Помітили помилку...
Виділіть її та натисніть клавіші Shift + Enter і надішліть виправлення


Володимир Дарда "Повернення з пекла"

про село - Твори

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

У Києві, у Бабиному яру, на місці масових розстрілів зведено монумент.

Людські постаті — немов язики велетенського полум'я, що здіймається в небо. Мужній юнак, сам упавши на коліно, підтримує товариша над крутою безоднею; розтерзана дівчина закриває від жаху очі руками; а мати підносить на обколючених дротом руках немовля — з прірви до сонця...

Коло пам'ятника в почесній варті стоять піонери: суворі й мовчазно серйозні, урочі. Діти! Як біля багатьох монументів по всій нашій неокраїй землі на місці колишніх битв і героїчних подвигів.

Повз монумент звільна, у скорбнім мовчанні, з непокритими головами проходять люди з усіх кінців Батьківщини, з усього світу.

І часто приходить сюди висока сива людина — Микола Наумович Панасик. Отой Микола, що юнаком побував у земному пеклі і повернувся звідти, щоб жити, боротися, звинувачувати. На Нюрнберзькому процесі наводилися свідчення і партизана-підпільника з України, очевидця страхітливих злочинів німецьких фашистів у Бабиному яру. Записані колись у чорну ніч окупації стареньким учителем...

Людство не забуде того процесу, тієї небезпеки, яку пережило.

Кожного року на День Перемоги з далекого Кавказу, з осетинського міста Беслан, приїжджає до української столиці Мукагов Шмель Боєвич — колишній партизанський командир Шаміль. Провідує монумент у яру. І Микола Іванович Статін приходить з ним — юний партизанський зв'язковий «Коля-маленький». І Юрій Всеволодович Пришва, колишній Юра-комсорг. І Володимир Петрович Кукля, отой слюсар Володимир, що підібрав ключа навіть до воріт од пекла... І всі колишні побратими, хто ще може прибути, бо з кожним роком їх стає все менше і менше...

Якось друзі попросили Панасика:

— Проведи нас, Миколо, стежками втечі.

Тепер це зробити нелегко: нині в яру парк, рівні бетонні доріжки, лавочки. По узгір'ю пролягає широка магістраль, обік виросли нові житлові масиви з висотними білостінними будинками.

— Не забув? — питає Мукагов-Шаміль.

— Що ви? — ніби аж образився Микола.— Вчорашнє можу забути, а те пам'ятається... наче вчорашнє.

Микола повів упевнено й точно. І грушку одразу набачив — оту, що служила орієнтиром в осінню тривожну ніч, коротку, як мить. Хоч покалічені колись кайданами ноги й досі болять і ниють, але Микола перший видерся на пагорбок до того дерева, зараз старезного, напівсухого, мов прометеївський дуб над кручею...

Струмок на дні яру сховано в бетонну ринву, але провідник упевнено показує:

— Отут ми брели.

А от де був місточок, довго не може знайти. Питає в старенького діда, що саме гуляв у парку з хлоп'ям — онуком чи правнуком. Гнув малому з вербової гілки тугого лука.

— Ви, пробачте, місцевий?

— Тутешній.

— Десь тут був місток над струмком?

— Та отам же, де ви стоїте.

А коли старий дізнається, хто питає його і для чого, скрушно хитає лисою головою і гладить, гладить тремтливою рукою по вихрастій голівці мале хлоп'я...

Потім круті пагорби, людські подвір'я, городи, вулиця Шполянська, залите водою глинище цегельного заводу... Все дуже змінилося і дещо таки залишилось, немов спеціально, щоб можна було впізнавати колишнє. Певне, завжди у найновіших обрисах зберігається щось давнє, аби нагадувати людям про минуле.

І насип залізниці зберігся. Такий же високий, усипаний шурхітливим гравієм...

До Святошина їдуть електричкою, а далі — до Борового, в ліси, де обеліски на галявинах нагадують так багато; і навіть там, де нема обелісків, стільки незабутнього зринає у пам'яті!

І одна, спільна, дума тривожить усіх — тільки б ніколи більше не повторилося страшне лихоліття війни, тільки б ніколи не звалилася на нашу землю фашистська чума...

Хай буде мир, вільно живуть люди у добрі, правді та злагоді, і вічно світить для них щедре сонце!..

Останнє оновлення (Четвер, 27 травня 2010, 13:22)

 

Коментарі  

 
+1 #2 Леся 12.12.2014 16:55
Одна з найкращих прочитаних мною книг. Перечитувала її кілька разів і завжди з болем в серці та захопленням такими от простими людьми, як герой даної книги, дякувала їм за мужність та перемогу. Незважаючи на пережите, вони завжди залишались людьми які за свою країну не роздумуючи йшли у саме пекло. Шкода що зараз такі книги, та й поступки, не в моді... Раджу почитати всім, попри надзвичайно серйозний зміст читається дуже легко.
Цитувати
 
 
0 #1 василь 13.12.2013 23:33
Хочу прочитати цю книгу і згадати своїх дідусів і бабусь.
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити