Помітили помилку...
Виділіть її та натисніть клавіші Shift + Enter і надішліть виправлення


Олександр Євдокименко. Розвідка в історичне минуле селища Баришівка (Продовження)

про село - Статті

Локалізація древнього Баруча на місці сучасної Баришівки.

Виходячи із вище викладених матеріалів, автор повністю погоджується з розташуванням (за А.В. Стороженком) літописного Баруча на місці сучасної Баришівки. Це однозначно випливає з реконструкції старої частини Хозарського шляху від Чернігова до Києва, де на віддалі денних переходів формувалися поселення для відпочинку купців. Так наприклад, від міста Остер до Баришівки, ці поселення можуть знаходитися біля сучасних населених пунктів або на їх територіях: села Сокирин, Козелецького району, сіл Заворичі, Русанів або Світильня , Броварського району, селища Баришівки. Якщо далі до Києва – села Іванків, Бориспільського району, тобто вздовж річки Ільти, яка слугувала напрямком шляху. Якщо далі від Баришівки до Переяслава – села Пристроми, Переяслав – Хмельницького району, міста Переяслава-Хмельницького. Очевидно, що на цьому відрізку шлях проходив по вододілу між річками Трубіж і Альта. У всіх перерахованих населених пунктах на Трубежі виявлені древньоруські городища, що могли бути побудовані недалеко або на місці поселень Хозарського шляху.

Поселення на Хозарському шляху утримували та обслуговували місцеві жителі. Спочатку це були невеликі торгові населенні пункти, із частини яких утворюються адміністративні центри територій або цілих регіонів. Не виключено, що частина хлопківської спільноти стали основою Баруцького поселення, що згодом переросло у городище (мало захисну загорожу), яке у наступний період стає древньоруським містом.

Є інша версія - слов’янське населення, ще до приходу хозар побудувало захищене поселення на підвищенні протилежного правого берега Трубежа, між гирлом річки Стара Красилівка (річки Білоконь) та Трубежем. Цей варіант ближче для пояснення походження топоніма Баруч, від місця розташування населеного пункту на підвищенні у заболоченій заплаві біля гирла річки (згадаємо болотяну лукрозу за М.Зеровим). Його виводять від давньоруського бара – болото та англійського bar – наносне підвищення у гирлі річки. Виникнення поселення можна віднести до першої половини 8 ст., до часу військових змагань за наші території уличів та сіверян. Уличі - поляни будують на правому березі Трубежа укріплення від своїх північно-східних сусідів.

Але найбільш вірогідно, що все-таки свою назву Баруч отримав через участь у торговій діяльності тогочасного населення. Від древньоруського слова барать, що означає обмін товару один на інший, яке за Стороженком має тюркське забарвлення (або походження) від бариш, що значить прибуток, вигода. Як контраргумент, що виникає із тюркського походження топоніма, це те, що локалізувати Баруч із таким же успіхом можна у будь-якій іншій частині Хозарського шляху. Відомий археолог В.Г. Ляскоронський місце розташування Баруча відносить до верхівня річок Удаю і Ромну.

На думку автора, Ляскоронський не проаналізував значення місця розташування сучасної Баришівки на Хозарському шляху та не звернув достатню увагу на давньоруські літописні свідчення, щодо Баруча.

Згідно літописних даних, під час військового походу у 1135 році, через Ніжин на Переяславське князівство, Чернігівські князі Ольговичі спалили Баруч. Шлях, який існував у той час для руху Ольговичів в обхід Прилук, йшов від Ніжина до верхів’я річки Недри - притоки Трубежа, далі вздовж її правого берега до сучасної Березані. Там він з’єднувався із Прилуцьким шляхом, що вів до сучасної Баришівки, тобто до Баруча. Наявність цього древньоруського шляху вздовж Недри та в обхід Прилук, є додатковим аргументом значимості Баруча серед тогочасних населених пунктів. Цей шлях був значно коротшим, ніж через Прилуки (літописці Прилуки не згадують на шляху Ольговичів).

Одне із поселень біля укріпленого городища Баруч (городище знаходиться праворуч).

На жаль, місце розташування Баруча у древньоруських літописах не уточнюється. Ймовірно, на думку тогочасних авторів, у цьому не було потреби, тому що Баруч було відоме місто Переяславського князівства. Автор вважає, що уже у той час Баруч був третім городом у Потрубіжжі після Переяслава і Остра, про що буде далі.

Щодо розташування Баруча на Хозарському шляху. Поселення на території Баришівки не було звичайним селищем. На торгових шляхах Київського Лівобережжя воно стає вузловим пунктом. Так від Баруча прокладається ґрунтовий шлях, через сьогоднішні Пристроми до Переяслава і далі до гирла Трубежа. Якийсь час, як це видно з карти шляхів, Переяслав не мав прямої дороги на Київ через сучасний Бориспіль. Може у цьому не було потреби, бо населений пункт стояв біля Дніпра або ж Переяслав ще не був значним адміністративним центром Лівобережжя. Його сухопутний зв'язок з Черніговом та Києвом проходив через Баруч.

Карта торгових шляхів 9 ст. – 12 ст.

Після зростання ролі Києва, кінець 8 ст. - початок 9 ст., як торгового центру Хозарського каганату, толочиться відгалуження від Хозарського шляху у обхід Чернігова, тим самим скорочується шлях до Києва. За сучасними Сумами від Хозарського шляху відгалужується дорога на сучасне місто Ромни, Сумської області, далі на Прилуки, Чернігівської області, від Прилук до Баруча. Баруч стає вузловим населеним пунктом, що стоїть на шляхах до Києва із Остра, Чернігова, Переяслава та Прилук. Із цього часу (початок 9 ст.), можливо і з’являється відома назва населеного пункту – Баруч. У якому головним заняттям місцевого населення було обслуговування торгового люду, забезпечення провізією і фуражем торгових караванів та торгівля у своєму регіоні.

Положення Баруча на перетині Остерського і Прилуцького шляхів, у подальшому зумовлювало не тільки розвиток населеного пункту, але й несло йому загрозу від Чернігівських і Київських князів у періоди міжусобиць та від кочівників, що посунули на наші території після руйнування Хозарського каганату Київськими князями.

Після наступного скорочення шляху із Ітілю до Києва, зростає роль Переяслава. Він стає значним вузловим пунктом сухопутних і водних шляхів Хозарського каганату. До нього йдуть прямі відгалуження від Хозарського шляху через сучасні населені пункти: Суми – Пирятин – Переяслав; Полтава – Хорол (по прямій в обхід Лубен) – Переяслав; по Придніпровському степовому коридору, що тягнеться від річки Орелі до Переяслава, це Голтав (древньоруське місто на Пслі) – Горошин (древньоруське місто на Сулі, сьогодні село Горошино, Семенівського району, Полтавської області) – Переяслав; це «Соляний шлях» із Сиваша, що проходить берегами Дніпра, ліва ділянка Кременчук – Переяслав.

Укріплене городище Баруч на Хозарському шляху.

Певно, на початку 9 ст. прокладається прямий сухопутний шлях Переяслав – напрямок Бориспіль (поле Альтське), по вододілу між річками Альтою і Карань, де він з’єднується з існуючим шляхом на Київ. У цей час поселення Льто, попередника майбутнього Борисполя, ще не існує. Саме Альтське (Летьске) поле можна локалізувати на підвищенні території, на вододілі між верхів`ям Альти і річки Ільти. Тобто на землях сучасного села Іванків та урочища Язвина могила, через які проходить торговий шлях на Київ з Переяслава і Баруча.

Розміщення попередника міста Борисполя - укріпленого поселення Льто, слід відносити до межиріччя верхів`я Ільти і її притоки, невеличкої річки Драч. Де безмовно було урочище Льто (болото або озеро), з якого витікала Ільта (літописна Льтиця). Навіть зараз простежуються залишки цих двох річок на території міста, а за Борисполем їх можна побачити вздовж обох сторін автодороги на Баришівку. Укріплене поселення Льто виникає у цьому межериччі тільки на межі 10-11 століття.

Карта-схема торгових шляхів в 10-11 століттях

З часу виникнення шляху на Київ через Альтське поле значення Баруча на Лівобережжі значно зменшується. Переяслав стає великим торговим населеним пунктом Хозарського кагану. Торгове та стратегічне положення якого (наступний історичний період), змушує Київського князя Володимира у кінці 10 ст. провести значні містобудівельні роботи на березі Трубежа (Трубіж–Альта).

Побудоване місто-фортеця на Трубежі стає на довгий час найважливішім військовим і адміністративним центром однойменного князівства, яке не тільки захищає Київ з південної і східної сторони, але є одним із найбільших торгових і культурних центрів Лівобережжя.

Археологи із-за відсутності археологічних знахідок того часу, не можуть підтвердити наявність протоміста (до будівництва Володимира) на території сучасного Переяслава. Однак логіка історичного розвитку цієї території у хозарський період свідчить про існування декількох селищ (4 курганні могильники) на місці сучасного Переяслава - Хмельницького. Можливо, під час бурхливої розбудови Переяслава, у давньоруський період, на місці старих поселень з’явилися пригороди міста або ці докази ще не знайдені.

Давньоруський період в історії України.

У хозарський період Київ зростає як торгове та ремісниче місто. Хозарські, арабські, візантійські, скандинавські та купці інших держав і територій тимчасово, а частина їх згодом, і постійно проживають у місті. Місто притягує військовий, ремісничий та інший люд з різних земель і територій.

Місцеві князі зі своїми дружинами виконують у місті функції адміністрації каганату, але хозарські купці залишаються головною політичною силою, якій вони підпорядковані.

Є історичні свідчення про перебування у Києві угорських дружин (угри - фінське плем’я) на чолі зі своїм князем Альмусом (Ольма) – угорське урочище, Ольмин двір. Певно угорський князь, народ якого стояв у цей час на Лівобережжі, у нижній течії Дніпра, залучався на службу до київського та іншого торгового люду або він мав свою торгову справу у Києві. Не виключається його силове протистояння київській громаді та отримання викупу за проходження київських торгових караванів вздовж або по Дніпру.

Тогочасна міська громада, також як і слов’янська громада общини чи племені, не була безсловесним учасником суспільних процесів, вона проявляла свою волю через віче. На ці зібрання, де вирішувалися головні питання життя та стосунки з владою, мав право прийти кожний дорослий чоловік громади (общини). Справи вирішувалися значною більшістю голосів і князі повинні були прислухатися і миритися з волею віче. Правда, як згадується у літописах, князі через своїх людей старалися впливати на колективні рішення, але це не завжди їм вдавалося. Важливо те, що народ хоч і недосконало, але брав участь в управлінні містом, родом, общиною чи племенем.

Ймовірно, що внутрішні та зовнішні проблеми, що виникають у Хозарському каганаті у першій половині 9 ст. (боротьба із печенігами та інше) та зміцнення київської воєнної еліти вихідцями із Скандинавії, створюють умови для відокремлення Києва від каганату. Київ стає незалежним торговим містом-державою з територією, що входить у межі названого істориками «Київського трикутника». Це землі між річками Ірпінь – Стугна – Дніпро та 25-ти кілометрова смуга лісу на лівому березі Дніпра. Північними і південними воротами цієї території є Вишгород і Витичів (давньонорвежське vitiштабель дров для сигналізації), що розташовані на місцях бродів через річку.

Із цього часу місцеві князі, воєначальники дружин Дір і Аскольд, знову стають одноосібними володарями міста і прилеглої території. Не одне із тогочасних слов’янських племен не могло претендувати на місто і ці землі. Навпаки, Київ починає колонізувати та підкоряти прилеглі території (древлян, можливо дреговичів). Про це свідчить похід у 860 році Аскольда з військом на 200 кораблях (6000-8000 воїнів) на Царгород (Константинополь), що зафіксований Візантійськими авторами, як похід русичів. Тільки при організації слов’янських племен у ранньодержавне формування, можна було виставити таку кількість військового люду та матеріально забезпечити цю військову експедицію.

Стосовно назви Русь. Найкращою версією, на думку автора, є її фінське походження. Так фіни (займали значні європейські території сучасної Росії), що поставляли хутро скандинавам і словенам, обзивали вихідців зі Скандинавії за червоний колір їх суден, прапорів. Разом з тим, це не була самоназва цього войовничого і торгового люду.

Військово-купецькі загони варяг, після ослаблення хозар, відтісняють їх зі шляху «з Києва у греки» та приєднують до нього шлях від Ладоги до Києва, що освоїли раніше. Утворюється відомий великий торговий шлях «з варяг у греки».

Скандинавів, за їх військових домагань, знала вся Європа. Відокремлення Києва від хозарського каганату, очевидно, відбулося тільки після підтримки місцевої еліти скандинавами або після підтримки місцевою елітою скандинавів, що були постійними торговими конкурентами Хозарського каганату. Назва Русь, у візантійських письмових джерелах часу походу Аскольда, свідчить про домінуючу роль у київському суспільстві скандинавів.

Стосовно християнської церкви. Необхідно вказати на достатню кількість письмових повідомлень, про охрещення у цей час верхівки русичів, про заснування у Києві єпархії. Це свідчить про сприйняття скандинавським сегментом (Аскольд та інші) ідеології тогочасного київського поліетнічного суспільства, об’єднуючою основою якого починає виступати християнство.

У 860 році на Ладозі з’являється нова військова експедиція варягів під проводом Рюрика і його братів, які створюють із фінів, словенів і кривичів (слов’ян-переселенців) військову організацію з центром у Новгороді, сучасні російські історики її називають Північна Русь. У 882 році, представник Рюриковичів – Олег, із військовою дружиною захоплює, шляхом військового перевороту, владу у Києві, підступно убиває Аскольда.

Цей смутний час не зовсім ясно подається у руських літописах та його по-різному трактують сучасні дослідники. Не будемо це аналізувати. А приймемо до відома, що з цього часу Руська держава із центром у Києві, яка має літописну назву Руська земля (надумана назва деякими істориками – Київська Русь) знаходиться під владою Рюриковичів, які також підкорюють і Північну Русь (Ігор).

Слов’янська адміністрація племен, що потрапила під владу військово – купецької знаті русичів, не дуже поспішала уступити їм місце під «сонцем». Виплачуючи данину грошима і хутром, місцеві князі, при сприятливих зовнішньополітичних умовах, не раз пробували вийти з нав’язаного їм союзу. Військові походи Олега, Ігоря, Святослава, навіть Володимира Великого на одні і ті ж слов’янські племена, що відбувалися після зміни влади (Київських князів), свідчать про ці відцентрові процеси при формуванні Руської землі .

Що стосується цього часового проміжку для нашої території. Після підкорення Олегом сіверян і радимичів (землі на північ Десни до верхів’я Дніпра), що платили данину хозарам, це викликало з ними війну. Під час цієї війни Олег встановлює тимчасово свою владу на наших землях.

Необхідно також вказати на договір між Візантійською імперією та Руською землею, що був укладений після вдалого походу Олега у 907 році на Царгород. У цьому договорі уперше згадано Переяслав, переяславського князя, що був «під Олегом», якому греки повинні були сплачувати данину. Отже, Переяславський князь (невідомий полянський) з людьми з Потрубіжжя також був у цьому поході та те, що до розбудови Переяслава Володимиром, місто вже було одним із відомих центрів Руської землі.

Ні Олег, ні його наступник Ігор, за війнами майже не приділяли уваги внутрішнім справам. Перший гине на чужих землях у Персії, після чого хозари відновлюють свої території, а другий гине на древлянських землях.

Тільки завдяки зусиллям княгині Ольги (дружини Ігоря), починається формуватися держава - Руська земля. Ольга на санях або на звичайному возі об’їхала всі свої території, проїхала сотні, тисячі кілометрів тогочасних доріг. Вона закладає нові міста, села, погости і призначає у них управителів. Встановлює норми податків, із того часу з`являються літописні терміни - «устави», «уроки», «броки». Робить першу спробу поділу між державним прибутком і власністю князя - данину ділить на три частини: дві із якої йшло на Київ, а третина – на Вишгород, місто Ольги. Розділяє угіддя для полювань – «ловища» по всій землі, «перевесища» по Дніпру і Десні, що визначає місця постачання для держави хутра, меду і воску.

Уже згадувалося, на території Києва, Лівобережжя і Правобережжя відбувався інтенсивний приток арабських срібних монет, котрі були в обігу впродовж 200 років при хозарській торгівлі. Походи русичів, що перетворили квітучі міста Хозарії у руїни та інші події зупиняють розповсюдження арабського срібного дирхема (2,73г срібла), який мав слов`янську назву «куна». Через це за Ольги податки переважно сплачуються хутрами. І тільки при введені у оббіг гривні (163,8 г срібла) після Володимира Великого, «куна» знову стає грошовою одиницею. Одна київська гривня дорівнювала 60 «кунам» (60 х 2,73г срібла) або на одну гривню можна було придбати 60 шкурок цього хутряного звірка.

За правління Ольги значно поглиблюється процес асиміляції варязького елемента, про це свідчать вже імена у родині Ольги: Святослав, Ярополк, Володимир. Можливо, з процесом асиміляції треба пов’язати найзначнішу подію у житті Ольги, її охрещення. Безсумнівно, вона жила у середовищі, де християнство вже проникло до різних шарів народу (попередні розділи).

Не можна не віддати шану цій жінці, що керувала державою, коли у всій Європі панувала фізична сила (10 ст.- середньовіччя) і кожен володар був, насамперед, воєначальником, вождем армії, що постійно воювала. Вона з’являється на київському престолі і протягом 20 років править державою тихо і мирно. Беззаперечне підкорення воєначальників варязької дружини цій слабій жінці, вказує на високий статус її родини в ієрархії тогочасного скандинавського суспільства.

Декілька слів про печенігів. У 8 ст. орди кочових племен тюркського походження – печеніги, намагаються прорватися крізь хозарські володіння на Захід, але хозари твердо обороняють свої границі. Проте на початку 10 ст. (915 р) частина печенігів проривається через каганат і не залишаючись на територіях сучасної України, направляється далі на Дунай. Тільки після розгрому Святославом (син Ольги) Хозарського каганату – торгового конкурента русичів, печеніги надовго оселяються в причорноморських степах. З цього часу наступають жахливі часи для слов’янського народу і на Лівобережжі, і на Правобережжі України.

Декілька слів про Волзьких болгар. У 10 ст., на Волзі із окремих князівств, постає сильна і розвинена держава, що у 922 році приймає іслам і звільняється від хозарської залежності. Болгарське населення у цей час вже вживає плуги, у них розвиваються різні ремесла, торгівля, із 10 ст. вони карбують свої срібні монети. Волзькі болгари установлюють торговельні стосунки з усіма сусідніми країнами. У цей час виникає торговий шлях: Київ – Баруч – Прилуки – Ромни – Вороніж і т.д., що має слов’янську назву - шлях «На Булгар». Володимир, син Святослава, засновник величезної держави – Руської землі, пробує у 985 році розширити свої володіння на схід, виступає у похід (разом із торками) проти Волзьких болгар. Але цей похід для Володимира був невдалий, він завершується тільки мировою угодою між державами.

Декілька слів про Володимира Великого (978-1015 рр.) – сина Святослава. Володимир, одна із найсильніших постатей (правителів) Руської землі. Він створює величезну державу, найбільшу у Європі, із централізованою владою у Київського князя. Посилює торгові і дипломатичні стосунки з усім культурним світом того часу. Володимир змінює внутрішню політику. Варязька дружина переходить на другий план, Її місце посідає дружина сформована зі слов’янських воїнів. Із старших дружинників якої він призначає відповідальних намісників і воєвод. Він змінює місцевих (слов’янських) князів, їхні землі роздає своїм синам, яких він мав 12 від різних жінок. За Володимира з літописів зникають племінні назви: поляни, сіверяни, радомичі і т.д.; їх замінюють – кияни, чернігівці, смоляни і т.д.

Володимир був достатньо мудрий правитель, щоб не зрозуміти, що язичницька релігія не могла об’єднати його поліетнічну державу, а ні відіграти тієї великої ролі, яку відігравала християнізація для всіх держав Європи. Через це, при ньому Руська земля приймає християнство.

Що стосується нашої території. Головну увагу, під час свого правління, Володимир звертає на боротьбу з печенігами, від рук яких загинув його батько - Святослав. Він будує низку великих і малих укріплень над Стугною, Трубежем, Сулою. Заселяє їх, як вказують літописці «достойними мужами» - північним військовим людом з кривичів, в’ятичів, словен, інш. У цей час і з’являється місто-фортеця на Трубежі – Переяслав, будується фортеця у Баручі. Очевидно, що кінця з 10 століття ( можливо з 996 р.) Баруч стає древньоруським містом, яким управляє княжий посадник.

Але всі ці заходи не забезпечували спокою, час від часу печеніги проривалися і нещадно руйнували міста і села.

Від Володимира численність Рюриковичів на Русі зростає безперервно. Що створює проблеми між братами, дядьками і племінниками при розподілі княжих столів (міст) і земель. Величезна держава створена Володимиром та збережена його сином Ярославом Мудрим (1019-1054), після Ярослава починає дробитися між спадкоємцями.

За Ярослава боротьба з печенігами втрачає свою гостроту. Печеніги до 1036 року не нападали на Руську землю. Вони боронилися самі, спочатку від торків, а далі від половців. І тільки у 1036 році печеніги підступили до Києва, яким Ярослав за допомогою варязької дружини завдає жорстокої поразки. Тиск половців та удар Ярослава змушує більшу частину печенігів покинути українські степи та відкочувати за Дунай.

Після смерті Ярослава, за його заповітом, відбувається поділ Руській землі, послаблюється сила Київського князя. Князі постійно ворогують між собою. Залучають, із-за шлюбів на дочках польської, чеської, половецької та іншої верхівки чужі військові загони для вирішення особистих домагань. Після вдалих походів проти своїх родичів, часто віддають на поталу їхні землі запрошеним військам. Міжусобиці між Рюриковичами не призупиняються навіть при зовнішній загрозі для їх територій.

Влада, адміністрація та громадський устрій Руської землі. Як свідчить історія Руської землі, більшість часу (за винятком правління Володимира Великого) найвищу владу у головних містах князівств, мали віче (громади). Де вже з 10 ст. впливовою силою були бояри, купці, ремісники та тільки частково, прості люди. І у всяке діло княже могла втручатися така громада.

У той же час, носієм державної влади залишався князь, який міг бути тільки із членів родини Володимира Великого (Рюриковичі). Компетенція та влада князя залежали від його авторитетності та реальної сили, на яку він опирався. Головним чином він був воєначальником, що забезпечував захист своєї території, торгових шляхів, купців. Вдале проведення військових походів збільшували престиж та авторитет князя як серед його дружинників так і серед багатої верхівки громади.

Головну військову силу князя являла його дружина, яку він сам утримував. Як винагороду за службу, старші дружинники діставали землю, а інші дружинники – пайку з військової здобичі. Громада краю, міста забезпечували, при потребі, князя «воями», набраними серед селянської та міської людності (призначені вічем або добровольці). «Вої» йшли до війська зі своєю зброєю та іншим спорядженням.

Починаючи з 11 ст. боярство місцевого походження та княжі мужі (старші дружинники) об’єднуються в одну групу значних землевласників, впливових у політичному відношенні у боярських радах князя, на вічах та у княжій адміністрації. Біля князя утворюються династії бояр, які з діда-батька займають вищі посади у князівстві. Ці люди складають верхівку суспільства Руської землі, що мала найвищі привілеї (права) та захист тогочасних законів.

Середню групу суспільства (вільних людей) складали «ліпші» люди: заможніше купецтво, дружинники, заможні ремісники. До речі, купці у свою чергу поділялися, для «кожного, хто торгує» та спеціально «гості» - приїжджі купці, що займалися гуртовою торгівлею. Купці та гості перебували під особливою опікою у князя.

Нижчу групу вільного населення становили інші ремісники і торговий люд та селяни (смерди), що мали невелику власну справу, власну землю, двір, худобу. Смерди та інші вільні люди міст платили податки та відбували, як «вої» військову повинність.

Крім цих категорій людей існували напіввільні люди – «закупи». Це у першу чергу були наймити, що відробляли позичені гроші або брали гроші наперед за роботу, при цьому у них було своє власне господарство, житло. А також вже була велика кількість невільних людей, що називалися челяддю або холопами. Холоп був позбавлений всіх прав і його тогочасний закон трактував нарівні з худобою.

Всіх урядовців призначав князь і вони відповідали тільки перед ним. Головним урядовцем князя був тисяцький, який керував військом чи територією на час відсутності князя. За тисяцькими йшли соцькі, десяцькі. Їхні посади мали військово-адміністративний та інколи й фінансовий характер. Далі йшли тивуни – судді княжі, вирники і митники – люди княжі для збирання різних оплат. Але загалом, дуже великої адміністрації не було, бо міські і сільські громади у багатьох сторонах життя управляли самі собою.

Адміністративна структура Переяславського князівства була максимально пристосована до умов пограничного життя. Тут існувала, як і в інших областях Руської землі, десятинна система організації війська (десятки, сотні, тисяча). Військовий апарат одночасно виконував (на думку автора) адміністративні і фінансові функції. Місцева військова еліта була опорою князя. Вона забезпечувала функціонування замків, сторожових фортець, оперативний збір народного ополчення («воїв»), координувала дії з поселенцями-кочівниками, що мали свій військово-адміністративний апарат. Представниками князівської влади у містах були посадники. Посадник у своєму розпорядженні мав персонал для ведення суду, збору данини, військовий загін для місцевої оборони та інше. У своїй діяльності посадники опиралися на сільських старост, що назначалися або обиралися на зборах сільських громад. Як уже згадувалося, у результаті специфіки пограничної Переяславщини, у залежності від категорії міста посадник князя одночасно міг бути тисяцьким (намісник князя), соцьким чи десяцьким. Посадник давньоруського міста Баруч (на думку автора) був соцьким, він забезпечував владу князя у місті та у навколишніх сільських населених пунктах. Наявність торків на території посадника, вимагала від нього уміння ведення бойових дій за участю кінноти, залагодження можливих конфліктів між різними етнічними групами населення, забезпечення федератів землями для постійного проживання та місцями для пасовищ худоби та іншого.

Переяславське князівство та перша літописна згадка про Баруч.

На початку цьому розділу, автор хоче зізнатися, що змусило його взятися за написання цієї розвідки. У першу чергу, це особисте не сприйняття існуючих пояснень виникнення Баришівки, тобто Баруча, а далі, це потреба викласти іншу, більш реальну (достойну) версію відомих літописних подій.

Напевно, кожен допитливий мешканець Баришівки не може бути задоволеним тим буденним, а на думку автора - примітивним роз’ясненням про заснування Баруча: «…. учені пов’язують його з літописним Баручем, що вперше згадується поблизу Переяслава у 1125-му році. Баруч (Бароч) був заснований в період розквіту Переяславського князівства і там проживали торки – кочовий народ, який був на службі у переяславського князя. Баруч був містом-зимівником, куди із приходом зими із засніжених навколишніх пасовиськ торки зганяли коней і тут вони (торки і коні) знаходились до весни».

Отже, все дуже просто. На зиму, все одно боронитися не було від кого, відправляли торків у верх по Трубежу, подалі від очей Переяславського князя. Нехай вони там у куренях – зимівниках проживають, своїх коней стережуть, на звірів полюють та рибу ловлять. Адже степовий народ витривалий та бувалий, з голоду та холоду не помре. І коні у них для цього пристосовані, траву із-під снігу копитами вибиватимуть, дивись і перезимують. А там по теплу - у новий похід, на захист кордонів або на інші землі за здобиччю та харчами.

Але не так це шановні! А все більш складніше, тому і літописні події, стосовно нашого населеного пункту, повинні мати інше тлумачення. Щоб це подати, необхідно ще раз нагадати про одну особливість населення Переяславської землі – це її поліетнічність. Безумовно, що ядром цієї території були уличі-поляни, але у силу близьких контактів зі степом на території князівства селилися за угодою або вже жили без угоди, як місцеві жителі: алани, хозари, болгари, печеніги, торки, берендеї. Про це свідчить багато літописних, археологічних і лінгвістичних фактів. Якраз Лаврентієвський літопис повідомляє, що у Баручі та Бронь Князі під час половецького нападу (після смерті Володимира Мономаха у 1125 році) знаходилися торки. Тобто, торкська кіннота була введена Переяславськими князями в існуючі на Трубежі города руські.

Стосовно торків (огузів). Торки, це тюркомовні кочові племена, частина яких у другій половині 10 ст. переселилася у степові території сучасної України. Інша частина рушила на південь у Центральну Азію, де вони створюють величезну імперію Сельджуків, а пізніше у Малій Азії – Османську імперію.

Чоловіки цих племен були вправними вершниками і витривалими воїнами. Саме вони охороняли хозарську вузлову фортецю Саркел, на переправі через Дон. Починаючи з кінця 10 ст. - за часів Володимира Великого, торки як союзники русичів також приймають участь у спільних військових походах. Є думка, що Ярослав Мудрий теж використовував торків для боротьби з печенігами. У час появи більш сильного степового противника – половців, частина торків переходить на постійну службу до Київського князя - для захисту кордонів та отримує за це право селитися на прикордонних землях князівства (засновують місто Торчеськ на Росі), частина – до Переяславського князя (поселення на землях сіл Мала і Велика Каратуль), інших торків асимілюють половці.

На Лівобережжі, на початку 12 ст.,частина торків входить до складу кінного війська Переяславського князя, а кіннота у той час була елітним підрозділом княжого полку. Виходить, що не міг Переяславський князь (а більшість із них були мудрі люди), відправити у безлюдне місце на зиму частину своєї кінноти. Очевидно, що населення Баруча та Бронь Князя повинно було забезпечувати торків провізією та фуражем. Тим паче, що громади цих міст мали досвід у цій справі, продавали ж для торгових караванів провізію і фураж (попередні розділи).

Та на додаток про торків, що мають відношення до Баруча та інших фортець північно-східного напрямку. За літописом, у 1096 році нова група торків з роду Читиєвичей (укр. Читиєнко) підійшла зі степу та звернулася до Володимира Мономаха про прийняття їх на службу та поселення на землях Переяславщини. Не виключається, що люди цієї групи були направлені князем на постійне проживання до Баруча та Бронь Князя для захисту північно-східних кордонів князівства. Де також будуються нові фортеці (Городок, Баруч, Бронь Князь, «Веселинівське» городище).

Далі стосовно зими. Історія свідчить, що більшість військових походів кочівників та русичів відбувалися узимку.

Коли замерзали ріки та ставали прохідними болота, зростала швидкість переміщення військових загонів, що раптово могли з`явитися на чужих територіях та грабувати міста і села, кочові поселення степовиків. Тобто, не на зимовий відпочинок князі відправляли торків, а на захист шляхів до Переяслава. На думку автора, із-за погіршення у подальшому стосунків між Переяславським та Чернігівським князівствами (які до цього вже були не дуже добрі), торки щозими повертаються до Баруча та Бронь Князя, де вже живуть їх сім`ї. Таким чином, місцеві гарнізони фортець Баруча та Бронь Князя, що стояли на шляхах із Чернігова до Переяслава підсилюються торками.

І дійсно, узимку 1135 року, чернігівські князі Ольговичі разом із половцями напали на Баруч. Їм вдалося захопити місто, вони грабують та підпалюють Баруч.

Залишки гарнізону відступають з палаючого Баруча

Було захоплено у полон багато людей, худоби і коней (літописні дані). Переобтяженні військовою здобиччю Ольговичі та їхні союзники - половці повертають у сторону Чернігова (літопис описує похід тільки до Баруча). Можна припустити, що залишки Баруцького гарнізону разом з торками та ополченцями прилеглих сіл, відступаючи з міста по переяславському шляху до «Веселинівського» або «Пристрімського» (Бронь Князь) городищ, чинили їм опір (чекаючи підходу дружини Переяславського князя), що також змушує Ольговичів повернути додому.

Згідно літопису, узимку 1135 року Ольговичі та половці, що очевидно, рухалися по старому Хозарському шляху - вздовж правого берега Десни, спочатку захопили Городок, далі Ніжин і тільки після цього Баруч. Не дивно, що об’єднаному війську Ольговичів вдалося зайняти Баруч, укріплення якого були значно слабші укріплень Городка та й гарнізон Баруча був значно менший.

Стосовно Городка (Остер). У 1098 році Володимир Мономах у Городку будує міцну фортецю. На час підходу Ольговичів територія Городка має три захисні вали та цегляні будівлі. Ймовірно, були зайняті тільки пригороди цього міста, фортеця та помешкання за захисними валами вціліли. Про що свідчать події наступного року, коли Городок разом із частиною земель стає окремою волостю (до якої входить також Ніжин) і княжим містом Юрія Долгорукого.

Стосовно міста – зимівника та інше. Що таке місто –зимівник? Повесні воно зникає, а на кінець року відроджується як фенікс? У такому випадку, чи можуть історики, такі тимчасові поселення взагалі називати містами, вони ж не «тягнуть» і на села. Та й не міг кочовий народ за 30-50 років (до літописної згадки Баруча) побудувати щось на зразок тогочасного міста, як найкраще – тільки село. А Баруч, за свідченнями літопису - не село (села у літописі не мали назви), він згадується у одному ряду із Городком (Остром) і Ніжином, що свідчить про статус населеного пункту як древньоруського міста і про більш давнє походження Баруча ще до появи торків. Та ще потрібно нагадати історикам, про існування шляху «на Булгар», що вже добрі 150 років до часу літописної згадки про Баруч, проходив через наш населений пункт. На думку автора, це також було одним із мотивів (крім печенігів) для будівництва у 996 році Володимиром Великим у Баручі фортеці. Торгівля, як значне джерело доходів, була завжди під постійною опікою руських князів.

Необхідно подати інформацію про кінноту кочівників. Кожен воїн, виступаючи у військовий похід, повинен був мати трьох навчених коней, якими він користувався по черзі у дорозі. Таким чином за зимовий день вдавалося долати віддаль до 40- 50 кілометрів. За 5-6 днів, кіннота переміщувалася на 200 – 300 кілометрів. Загони половців, що згадуються у літописах, наприклад, у 3 тисячі воїнів, мали до 9 тисяч коней, яких потрібно було у дорозі забезпечувати кормами. У зимовий час, при швидкому пересуванні на чужій території, на траву під глибоким снігом не можна було розраховувати, невеликий запас зерна брали з собою. Зненацька захопивши село чи місто, його грабували, забирали худобу, брали у полон людей (головна здобич) та поповнювали запаси фуражу на зворотний шлях.

Раціон харчування робочого коня за сучасними мірками складає: різнотрав`я (вологість ~70%) – 30кг на добу; концентровані корми – 3-8 кг/добу. Коні кочівників (час кримських та ногайських татар) були більш пристосовані та не вибагливі до різнотрав’я. Взимку високі стоячі трави, частково вкриті снігом, були головним кормом для коней. Це також підтверджують очевидці, що спостерігають за кіньми Пржевальського, завезеними до Чорнобильської зони. Разом з тим, перед проведенням військових набігів, кочівники підгодовували коней заготовленим сіном та зерном.

При споживанні торцьким конем за добу до 25кг різнотрав’я, він повинен був з`їдати за холодний період року (5,5 місяців) до 4,0 тонн цього корму. Зараз у Потрубіжжі із дикоростучих трав за два сінокоси збирають до 2 тонн сіна з гектара (вологість сіна ~ 17%) або це дорівнює 5,5 тоннам різнотрав’я вологістю 70%. У перерахунку на один урожай, необхідно було б мати 1,5 гектара різнотрав’я для забезпечення кормом на зиму одного бойового коня.

Гарнізони фортець тих часів були невеликими, для прикладу, гарнізон фортеці Саркел (переправа через Дон), яка була ключем Хозарського шляху, складав 300 професійних воїнів. Як свідчать літописи, таку ж кількість воїнів іноді направляли князі Руської землі до об’єднаного війська.

Відштовхнемося від цього та припустимо, що для посилення місцевих гарнізонів було направлено до Баруча та Бронь Князя по 100 кіннотників (по сотні, разом з їх сім’ями). Отже, до Баруча могло прибути до 500 чоловік торцького населення. Із ними - 300 бойових коней і до 250 голів інших - робочі, кобили, лошата. Для забезпечення цього табуна кормами у зимовий час, повинно було б бути вільних та не потолочених 800 гектарів пасовищ. Розміщуючи ці площі повздовж Трубежа, Старої Красилівки, Ільти та на заливних долинах у цьому межиріччі, можна припустити, що більше торцької кінноти на той час у Баручі не було. Це максимальна кількість кінноти, якщо враховувати також потреби місцевого населення у сінокосах, що могла забезпечити кормами ця територія.

Спробуємо вирахувати чисельність гарнізону Баруча та кількість його мешканців. На 1125 рік, на думку місцевих дослідників (істориків В.П. Гавриленка, Ю.В. Костенка) Баруч вже сформувався як давньоруське місто. Він мав захищену територію до 10 гектарів у межах сучасної центральної частини селища, це - трикутник між вулицями Леніна, Комсомольська, Набережна та дві дерев`яні фортеці. Одну фортеця часів Володимира Великого, що знаходилася у районі нинішнього шкірзаводу (дитинець) та нову фортецю у районі військкомату (колишнє приміщення суду), що була побудована за часів Володимира Мономаха.

Фортеця часів Володимира Великого, на думку автора, вже була ветхою спорудою. Тому для захисту переяславського шляху будується у кінці 11 ст. нова фортеця, яка своєю конструкцією відповідає типовим рішенням укріплень Переяславського князівства.

За межами міста, по його периметру, існували приміські поселення селян та дрібних ремісників. А за загорожею у місті був торговий майдан (вздовж вул. Леніна) та заїжджий двір і складські приміщення, що розташовувалися на місці колишнього укріплення хозарського часу (район нинішнього Будинку культури). На захищеній території мешкали місцеві заможні люди: адміністрація і дружинники посадника, торгівці, багаті ремісники (до 40 будинків). У старій фортеці проживав княжий посадник з сім`єю та челяддю. У новій фортеці (невелика за розміром), очевидно проживав представник племінної верхівки місцевих торків, можливо із роду Читиєвичей.

Військовий загін посадника та його адміністрація не перебільшувала 20-25 осіб (десяцькі та інші). Як згадувалося, утримання такої кількості місцевої знаті забезпечували своєю працею до 250 хліборобів, що проживали у поселеннях під Баручом (200 «димів»). Таким чином, всього населення, що проживало у Баручі та навколо нього було, не більше 1500 чоловік. У перерахунку на наявні родючі землі, що знаходилися біля Баруча, ця цифра - реальна. Данина для Переяславського князя збиралася з іншого сільського населення підвладної території посадника та з податків на торгівлю, на різні промисли і ремесла.

З цієї кількості працездатних дорослих мешканців - чоловіків, посаднику Баруча неважко було сформувати ополчення у сто «воїв», тобто свою сотню. Таким чином після підходу торків на території Баруча, де перші роки вони зимували у тимчасових житлах та у своїх оселях, поставлених на возах, кількість його мешканців досягла до 2 тисяч, а військовий гарнізон мав до 120 воїнів і при підході Ольговичів з половцями - до 200 чоловік (мобілізовані «вої»).

За розрахунками вчених у цей час на землях від Городка (від міста Остра) до Переяслава проживало до 123 тисяч чоловік або при перерахунку на площу (~ 8200 кв. км), густина населення на цих територіях складала до 15 чоловік на квадратний кілометр. Отже, тогочасне Потрубіжжя вже мало достатню кількість населення для формування численних сільських населених пунктів та древньоруських міст. Тому розрахункова кількість мешканців Баруча та прилеглих поселень зовсім не перебільшена.

Як вже згадувалося, за часів Олега (частково), від Ігоря до Святослава, Переяслав та землі навколо його були під владою Київських князів. Що стосується нашої території та інших земель уличів-полян, є думка про їх незалежність від русичів, сіверян та колишніх союзників хозар – алано-болгар. До воєн з Ігорем, ще зберігається військово-політична структура цього слов`янського союзу племен на Лівобережжі. Після переселення більшості улицьких племен у межиріччя Дністра і Бугу та з підходом печенігів (після Святослава), ці землі з розрідженим населенням стають їх легкою здобиччю. Володимир Великий (Святославович) відтісняє печенігів та займає землі уличів-полян вздовж Трубежа, Супою та Сули і у кінці 10 ст. приймає енергійні заходи для укріплення південно-східних кордонів Руської землі. Він інтенсивно будує фортеці на Лівобережжі по Трубежу і Сулі. Як записав літописець « І рече Володимир: «Се недобре є, (що) мало городів довкола Києва». І став ставити городи по Десні, і по Остру і по Трубежу, і по Сулі…». За даними археологічних досліджень у кінці 10 ст. і на початку 11ст., у межах зазначеної території побудовано 8 укріплених поселень (без міста Переяслава).

За правління Володимира Великого Баруч та навколишні землі входять до Переяславської волості, що утворюється після будівництва у 992 році міста-фортеці Переяслав. Враховуючи особливу увагу до Дніпровського Лівобережжя сина Володимира Великого Бориса Володимировича (пізніше гине від «рук» братів) та особливе ставлення і любов до нього свого батька, можна стверджувати, що у цей час Переяславська та Ростово-Суздальська землі дістаються саме йому.

Уже згадувалося, місцева знать сіверських племен, яку все більше відтісняв Київський князь від управління земель та розподілу доходів, використовує різні можливості для виходу із під державної влади князя. Під час конфлікту Володимира зі своїм сином Ярославом Володимировичем - князем Новгородським (у майбутньому Ярослав Мудрий), населення сіверських міст при підтримці печенігів повстає. У відповідь, до сіверських міст князь Володимир направляє свого сина Бориса, який за свідченням літопису: « …Блаженний же Борис …..умирив гради вся».

Після смерті Володимира Великого, під час князівської боротьби за Київ, сіверська знать знову використовує цей момент. Вона вступає у союз з суперником Ярослава Володимировича Тмутараканським князем Мстиславом Володимировичем (також син Володимира Великого). У битві 1024 р. численна сіверська рать разом із хозаро-косогською дружиною Мстислава змусила втікати з поля бою військо Ярослава та його варязьких найманців. У результаті цієї перемоги відбувається поділ руської землі між братами по Дніпру (у тому числі і нинішніх територій Росії і Білорусії). Мстислав (Хоробрий) стає Чернігівським князем і управляє землями Лівобережжя. Ймовірно, що у час правління Мстислава (12 років) на всьому Лівобережжі, у тому числі на улицько-полянських землях і наших територіях, відновлюються позиції сіверської знаті. Після смерті Мстислава у 1036 році, Ярослав Володимирович стає одноосібним володарем Руської землі. Він поступово відокремлює Переяславські землі, із залишками улицько-полянського та іншого населенням, від Чернігівських земель у окреме князівство, яке у подальшому стає союзником Київського князя у конфліктах за владу на Лівобережжі.

Після смерті Ярослава Мудрого (1054 р), за заповітом спадкоємцями Руської землі стають його три старших сини: Ізяслав отримує Київське князівство; Святослав - Чернігівське князівство; Всеволод – новоутворене Переяславське князівство. З цього часу першим історично відомим князем Переяславського князівства з роду Володимира Великого, стає Всеволод Ярославич.

До Переяславського князівства відходять всі улицькі-полянські землі з кордонами: північний - по річці Смолінка, що протікала північніше ріки Остер і впадала у Десну ; східний - від Ніжина повздовж річки Удай до середньої течії ріки Сула; південний – від середньої течії річки Сули до Дніпра; західний – початок лісової смуги шириною до 25км вздовж Дніпра від ріки Десна та до Переяслава або можна прийняти природний рубіж по верхній течії річки Альти (де стояло місто Льто - сучасний Бориспіль) і течія річки Карань. Крім цих земель до Переяславського князівства також відійшли Ростов, Суздаль та інші території. Лісова територія лівого берега Дніпра, разом із Льто, є землею Київських князів. Тобто, у 1054 році Переяславська земля з прилеглими до неї волостями за межами території нинішньої України (Верхнє Поволжя, Ростовська і Білоозерська землі, Курське Посейм`є), які передані Всеволоду Ярославичу, отримує статус князівства. Також необхідно доповнити, що до Переяслава, який стає одним із значущих військово-політичних центрів на півдні Руської землі, постійно прихиляються поляно-сіверські окраїни, поліетнічне населення (попередні розділи) яких шукає захисту від кочівників (половців) у Переяславських князів.

З того часу землі нашого району та Баруча з прилеглими територіями, входять до Переяславського князівства. Всі події, що на них відбуваються, є частиною тих історичних подій, що пов’язані з цим князівством.

Не будемо розглядати правління Всеволода Ярославича. Звернемо увагу на зовнішню небезпеку князівства від половців. У 1062 році, одна з половецьких орд на чолі з ханом Іскалом, розгромила дружину Всеволода та пограбувала Переяславщину. У 1068 році об’єднані сили половців на річці Альті розбивають об`єднані сили старших братів Ярославовичів та знову грабують Лівобережжя, а Переяславського князя змушують шукати захист у далекому Курську. Починаючи з другої половини 11ст. і до початку 13 ст. (до монголо-татар) половці становлять головну небезпеку Руської землі на територіях сучасної України.

Найбільш сильною особою у всіх відношеннях (зовнішня і внутрішня політика, військові здібності, облаштування території, хоробрість, освіта, сила волі та інше) серед усіх Переяславських князів, вважають Володимира Мономаха. Який був старшим сином Всеволода Ярославича та Візантійської царівни Анастасії із роду Мономаховичів. Він залишив глибокий слід, після Володимира Великого (Святославовича) у давньоруській історії та на думку автора, на рівні свого прадіда на переяславській землі.

На Переяславський стіл (1073) Володимир Мономах прийшов вже як сформований державний діяч Руської землі, маючи досвід перебування у Ростові, Володимирі, Турові, Смоленську, Чернігові та виконуючи доручення свого батька за межами Руської землі. Будучи Переяславським князем, формально залежним від Київського князя, він знаходив можливість впливати на зовнішню та внутрішню політику всієї Древньоруської держави. Для цього організовані ним з’їзди руських князів у Любечі (1097), Городку (1097) та інші у наступні роки, сприяють згуртуванню Древньоруської держави, призупиненню князівських міжусобиць. А об’єднані походи князів проти половців, ініціатором яких був Переяславський князь (1103, 1111), тимчасово зупинили спустошливі набіги половців на південні території Руської землі.

Стратегія і тактика Володимира Мономаха у боротьбі з половцями полягала в активній дипломатичній діяльності князя (мирне вирішення спірних питань) з одночасним активним наступом руських дружин у глиб степу та знищенням найбільш ворожих половецьких ханств (відповідь «удару на удар»). У будівництві захисних прикордонних фортець, валів, ровів та залучення на службу для охорони кордонів торків, берендеїв і інших тюркських племен («свої погані»).

Ще раз стосовно захисних валів. Не існує єдиної думки стосовно часу будівництва більшості захисних валів. Як уже згадувалося, крім двох переяславських валів існує ціла система цих захисних земляних споруд повздовж річки Сули, середньої течії річок Ворскли, Псла, Голтви, навіть річки Орелі. Існує також значний за довжиною Придніпровський вал, що тягнеться вздовж лівого берега Дніпра від сучасного Кийлова до міста Градизька на Полтавщині. Є версія, що ці вали могли будуватися у різні часи хліборобським населенням для захисту своїх територій та для визначення їх кордонів. У часи Древньоруської держави, частина валів була добудована, у результаті цього була створена суцільна захисна лінія на правому березі річки Сули. Вздовж якої, через кожні 15-20 кілометрів також будується ряд фортець. Саме Посульська лінія валів від Лубен до устя Сули, де вона з’єднується з великим Придніпровським валом, формується за часів Володимира Мономаха. І саме ця оборонна лінія сприймає більшість ударів половців та є головною у захисній системі Переяславського князівства. Розташовані вздовж правого берега річки Сули 30 городищ контролюють броди і переправи, не дають можливість кочівникам раптово проникнути на території Руської землі.

Військові дії Володимира Мономаха у відповідь на кожний набіг половчан (удар на удар) та створена захисна Посульська система дають свої результати. Половецькі хани значно скорочують спроби прорватися навпростець до Переяслава. Вони шукають шляхи через верхнє Посулля та поудайські переправи (загроза для Баруча). На початку 12 ст. вже з`являються древньоруські захисні та сторожові поселення на Пслі, Ворсклі, Орелі.

Володимир Мономах та його сини (Таблиця), також проводять укріплення північних і східних кордонів свого князівства. Будують значне укріплення-фортецю у Городку (вже згадувалося). Остерський Городок стає ключем північних кордонів Переяславського князівства. Для північно-східної системи оборони від половців та чернігівців, на ближніх підступах до Переяслава (на шляхах) будуються нові фортеці у Баручі, «Пристрімське» та «Веселинівське» городища. Які стають головними фортецями у північному і східному секторах оборони Переяславщини, після відокремлення у 30 роках 12 ст. Остерської волості в окреме феодальне князівство.

Із другої половини 11ст. та до 30 років 12 ст. у Переяславському Подніпров`ї масово виникають древньоруські міста ( близько 20 міст, Баруч виникає раніше) та укріплені поселення – феодальні замки (46 штук). Залишки цих замків збереглися до нашого часу у формі малих округлих городищ.

Знайдені археологами на Переяславщині округлі городища складають 50% від всіх укріплених поселень. На думку вчених, ця група укріплених поселень будувалася за стандартним будівельним рішенням, характерним тільки для Переяславського князівства. Такі городища легше було планувати, будувати, а головне - обороняти. Їх не обов’язково було прив’язувати до рельєфу місцевості, що було досягненням древньоруської фортифікації. Вони будувалися на рівних плато, на невеликих горбах серед боліт, на пологих схилах берегів рік. Ці поселення заселялися не тільки слов’янським населенням, але й торками, берендеями та іншим людом, що ставав на службу до князя. За розрахунками вчених, таку фортецю захищали від 120 до 150 воїнів та в ній могли знайти захист, під час військового нападу, до 500 чоловік населення.

Декілька слів про назву «Змійові вали» та інше. Є думка, що із-за тотемного знака половців, що був на їх прапорах (змій) - слов’янський люд прозвав їх «змійові діти». Вали, призначенням яких був захист від половців – від «змійових дітей», отримують саме таку назву. Літописні свідчення про полонених половців, яких впрягали до плуга та ними орали землю, щоб вони відчули важку праця хліборобів та не толочили їх посіви, разом із назвою захисних валів – Змійові вали, з часом трансформувалися в усних народних джерелах до відомої нам казки. Де Змій, запряжений у плуг, проорює борозну та нагортає вал, який стає межею земель.

Про «Веселинівське» городище. Городище розташоване на території нинішнього села Веселинівка, за кладовищем, що має місцеву назву Романиха. Воно знаходиться біля сучасної автодороги на село Мирне Бориспільського району, на підвищенні у межиріччі Альти та її притоки (назва невідома – можливо Ільтиця?), яку сьогодні нагадують заболочені і зарослі очеретом улоговини, що з’єднувалися між собою. Це типове округле городище діаметром до 60м часу Володимира Мономаха (вік приблизно 910 років), яке найкраще збереглося, як історична пам`ятка такого типу у нашому районі.

Воно ще має висоту від 2-х до 3-х метрів по відношенню до існуючого рельєфу. Але частина городища (до 30%), у тому числі захисний вал зруйновані. Як виявилось, його зруйнували не половці чи монголо-татари, а однин із колишніх сільських голів. Яка у цьому була потреба? Як стверджують сторожили - землю згорнули для дороги, але на думку автора, більше всього потрібно було збільшити земельну ділянку для будівництва житлового будинку, що розташований поруч. За словами очевидців, коли працював бульдозер, із валу вивертали залишки дерев`яної огорожі, якою у свій час городище було загороджене по колу та мало загальну висоту до 5-ти метрів. Його б руйнували і далі, але на заваді стало захоронення радянських воїнів, які останній раз захистили свою землю та землю своїх славних пращурів, чиї кістки лежать поруч з ними, від невдячних нащадків.

Не дивлячись на встановлений знак, що городище є історичною пам’яткою і охороняється Законом, нинішня місцева влада і сільські депутати, теж «не на висоті». Або вони, як кажуть сільські люди – наїжджі, або мають такі зашкарублі душі, для яких історичне минуле села, нічого не варте та в тих душах, нічого не зачіпає. Городище продовжують руйнувати і сьогодні, його постійно розорюють тракторами та на нього заїжджають інші механізми. Невже 25 соток цієї унікальної землі вирішить чиюсь продовольчу чи фінансову проблему ?

Опитування молоді та місцевих жителів свідчить, що більшість із них не знають де те городище, інші щось чули і тільки одиниці можуть вказати на місце його знаходження, ось Вам рівень нашої культури та моралі громади. А хто крім сільської громади збереже цю пам`ятку історії, Держава? У Держави більших справ чимало, особливо сьогодні. Та й таких пам’яток у неї багато, а у громади вона одна. До цього ж не можна сказати, що Веселинівка вимирає, народжуються і ростуть же діти. Які ще кращі приклади потрібні для їх виховання?

 

Продовження

 

Останнє оновлення (Четвер, 17 січня 2013, 21:49)

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити