Помітили помилку...
Виділіть її та натисніть клавіші Shift + Enter і надішліть виправлення


Лідія Дяченко. У помаранчевім сяйві осені

про село - Твори

У помаранчевім сяйві осені

4735У сонячно-помаранчеве сяйво несміло вкраплюються поодинокі сніжинки. Густішають. Починають сплітатися у мереживо. Ранок тче нові українські наспіви, мелодії, пісні.

— Слава Україні! — злітає увись і разом з вигуком, синичками й снігурами розкрилюються закличні гасла, розриваючи мудроване плетиво сніжинок.

— Слава! Слава! — розлягається тисячоголосою луною над повінню народу.

Наближаюся до наметового містечка.

— Добридень! Пошукайте, будь ласка, якусь дівчину приблизно моєї статури, щоб віддати теплі речі, — звернулася до охоронців.

— Ви до когось конкретно?

— Та ні, просто до вас...

— Хвилинку. — Мар'янко! — покликали дівчину, яка пила чай, — ходи-но сюди.

Освідомившись, що й до чого, Мар'янка подалася шукати дівчину, яка має ночувати в наметі, а я, розговорившись із охоронцями, вирішила подарувати їм книжечку своїх віршів.

— О! То Ви нам підпишіть для Рівненського та Чернівецького Пластів. Це ж яка пам'ять буде з Києва.

Аж тут і дівчата нагодилися. Передаю речі й книжки, а у відповідь — слова вдячності, сльози радості, щирі обійми. Кремезний і з вигляду суворий вартовий, який мовчки за всім спостерігав, несподівано звернувся до мене:

— Дякуємо, що прийшли. Ви навіть не уявляєте, наскільки важливо не відчувати себе непроханими зайдами у своїй столиці...

Попрощавшись із «новоселами», повернулася, щоб іти додому, аж з-під мотузки-огорожі випурхнув хлопчик років дев'яти і став переді мною.

— Тьотю, візьміть, будь ласка, коржики, — простягає два вівсяники.

Якусь мить я сторопіло дивилася на дитину: в чужомі місті, на морозі, на асфальті, намагається пригостити тим, що йому принесли. Опанувавши себе, спробувала пояснити, що я вдома і в затишку. Але хлоп'я благально зазирнуло в очі і попросило:

— Візьміть від мене, Ви ж прийшли до НАС!

Повертаючись додому, крізь пелену сліз бачила привітні усмішки, помаранчеве сяйво, чула рідні мелодії і судомно стискала в руці два пряники.

Наступного дня вже в центрі опору зустрічаю кивок привітання хлопчини з Рівненського Пласту. Маневруючи живими коридорами юрби, помічаю, як обм'якло осіла сіра суворість щитів під поцілунками хризантем, гвоздик, троянд. Як у відповідь на пісеньку «Усмішка» з піднятих забрал правозахисників вигулькнули щирі зворушливі усмішки...

— Сьогодні свята неділя, і ми помолимося за Україну разом із єпископом, — звернувся розпорядник-координатор.

Жовтогарячі хвилі стихли. Чоловічі голови опростоволосилися, і людське море вгамувалося. Після молитви чую, як позад мене озвався до когось чоловічий голос:

— Бачиш, хоч і не пішли до церкви в Дрогобичі, зате потрапили на знакову службу просто неба та ще й із цілою державою!

Озирнулася — молоде подружжя...

Наді мною майорить знамено «КУТИ». Підійшли дві жінки і звернулися до прапороносця:

— Ви з черкаських Кутів?

— Ні, ми косівські. Івано-Франківськ.

— Ой! — проясніли обличчя жінок, — ми ж там народилися. А чи не знаєте ви?..

Ось такими побачив світ не лише обличчя, а й душу колишньої Малоросії і в захваті видихнув:

— Це Велика Українська Русь! Це нація, відроджена помаранчевим сяйвом осені.

* * *



Мій край не був ніколи на колінах!

Терпіння — ще не значить рабський дух.

«Окраїною» не була Вкраїна,

Бо пісню не посадиш на ланцюг.

Залюблення у землю аж до неба —


Глибинно-українське і святе!

Самотність тополина, туга вербна

Чи десь іще бентежно так цвіте?

Є сім чудес на світі, кажуть люди,

Та не зрівнити жоден край чужий

З мого народу найдивнішим чудом

У гордій витривалості своїй.

Останнє оновлення (П'ятниця, 28 травня 2010, 09:11)

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити