: Мусій, Влас, Микита, Дорош, Юхим, Трохим, Савка, Сидір, Опанас, Ничипір, Іовлим, а призвіща: Богдан, Бойко, Криворот, Клименко, Сотничок, Дериболот, Ткаченко, Федорченко, Бориско, Мироненко, Пічка – у кожного другого жителя села. 
А ще кажуть, що заснував його козак Мусій Скопець. Продовольством козацьку Січ забезпечував, так заснував овечий завод, а що - вівцям та і іншій скотині у нас розгулятися є де, сіна і трави для випасу і сьогодні на цілий овечий завод вистачить. 
А ще кажуть, що і Київський князь Олег, до нашого села руку чи ногу – приложив . Наче від коня свого, тут біля річки Альти, смерть прийняв.
Словом, славне, бойове село . Як на одному кутку села гуляють, то на іншому кутку чутно. Було, хрестини чи то весілля, чи то проводи в армію - так цілу неділю гуляють. А пісні які співали? Бувало як затягнуть, так філармонія відпочиває. 
А могил та курганів біля села стільки ... Тож не самі вони виросли. Та і дід Микита не раз говорив, що скільки його дід і батько його діда жили, то вже ці кургани та могили пам’ятали.
Та й наче і Тарас Трясило теж відзначився біля нашого села - в війні з поляками. Бо слово «трасця твоїй матері» у нас дуже поширено і вживається постійно, коли, м’яко кажучи, чимось не задоволений або на когось сердитий. А назви – Дардиха, могила Чайкіна, Бабина …. Так що справді, історичне наше село - давнє. 
Є в нас в селі і своя школа. По декілька перших, других та третіх класів - стільки дітей багато вчилось, в дві зміни, одні ранком другі після обіду, так мені не скучно . Мені в школу через рік, правда бабуся говорили, що піду, коли букви вивчу. А що їх там вчить, я і так їх знаю. По кутку пробіжу, кожного сусіда тихенько згадаю - вже і алфавіт повторив. Тільки м’який знак забуваю, нема у нас такого прізвища чи прізвиська. Рахувати я вже давно навчився. Так-що я хоч зараз в школу. Є у нас в колгоспі аж п’ять відділків, п’ять польових і дві тракторні бригади. Так-що є де приложити руки і голову, був би тільки час . Та й народ у нас трудящий, талановитий, а як же інакше. 
Я так розмріявся, поки оповідав Вам про село, що вже накосив трави днів на три. Швидко в’яжу з трави перевесло, складаю траву, так щоб і пупа не підірвати і два рази не ходити, несу траву додому. Бабуся з дідусем на городі копаються – працюють. Тепер головне зорієнтуватись, коли вони на город пішли та придумати коли я повернувся. Добре, що друзі в мене чуйні, особливо сусіда мій Микола Педаль – все бачить, все чує і все про сусідів знає, одним словом – нишпорка. А воротар який? М’ячі ловить як мавпа, ні тобі страху, ні тобі сумніву, з ніг м’ячі видирає. Ми коли граємо в футбол, так я з ним, в одній команді. Що не говоріть а воротар з нього. Ну вилитий Банніков, тільки малий.. 
То він мене пошепки інформує, що дідусь з бабусею, вже години дві, як на грядках пораються і до подвір'я не навідувались. Коли маєш таку провірену інформацію знаєш, що робити. Кидаю кролям, теляті свіжу траву, підмітаю двір, Микола - тихо, як миша, носить воду і наповнює діжку, цебер – допомагає мені. Головне в першу чергу зробити те, що в око падає. Знищуємо разом з Миколою сніданок, що бабуся приготувала - це щоб вона теж була задоволена, активно в цьому ділі допомагає і мій собака Сірко. За десять хвилин зроблено стільки, що, таке враження, наче тут ціла бригада працювала. Все, норма виконана, тепер головна задача - щоб не застали мене без діла дідусь з бабусею і тут одна надія на Сірка. Він у нас тільки від радості і собачого «щастя» гавкає. А так… Мене він слухає, бо не раз копняка отримував, та й обіцяв я йому, якщо буде мене слухатися то зі мною на кордоні буде служить, коли виросту, пайку хорошу буде мати, то коли я повертаюсь,  він мовчить і не писне. А хто тоді не хотів на кордоні служити? По моїм розрахункам дідусь з бабусею уже давно повинні бути на подвір'ї, ага, ось і вони , Сірко гавкає – наче його ріжуть, несе службу. Дідусь прискіпливо, оглянув подвір’я, кинув оком на траву для кролів, на повні водою діжки - задоволений пішов до хліву. Бабуся теж першим ділом до столу, миски чисті – порядок. Ти б пішов погуляв, на ставок сходив би - відпочив, це вже дідусь кажуть. Два рази, мені говорити не треба, я вже на вулиці. Чую тільки голос діда, скоріше здогадуюсь: «Маньку ! Маньку ! Не забудь з череди забрати». Микола мене доганяє, вже біля Рудки. Прямуємо в колгоспний сад . 
В саду у нас теж все схвачено. Сторож Павло, він з дитинства німий, але добрий, трудящий чолов’яга і любить все воєнне: солдатську форму, кашкети, значки, медалі, штик-ножі, не відмовляється і від трофеїв, що залишились ще з війни з німцями. А у нас цього добра тоді було - батальйон запроста можна було озброїти. Та ні, ви не думайте, сторож з нього був добрий та й собака у нього був серйозний, колгоспний сад він пильно охороняв. А нас, чи то поважав, чи то жалів? Взагалі ми були у нього в авторитеті. Місця дислокації Павла та його засідки ми знали всі, але на всяк випадок кликали його, щоб не попасти в халепу і не підмочити свій авторитет. Отож по рухам Павла ми зрозуміли, що у нас є хвилин десять, щоб забезпечити нашу команду яблуками. Хутко збираємо яблука за пазуху, дякуємо Павлу і гайда на ферму - діло до обіду йде, треба зайняти перші місця в «спостережному» залі. 
Ковбасюк нас уже чекає. І запихуючись яблуком нам доповідає, що дід Фанась і дід Іван вже вспіли запросити на обід і Данила Одирвивикинь. Данило - це такий чоловік, коли прізвище співпадає з натурою. 
Оце було десь місяць назад, як він з дідом Гаврилом в робочу годину літру денатурату випили на двох, так дід Гаврило так і не проснувся, помер бідолаха п’яним, а Данилу - хоч би що. Років йому може десь сорок – сорок п’ять, знає де в колгоспі що і не так лежить, сам не бере а інших спокушає. В армію його не взяли, люди кажуть, що дві неділі десь відлежав , сказали, що дурний та й с тих пір і працює куди пошлють. А посилають його часто і далеко. 
Наш «спостережний» пункт розташований на другому поверсі, на горищі четвертого зимнього сараю для нетелів, третього відділку тваринницької ферми, ближче до силосної ями на пагорбі. Навкруги все проглядається так, що і бінокля не треба. Чомусь так співпало, що місцем проведення всякого роду літніх таємних обідів, та святкувань «активною» частиною працівників ферми було обрано саме це місце між сараєм та силосною ямою в чагарниках та бур'янах. 

Далі буде.



Останнє оновлення (Понеділок, 31 травня 2010, 11:04)

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити