Помітили помилку...
Виділіть її та натисніть клавіші Shift + Enter і надішліть виправлення


Володимир Дарда "В лікарні"

про село - Твори

Володимир Дарда

В ЛІКАРНІ

В ночі Роману Кириловичу погіршало: підвищилась температура, і він став марити, почалася кровотеча. Христина всю ніч не стулила очей. А коли вранці до палати зайшла ведучий лікар і побачила хворого, здивувалась – як він, бідний, витримав таку ніч! – і зовсім не помітила глибоких синців під запалими очима Христини. Певне, лікарі звикли помічати лише стан хворого, а хто перебував поруч, не мав права скаржитись.

Терміново скликали консиліум, зробили переливання крові. Після цього Очеретька здолав сон. Прокидався і засинав знову. Якось м’яко, покірно поринав у густу, заколисуючи купіль і, коли виринав, то наче справді з води, - лежав змокрілий, з прилиплою до тіла сорочкою, з вогким пасмом волосся на чолі. На носі, дивно загостреному, на верхній пришерхлій губі густо виступили росисті краплини,, і,, коли вивільнив над силу з-під ковдри руку, щоб їх витерти, долоня теж була мокрою.

Хтось у білім халаті завбачливо подавав сухий рушник, допомагав витерти губи, лице, чоло.. Здавалося, немовби няня, але, напруживши зір, упізнав Христину – теж у білому. І, заспокоєний знову поринав у густу сонливість, котра несла полегкість. І сон поступово ставав хисткіший – час від часу Роман прокидався від якихось гучних голосів і, отямившись, довго не міг збагнути: чи він таки спав, чи тільки лежав і думав. Ні, таки спав, бо щось плелося таке, чого думати, звісно, не міг. А потім настав момент, коли зненацька розплющив очі і вже цілком свідомо оглянувся довкола й досить чітко сприйняв усе – і навколишнє, і в самому собі. Лежав такий кволий, знеможений, в’ялий, а свідомість, немов спочивши від довгого вимушеного застою, нарешті запрацювала потужно й упевнено.

Поблизу не було нікого й здалося ніби і хворість, і няня, Христинин погляд, білий рушник, ліки – все привиділось йому, наснилося в ті безкінечно довгі години сонливості. Повів очима в один бік, у другий – ні, таки лікарня. Біла висока стеля, білі широкі двері з темною лампочкою-нічником над ними, білі завіски на спинках ліжок і в узголов’ї – пофарбована в біле тумбочка. Все мов присипане снігом. На тумбочці – склянка з водою, порошки, таблетки, очевидно, для нього. Справді – лікарня…

Спробував повернути голову – не зміг. Але порух його помітили.

- Що, батя, воскрес? – озвався збоку молодечий басок.

Роман Кирилович промовчав: не знав, чи здатний відповісти настільки голосно, щоб його почули. Знову заплющив очі, немов засоромився своєї безпомічності. Інший голос став пошепки докоряти тому, першому:

- Ото ще балбес! Чоловік, може, крізь сон блимнув, а ти мов Пилип з конопель.

- Хай не придурюється… - зареготав незлобливо той. – А то царство небесне проспить.

- Дивися, щоб ти не проспав обіду, - буркнув глумливо другий, і в палаті настала тиша.

Але тепер навіть з заплющеними очима не хотілося спати. Навпаки, слух працював, як ніколи, чітко, ніби після довгого перебою намагався надолужити прогаяне. Вловлювалося віддалене гудіння автомобілів, десь там, на дорозі, по якій не раз проїжджав раніше. Тоді про лікарню нагадував кондуктор, оголошуючи зупинку: «Райлікарня». Оте «рай» викликало часом у пасажирів веселі дотепи: «Не бажав би й ворогові такого раю..»

А ще вловлювався шелест паперу – це вже тут,, поруч. Певне, хтось із хворих гортав газету. І в коридорі кроки – різні, не схожі поміж собою. Кожна людина ступає інакше. Хода, як почерк, у кожного своя. Неповторима, як відбитки пальців. І коли, нарешті,, почулися її кроки, впізнав одразу, бо Христина хода теж на жодну іншу не була схожою. Упізнавав ці кроки в саду, коли Христина працювала з ним разом, і потім, коли стала дружиною,, - на стежці перед будинком, на веранді, коло порога. І тут упізнав, хоч по коридору ступало безліч жіночих ніг.

Кроки наблизились до ліжка, стишились, стали майже нечутними, а він, однак, чув їх і все, що робила Христина,, уявляв виразно: як вона обережно сіла на табуретку, як дбайливо поправила ковдру, як крутнула заводним ключиком ручного годинника – раз, вдруге. Можливо, він спить надто довго і це її непокоїло.

Розплющив очі. Вона дивилася радо, запитливо, помітила в його погляді зміну на краще.

- Як тобі? – запитала майже пошепки, чи, можливо, не промовила жодного слова, а він зрозумів її з погляду, з поруху вуст, жесту руки, що взяла його знесилілу руку, й тепло від її руки попливло в його тіло.

- Ти прийшла – одразу полегшало, - відповів, теж, мабуть, не стільки голосом, скільки очима, поглядом. – З тобою мені завжди легше.

- Може хочеш їсти? – знову так само: словами чи лише поглядом запитала вона, й він, як раніше, кивнув ствердно.

Христина розчинила тумбочку, дістала принесене раніше, що мав би вже з’їсти, але до чого й досі навіть не доторкнувся.

Збоку знову озвався молодечий басок:

- Що ви йому,, наче дитині,, пундики різні. Налийте сто грамів та смаженого кроля на закусь – одразу очуняє..

Роман Кирилович всміхнувся:

- Можна й сто грамів … виноградного соку.

Христина налила півсклянки, і він спрагло випив, попрохав ще, нараз відчувши, як захотілося пити, а й їсти.. Справді, хоч подавай смаженого кроля.

Дружина допомогла сісти в постелі, і тепер він зрозумів, що не сьогодні-завтра підведеться сам, а потім устане й піде, спершу тут, по палаті, до білого підвіконня: хворі завжди прагнуть щонайперше додибати до вікна,, щоб подивитися на те життя, котре раніше не дуже й помічалося, а звідси видавалось особливо привабливим і недосяжним. Потім вийде в коридор і далі, й далі – додому, до саду, до людей, до улюбленої праці, розлука з якою чи не найбільш відчутна й болісна… Це ж скільки днів, як він одірваний від того всього? Здається, вічність. І через що?!

Коли головний лікар робив обхід і побачив Очеретька в такій позі, здивувався. Христину знав і захоплювався її невтомною відданістю, хоч звик до людської самопожертви.

- Ви, дорогенька, нове слово в медицині,- пожартував, а потім розповів притчу. В палаті, мовляв, завжди двоє – недуга і хворий. Лікар – третій. Якщо хворий і лікар спільники, долати недугу простіше. Та ще легше боротися, коли в палаті з’являється четвертий – вірний друг. Тоді – троє на одного….

Невисокий, огрядний, у білій шапочці, він мало скидався на головного лікаря, та ще хірурга, і коли б зустрівся десь поза лікарняними стінами, той не подумав би. Хіба ж не помиляємось іноді, не знаючи людини, в своїх поквапливих оцінках та ставленні.. А потім довго пече сором запізнілих докорів….

Коли лікар пішов, Очеретько спитав про малого. Христина заспокоїла: - Богданко в батьків. А про це… - примовкла невпевнено, - нічого не знає.

- Добре, - похвалив Очеретько, - кажіть що поїхав кудись далеко. – Всміхнувсь винувато. Повернеться – привезе гостинця.

- Ти привезеш нам себе..

- Та коли б швидше, - зітхнув Роман. – А то лежу, а весь там, дома, в саду. Здається, без мене все зроблять не так. Кажуть, не замінимих людей немає. А по-моєму, кожна людина не замінима. Ніби хтось заміняє, а насправді, то вже не той, кого замінили….

- Ти ніби мариш, - насторожилась Христина, - Не розмовляй багато , не думай.

- Хіба може людина не думати? – здивувався Роман.  -Тільки подумає,, щоб не думати, і вже думає….. Стільки завдав людям клопоту. Навіть незручно…

- Досить, - притулила Христина руку до чоловічого чола. – Ти навіть здоровим не розмовляв стільки.

Він слухняно примовк. Дихав дедалі глибше, впевненіше. Немов насолоджувався тим звичайним, що маємо і що, виявляється, так легко втратити. Хотілося просто відчувати,, що дихаєш. Як тягне дитину ходити, коли зробила перший крок і переконалася, що вона здатна стояти на власних ногах.

Згодом Роману Кириловичу покращало настільки, що Христина поїхала додому: не могла так довго зловживати людською прихильністю. Пообіцяла провідувати щодня. Він заперечив: щодня не треба, невдовзі повернеться. Обов’язково повернеться незабаром, бо він ще стільки не зробив корисного, чого крім нього, не зробить ніхто….

Останнє оновлення (Четвер, 27 травня 2010, 13:24)

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити