Помітили помилку...
Виділіть її та натисніть клавіші Shift + Enter і надішліть виправлення


Олександр Євдокименко. Розвідка в історичне минуле селища Баришівка

про село - Статті

Вступ.

Природно - географічні умови та економіка Потрубіжжя.

Важливим географічним фактором нашого краю була дуже розвинута мережа річок із великою кількістю заливних долин. Між якими Трубіж ніс свої води, формуючи одну, а іноді дві берегові тераси повздовж течії ріки. Древній Трубіж був повноводною неширокою звивистою рікою, із чималою кількістю приток. Його води також наповнювали численні джерела, озера, важкопрохідні болота, що були серйозною природною перешкодою для кочівників, але й одночасно схованкою для слов’янського населення у години випробувань.

Протяжність басейну Трубежа із півночі на південь сягала більше 110 кілометрів, а найбільша ширина зі сходу на захід - до 70 кілометрів. На площі водозбору Трубайла могли б розміститися шоста частина території сучасної Бельгії або третя частина Ізраїлю чи половина Лівану. На цих землях існувало безліч вигідних і безпечних місць для проживання людей, які із сивої давнини селилися на берегах Трубежа або як його місцевий народ називав, на берегах Трубайла. Багато населених пунктів обабіч ріки, що виникли із тих поселень існують і до нашого часу.

Під час повеней Трубіж розливався завширшки до кілометра, затоплюючи весняною водою прилеглі землі і долини. Після зниження рівня води та із приходом тепла, його луки та заплави вкривалися буйним луговим різнотрав’ям та водною рослинністю. По обох берегах ріки, куди не могла дістатися вода, росли густі соснові і листяні ліси із дуба, береста, ясеня, липи, берези, граба, клена, сосни та ялини. Ліси як болота, також служили схованкою для місцевого народу. Окрім цього давали паливо, дешевий будівельний матеріал, матеріал для знарядь праці, були місцями для полювання, збирання меду тощо. У лісах водилися: тур, зубр європейський, лось, благородний олень, косуля, сайгак, дика свиня, бурий ведмідь, вовк, рись, заєць.

Хутро бобрів, куниць і лисиць високо цінувалося у більш розвинутих народів. Мед, віск, шкури диких і свійських тварин також були обмінним товаром місцевого населення. Чималі лугові площі дозволяли розводити та утримувати велику рогату худобу, що забезпечувала населення молоком, м`ясом, сировиною для одягу і взуття. У Трубежі та його притоках, у прилеглих озерах водилося безліч риби: щуки, краснопірки, сазана, лина і багато іншої, яку виловлювали різними способами та споживали протягом року.

Місцеві ремісники, вже на початку першого тисячоліття нашої ери добре знали технологію виготовлення із болотної руди губчатого заліза, з якого шляхом багаторазового проковування отримували заготовки для знарядь праці та зброї.

Але головним багатством цього населення були родючі чорноземи, на яких вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо та інші культури.

Сьогодні, на жаль, господарча діяльність людей упродовж останніх десятиріч, суттєво змінила ріку Трубіж, землі повздовж її берегів. Ймовірно, що більшість старожитностей свідомо чи не свідомо сучасною людиною були зруйновані та знищені. Тому, відшукати нові та доповнити існуючі археологічні знахідки, достатньо важко або взагалі не можливо.

Матеріали для розвідки та її методика.

За основу розвідки історичного минулого Баришівки прийняті відомі археологічні матеріали, писемні згадки давніх рукописів, походження місцевих гідронімів і топонімів. Все це висвітлено у різних наукових працях, якими скористався автор.

Розглядаються періоди ранньої історії слов’янства та Переяславського князівства (2-12 ст. нашої ери). Ретроспектива минулого подається у контексті соціально-економічних та політичних подій на землях Лівобережжя та України, застосовується проектування на місце розвідки відомих історичних фактів, які могли синхронно розвиватися на нашій території, але не виявлені із різних причин, у тому числі через вищеназвані. Визначається економічна можливість забезпечення відомих подій тогочасними місцевими ресурсами. Використовується незвичний для читача матеріал, але який є, на думку автора, одним із головних для вирішення питання локалізації давньоруського Баруча на місці сучасної Баришівки - це тогочасні торгові шляхи, по напрямках яких, прокладена більшість існуючих сьогодні автодоріг.

Не можна, проводячи цю розвідку, не торкнутися походження українців, тим більше, що етнонім Україна бере початок на Лівобережжі. Не торкнутися процесів утворення народів шляхом трансформації родів, общин, племен, союзів племен, екзогамії у тогочасному суспільстві - заборони шлюбу між людьми однієї родової групи.

Екзогамія, на думку автора, була однією із основних рушійних сил створення нових етносів. Сама природа цього явища, свідчить про те, що пошуки первинної групи людей, з якої бере початок український (слов’янський) народ, є безперспективною справою. Можна тільки окреслити ті племена і народи, з яких проросло українське етнічне дерево, яке як живий організм не перестає розвиватися і сьогодні. Очевидно, що дуб має коріння дуба, а сосна - коріння сосни. Вивчити всі великі і малі коріння нашого дерева та сформувати поважне ставлення до всіх етносів, що утворили український народ, є нагальна потреба українського суспільства. Всі сучасні народи є поліетнічними об`єднаннями і ми у цьому не виключення.

Позиція автора може не відповідати установленим поглядам на деякі події. Він не претендує на їх повну історичну достовірність на території, де вони розглядаються. У той же час, вони вписуються у загальний історіографічний процес і повинні пробуджувати інтерес до проблеми та жваву дискусію.

Розвідка носить популярний характер і у першу чергу автор розраховує, що вона зацікавить мешканців Баришівки та району. Доповнить або змінить їх ставлення до нашого населеного пункту. Дасть зрозуміти молоді, що Баришівка завжди була об`єднуючим центром території та більшість часу невеликим містечком, що має свою давню історію, яку ми повинні знати та поважати.

Держава як форма організації суспільства та інше

Стосовно держави.

Організація людського суспільства змінюється відповідно до його економічного розвитку. За первіснообщинного ладу виникають роди, общини і племена. Під час його розпаду з`являється класове суспільство, утворюються союзи племен. Посилюються міжплемінні господарчі, культурні і шлюбні зв’язки, у результаті чого відбувається змішування племен. Утворюється нова форма етнічної спільності – народність і нова форма організації суспільства – держава.

Перші державні формування, що відомі на території України у часовому проміжку розвідки: це – грецькі міста-держави у Північному Причорномор’ї – Ольвія (древньогрецьке місто у гирлі Бугу), Херсонес (древньогрецьке місто біля Севастополя), Тіра (древньогрецьке місто на території м. Білгорода – Дністровського), Боспорська держава (древньогрецькі території м. Керчі та прилеглі до неї землі); держава готів (держава Германаріха) у Середньому Подніпров`ї та у Північному Причорномор’ї; держава гунів та інших етносів (держава Аттіли), до складу якої входили південно-західні території нинішньої України; Аварський каганат, до складу якого входили землі лісостепової Правобережної України; Хозарський каганат, до складу якого входили землі Лівобережної України разом із нашою територією, землі Криму та частково землі Правого Подніпров’я; Давньоруська Держава – Руська земля (Київська Русь) та інші.

Стосовно державних формувань у Північному Причорномор’ї. На час розвідки у Херсонесі, в Ольвії і у Тіри знаходилися римські гарнізони (від початку 2 ст. до середини 3 ст.), що були запрошені містами-державами із-за постійної військової небезпеки з боку кримських скіфів. Також мотивацією для введення Римом військових підрозділів на ці території могла бути нейтралізація місцевого торгового конкурента імперії - Боспорського царства, що до приходу готів контролювало значну частину Північночорноморської торгівлі.

За висловом нашого земляка, професора Гарвардського університету Омеляна Пріцака - держави того часу більше нагадували бандитсько-купецькі формування. У яких верхівка суспільства, що жила за рахунок данини (податків) із місцевого населення також організовувала та забезпечувала ведення торгівлі різного масштабу, накладала мито на торгові каравани тощо. Купці, у свою чергу, не тільки вели торгівлю, але й не гребували пограбувати слабшого у дорозі. Захист торгових караванів, місць концентрації товарів та гуртової торгівлі, самої еліти, збір податків вимагав військової організації - військових дружин із воєначальниками. Для утримання дружин витрачалися значні кошти, головним джерелом яких були війни та загарбання чужих територій. Для прикладу, Київські князі Рюриковичі - Олег, Святослав, все своє життя провели у далеких військових походах, отримуючи контрибуції від Візантії, захоплюючи чужі території для отримання данини із місцевого населення. Утримання найманців не виключало військових переворотів та захвату влади воєначальниками дружин. Ймовірно, так відбувся захват влади Олегом у Києві, що був першим Київським князем із Рюриковичів.

Тільки згодом, у результаті складних суспільних процесів, держава починає виконувати замовлення всього населення: таких як право на працю, на освіту, на віросповідуваання, на безпечне довкілля тощо; забезпечення охорони здоров`я, старості; розвитку та збереження культури та інше.

Зникнення стародавніх держав, у більшості випадків не призводило до миттєвого зникнення етнічної групи людей чи народу у цілому. Відбувалася поступова асиміляція (прийняття культури, звичаїв) одним етносом іншого або утворення нових етносів. Для прикладу, після завоювання болгарськими племенами території на Балканах, із часом, вверх взяв слов’янський етнос. Як пам'ять, залишилася тільки назва держави. Болгарія у середньовіччя стає форпостом слов’янської мови, християнської релігії, культури.

Інша ситуація склалася у частини болгарських племен, що осіли вище по Волзі. Вони навпаки асимілювали місцеве населення, дали йому свою мову, культуру і релігію.

Стосовно істориків і археологів.

Археологи, більш прагматичні люди. Розвиток народів вони вивчають за речовими джерелами (знахідками). Системний аналіз знахідок, що роблять археологи, є дуже важливим, але недостатнім матеріалом для відтворення динамічної картини розвитку людського суспільства. Ці матеріали є опорними віхами для істориків, які за допомогою інших засобів, рухаються крок за кроком, від віхи до віхи у морок часу для відтворення із забуття правди про ті древні часи та народи, що залишили нам ці речі.

За характерними ознаками знайдених житлових приміщень, способу поховання покійних, посуду, прикрас тощо, вченими визначається приналежність знахідок до тієї чи іншої археологічної культури. Зрозуміло, що носієм кожної культури був якийсь народ (етнос). Відшукати цей народ завжди було нелегко, але для істориків, це дуже важливо, для усвідомлення процесів еволюції людської спільноти та відтворення історичної правди про тих людей, що проживали на землях України.

Для прикладу, культурами першого тисячоліття нашої ери, що виявлені на Потрубіжжі були: зарубинецька – за вченими ранні слов`яни; київська і черняхівська - синхронні ранні антські; пеньківська - більш пізня антська; роменська – сіверська; салтівська – хозарська та інш. Прийнято, що назву вони отримують за першим місцем виявлення нової культури.

Необхідно згадати про вельбарську культуру, носіями якої були готи. Відокремлення вченими цієї культури та визначення її носіїв є одним із значущих моментів у осмисленні розвитку слов`янських народів. Значний період гегемонії готів на землях, що входять до складу сучасної України, сформував ставлення у багатьох вчених до готів, як до домінуючого народу у формуванні етносів на Україні. Відголоском цього є твердження про існування готського князівства навіть на Трубежі, біля сучасного Переяслава-Хмельницького. Через це, необхідно подати характерні риси вельбарської культури, які відсутні у «наших» (Лівобережжя) черняхівській і київській культурах, що синхронно розвивалися із вельбарською. Це довгі двокамерні або трикамерні житла, низькі загладжені мископодібні посудини з іксовидними ручками, що є чужорідними для наших територій та для подальших культур. Згідно матеріалів готського єпископа 6 ст. нашої ери Йордана та інших античних авторів, дуже складно пов`язати із тими історичними областями, що займали готи на Україні (за авторами), землі повздовж Трубежа. Як версію, можна прийняти, що знайдені військові поховання біля Переяслава є готськими, але відсутність інших суттєвих доказів проживання цього люду на наших територіях свідчить тільки про те, що похованими є ті, що прорвалися із військовим загоном на територію нижнього Потрубіжжя. За археологічними пам’ятками рух та розміщення готів на території України простежується: кінець 2 ст. початок 3 ст. – через Волинь (Мале Полісся - межа проникнення культури у бік Поділля); 3 ст. – верхів’я Південного Бугу; середина та кінець 3 ст. – межиріччя Південного Бугу і Дніпра.

Як стверджують вчені, саме із 2 ст. нашої ери відбувається процес формування етнічних кордонів слов’ян. Самобутніми представниками ранньосередньовічних слов’ян, були якраз представники зарубинецької культури. Яка локалізується (головна частина поселень) вздовж Дніпра, від Києва до Черкас, вздовж Трубежа, від Переяслав-Хмельницького до міста Остра. За свідченням археологічних джерел на нашій території у процесі формування зарубинецької культури до слов’ян були залучені балтські племена, що мешкали на північ від Десни і Сейму та сармати (алани), що мешкали на сході, приблизно по лінії вздовж сучасних міст Чернігова, Ніжина, Прилук, Лубен із виходом на річку Сулу і далі до Дніпра.

Історики використовують не тільки дослідження археологів, але і інші засоби та матеріали. До яких належать: старовинні писемні і усні джерела; походження гідронімів – назв річок, топонімів - населених пунктів; етимологія - походження слів; етнографія – вивчення культури і побуту народів; антропологія – походження і еволюція людини; знахідки скарбів і монет (нумізматика); вивчення сучасних народів, що знаходяться на ранніх стадіях суспільного розвитку тощо. Наявність прогалин у ланцюгу історичного розвитку суспільства, змушує їх відтворювати ці ланки, у тому числі шляхом припущень можливого розвитку подій. У зв’язку із цим, виникають різні версії і гіпотези, які важко спростувати чи підтвердити. Для прикладу, М.Ю. Брайчевський – відомий український вчений, приписує антам, так звані Змійові вали у нижній течії Трубежа. Група сучасних науковців із міста Переяслава-Хмельницького, це заперечує. Вони датують вали більш пізнім часом, 10 ст. -11 ст., мотивуючи тим, що виявлено проходження валу по одному із поселень черняхівської культури, носіями якої були анти. У той же час, автор цієї розвідки, не виключає проходження антського валу по залишеному черняхівському поселенню. Час існування таких поселень на одному місці, за даними інших археологів, не був більше 40-60 років, що було викликане переміщенням населення на невиснажені землі та часом існування дерев’яних жител.

Слов’янський народ - анти.

На початку першого тисячоліття нашої ери на території лісостепової частини України, від Дністра до Дніпра, проживав численний народ, який старогрецькі і римські письменники називали антами. Як називали себе ці люди, нам не відомо. Згідно однієї із версій, етнічна назва анти походить із давньо-індійського antaкінець, край, окраїна, так як анти займали східний край тогочасної території слов’янських народів. Цю назву давні автори запозичили нібито у сусідів антів, іраномовних племен (сарматів - аланів), що жили зі східної та південної сторони цього слов’янського народу. За підрахунками вчених кількість антського люду сягала декількох мільйонів. Готський історик Йордан писав, що «анти - найхоробріші між ними», між слов’янами, до яких у той час відносили венедів, склавинів та антів.

Жили анти невеликими поселеннями по берегах рік і озер. На берегових і озерних терасах обробляли землю. Утримували велику рогату худобу, були мисливцями та рибалками. Знали різні ремесла, якими займалися одночасно із веденням основного господарства. Разом з тим, у родових поселеннях відбувалася спеціалізація окремих родин у ковальській справі, у виготовленні керамічного та дерев’яного посуду тощо. Виявлені численні знахідки біля селища Димер під Києвом, залишки місць випалення деревного вугілля та виготовлення заліза, дає право вченим стверджувати про спеціалізацію декількох сімей або цілого родового поселення на плавленні заліза із місцевої болотної руди. Очевидно, поселення під Димером було центром виплавки губчатого заліза для мешканців тогочасних київських поселень. За повідомленнями археологів, є речові докази – спеціальні горщики із залишками деревного вугілля, що наші пращури вже знали процес зміцнення заліза, який має сучасну назву - цементація. У горщиках, наповнених вугіллям та виробами, при високих температурах відбувалося насичення поверхні залізного виробу вуглецем – по залізу утворювалася стальна кірка, що після охолодження, навіть на повітрі, надавала виробу твердості.

Анти, у протилежність населенню попередньої слов’янської культури (зарубинецької), мали укріплення не у кожному селі, а спільні – для кількох поселень. Відомий український історик і археолог М.Ю. Брайчевський приписує антам так звані Змійові вали, що були захисними спорудами територій (земель) і тягнулися на десятки кілометрів на Лівобережжі у басейнах рік Трубежа , Сули і на Правобережжі у басейнах рік Стугни, Росі. Тільки численний та зорганізований народ, міг побудувати за допомогою примітивних знарядь праці такі земляни споруди, що дивують і досі.

Головною економічною ланкою первісного мисливського суспільства була саме община, а не сім`я, оскільки люди існували насамперед за рахунок колективного полювання силами усієї общини. Сім`я могла певний час вести господарство самостійно, мешкаючи в окремому житлі і добуваючи їжу окремо від споріднених з нею сімей. Але повна економічна незалежність сім`ї у первісному суспільстві була неможлива через низьку продуктивність праці та нестабільний спосіб життя. Смерть матері чи батька загрожувала загибеллю усієї сім`ї. Це змушувало споріднені сім`ї об’єднуватися у первісну общину, яка підстраховувала їх від негараздів. Наприклад, якщо помирав батько, то турботу про вдову та її дітей брав на себе брат.

Общини первісних мисливських народів у середньому налічували 25-30 осіб. Для самозахисту і забезпечення їжею у ній повинно приблизно було бути 12 дорослих чоловік та жінок. Дорослі у таких суспільствах становили близько 40% від загальної чисельності. Отже в час існування мисливських колективів, коли люди жили за рахунок дарів природи, общини складалися з 5-7 сімей загальною чисельністю 25-30 осіб. Але вже в час відтворюючої економіки, коли люди навчилися, розводити та утримувати худобу, вирощувати зернові культури (стали скотарями і землеробами), кількість сімей (родів) в общині збільшується до 20, із-за збільшення енергетичних витрат на експлуатацію зайнятої території.

Родові общини були екзогамними (зовнішньошлюбними), тобто шлюби між членами споріднених сімей, що складали общину, заборонялися. Чоловіки общини повинні були брати дружин з сусідніх общин, що сприяло зближенню останніх. У результаті чого формувалися найдавніші етнічні спільноти – племена.

Якщо у період первіснообщинного ладу об`єднання двох або декількох родових общин створювали етнічну спільноту - плем`я, що мало свою територію, економічну спільність, звичаї, мову й племінне самоврядування, то далі в процесі економічного розвитку суспільства утворюються союзи племен, переддержавні формування та держави. Можна сказати, що фінальним акордом старої ери на землях сучасної степової та лісостепової України було знищення Скіфського царства - політичного об`єднання іраномовних кочовиків та хліборобів-праслов`ян. У результаті чого, кінець старої ери та початок нової ери характерний для наших територій зародженням принципово нового суспільства (зарубинецька культура) – суспільства вільних власників земельних ділянок і худоби. Общини якого існують як незалежні родові колективи, об`єднанні однією територією, способом життя, вірою та спільними шлюбами. Плем’я у цей час, набуває значення військово-політичного об’єднання общин.

Антська община також складалася із родів, що селилися єдиним поселенням. Кожне поселення мало до 20 дворових господарств однієї великої патріархальної родини – общини, яка забезпечувала спільні виробничі, шлюбно-регулюючі й релігійно-обрядові функції.

Антське поселення на березі ріки.

Общинні родові поселення розташовувалися на віддалі 1-3 кілометри. «Кущ» общин прирівнювався до племені , зазвичай він займав ділянку вздовж течії ріки до кількох десятків кілометрів і мав загальну чисельність мешканців від 1000 до 3000 чоловік. Община і плем’я були колективними відповідачами за дії кожного мешканця, що надавало відповідну гарантію безпеки та накладало на них відповідальність перед родичами у межах існуючої тогочасної моралі. Впливовими людьми у таких колективах були старійшини родів і общин. Вождь племені обирався серед общинників, але тільки на час військової небезпеки або військових походів на інші території. Крім цього необхідно знати, що впродовж багатьох століть приналежність до певного «роду-племені» визначало місце людини у слов’янському суспільстві.

У залежності від місцевості, у різний час, у тому числі і у силу законів екзогамії, корінне слов’янське населення доповнювали різні етноси, що приходили на ці території або були залучені до основного ядра у процесі переміщення слов’ян.

Збереглося чимало відомостей про громадську та політичну організацію антів. Візантійський історик середини 6 ст. (який використав дані більш ранніх джерел, можливо, початку 4 ст. нашої ери) Прокопій Кесарійський писав, що слов`янами та антами не править хтось один, але здавна управляє ними народне зібрання (віче), і всі справи, добрі чи лихі вони вирішують спільно. У часи загальної небезпеки вони обирали царя («rex»), авторитет якого визнавав весь народ.

Цьому суперечать слова Йордана, який писав, що анти мають спадкову царську владу. Можливо, у період, що стосується описів Йордана (більш пізній час), якраз існувала така влада, що трансформувалася від «общинної демократії» до диктатури особи у часи постійних воєнних небезпек з боку готів (германські племена). Але така влада не могла розповсюджуватися на всі антські племена.

Починаючи із 6 ст. багато повідомлень тогочасних письменників протирічать нав’язаним нам поглядам про слов’ян, як виключно миролюбивий народ хліборобів. Насправді склавини та анти були подібні до інших «варварських» народів, що знаходилися на стадії розпаду первіснообщинного ладу – вони високо цінували власну свободу, були самовіддані по ставленню до родичів, але чужинців не вважали за «справжніх» людей. У цей час війна та організація для війни стають регулярними функціями їхнього життя. У таких умовах кожний дорослий чоловік общини одночасно був і воїном.

Скупі повідомлення авторів 6ст.- 7 ст., говорять, що під час походів на Візантію склавини та анти мали могутні військові союзи, утворені із різних племен. Історія зберегла наймення союзів «лютичів» (вовків) у Помор`ї, «семи племен» у Подунав`ї, «дулібського» на Волині. Провідними етносами, що сформували племена сіверян нашої території, якраз були представники союзу «семи племен».

Після кожного вдалого походу слов’яни поверталися додому із багатою здобиччю та тисячами полонених. Напевно значна частина здобичі та полонених, здобутих у землях ромеїв (греків), потрапляла до воєначальників та дружинників. Які поступово набирають економічну владу над родичами та складають експлуататорську верхівку общин і племен.

З’являються постійні лідери общин і племен, що проводять незалежну політику один від одного. Слов’янське суспільство вступає у так звану добу «воєнної демократії». Специфіка якої зрозуміла із повідомлення про те, що коли слов’яни зберуться до купи «тоді вирішене одним негайно порушують інші, оскільки всі вони ворогують між собою і при цьому ніхто не хоче поступитися іншому…….серед них багато ватажків, але нема між ними згоди».

Готський період України.

У кінці 2 ст. нашої ери через території слов`янських народів почався рух германських племен: готів, вандалів, бургундів, гепідів - через Польщу, Волинь, Середнє Придніпров`я, до берегів Чорного та Азовського морів. Це були войовничі і добре організовані племена, головними серед яких виступали готи.

Готи у процесі руху до Чорного та Азовського морів, що проходив у постійних сутичках із місцевим населенням розділили слов’ян, одних відтіснили до Дніпра (район Києва) і у басейни рік Прип’яті, Десни, інших - у басейн верхнього Дністра. Численні слов’янські племена Подністров’я зупинили рух германських племен і ті змушені були повернути на схід у Південне Побужжя та Середнє Придніпров`я на території з більш розрідженим населенням.

Як описав військові сутички антів із готами той же готський історик Йордан « ….останні, хоч і достойні презирства із-за слабості зброї, одначе могутні завдяки своїй численності, намагалися спочатку давати відсіч. Але нічого не варта велика кількість нездатних до війни, особливо у тому випадку, коли і Бог допомагає і багато озброєних підступає».

Готи оселилися південніше слов’ян і на початку 4 ст. нашої ери заснували величезну державу. У час правління Германаріха (350-375рр.) вона сягала від берегів Дунаю до Кубані. Столиця її «Данпрштадир» («Данпарстад») або «місто над Дніпром», за скандинавськими сагами, знаходилася у Надпоріжжі біля Голубого лісу.

Готи були одними із перших народів на території України, у яких ширилося християнство. Перехід від обожнювання своїх племінних богів (кожне плем’я мало своїх богів), від власних культів до єдиної релігії, зумовило консолідацію готського суспільства, що підняло їх на щабель вище сусідніх народів.

Готська держава проіснувала до 375 року і тільки гуни (тюрко-монгольські кочеві племена) розгромили державу короля Германаріха, яка у результаті подальших воєнних конфліктів із антами, занепадає. Ось як пише Йордан про антів після ослаблення позиції готів: «Хоч зараз із-за наших гріхів вони бушують повсюдно, але тоді всі вони підкорялися владі Германаріха».

Основною силою, що протистояла готам у цей час, було анто-слов`янське населення, яке входило до складу Дністровської групи. Населення Верхнього Подніпров`я і в тому числі Потрубіжжя у цих війнах відігравало лише допоміжну роль.

Опинившись в умовах зростаючого військового тиску з обох боків та втративши контроль над торговими шляхами, частина готів (вестготів – вандали та місцеві алани ) під керівництвом готських вождів перейшла Дунай – кордон Римської імперії, де із часом розгромила провінційні римські легіони. Направлені додаткові легіони на чолі із цезарем, теж були розбиті готами, сам цезар (імператор Валента) загинув. Готи рушили через Європу в Італію, захватили та пограбували Рим , після цього із численними багатствами увійшли у 420 році в Іспанію, де у місцевості Толедо заснували нове готське королівство із столицею на річці Тахо, на місці сучасного міста Толедо. У 429 році вандали і алани розпочинають із Іспанії завоювання Північної Африки і 439 році здобувають Карфаген.

Цей рух вестготів полегшив у подальшому шлях гунів до задунайських земель, а також засвідчує нам силу готів та силу військових союзів антів, що їм протидіяла.

Інша частина готів (остготи) визнає владу гунів і разом із ними та іншими племенами, у тому числі і слов’янськими, приймає участь у походах на Західні Держави. Де із часом відокремлюється від гунів і у 493 році захоплюють Італію (у 476 році Західна Римська імперія перестає існувати) та створюють там Остготське королівство.

Археологічні слов’янські культури антського періоду.

Тогочасні поселення антів за змістом археологічних знахідок (культур), що були територіально розділені у результаті експансії готів, вчені визначають як поселення черняхівської культури (дністровська група), київської культури (території вздовж Дніпра за напрямком Київ - Черкаси, Потрубіжжя).

Черняхівська культура була більш етнокультурною та розвиненою, ніж київська. Це обумовлювалося «римським» впливом, тобто впливом та участю у ній інших народів, що безпосередньо контактували із народами римських провінцій. Вони мали більш високу культуру землеробства та більш прогресивні знаряддя праці. Тільки черняхівське населення освоїло технологію виготовлення дуже якісного (не гірше сучасного) глиняного посуду на гончарному крузі. Виявлені у цих поселеннях рештки печей для обпалення посуду, подібні печам, що застосовувалися у Римській імперії.

Разом з тим, на черняхівську групу слов'ян (культуру) вплинули і германські племена, які жили південніше і мали з ними спільні кордони та постійні контакти. Від них «черняхівці» запозичили нові військові навики бо були залучені у походи готів на грецькі Причорноморські міста, Візантію, римські території. Такі слова як князь, меч, щит, полк, шолом та інш. прийшли у нашу мову від готів. Простежується вплив та проникнення вельбарської культури на прикордонних територіях із слов’янами та по шляху руху готів від Волині до Середнього Придніпров`я.

Також у готський період відбувається часткове переміщення (фільтрація) «черняхівської» людності на території «київської» людності, де ймовірно були більш безпечні умови для проживання.

Відомі вожді антських союзів та політична ситуація в Україні до 8 ст. нашої ери.

Першим історично відомим вождем антів був антський князь Бож, який у 380р. організував союз племен для боротьби з готським королівством Вінітара (спадкоємець Германаріха). Вінітар консолідує сили остготів та розпочинає бойові дії проти антів. На початку він зазнає поразки, але згодом досягає успіху. Захоплює у полон Божа, його синів і 70 старійшин та вбиває їх. Гуни виступають на підтримку антів і після запеклої боротьби їх володар Баламбер остаточно перемагає Вінітара, який гине у бою.

Більше всього, у військове змагання з готами вступив союз антських племен (у майбутньому бужан), землі яких контролювали готи. Ім`я вождя антів та численні слов’янські знахідки можуть свідчити про розміщення цих племен у верхів`ях та у середній течії Південного Бугу.

Інший антський вождь відомий, як Мезамир, що відзначився у боротьбі із аварами у 558-560 роках. Мезамир, певно був представником древлянського союзу племен. Головне ядро якого займало південні території сучасних Київської (Правобережжя), Житомирської, Рівненської областей. Відголоском цього є схожість із власним іменем князя назв населених пунктів Житомир, Ушомир (село Коростеньського району Житомирської області), назви яких походять від імен їх засновників або місця розташування. Закінчення в імені мир, у давньоруський період несе значення громади, території. Тобто, можна припустити, що ім`я Мезамир мав той, хто представляв свій народ, був вождем племені або союзу древлянських племен. Мезамир у боротьбі із аварами загинув. У 560 році його підступно убивають під час переговорів за наказам аварського кагана Баяна.

Люди його племен не захотіли коритися завойовникам, покинули свою землю. Ймовірно, що його плем`я перемістилося у лісову частину Правобережжя, де їх фіксують древньоруські літописці, як древлян, тобто тих, що живуть серед лісів. Із цього часу древлянські поселення (археологічні дані) з`являються на території сучасного Києва.

До часу створення військових союзів слов’ян, також можна віднеси наступні історичні події. У 6 ст. - 7 ст. поселення Києва, очевидно стають центром «військової організації або союзу» антів верхнього Подніпров’я та можливо Потрубіжжя. Так, деякі вчені виводять основоположників Києва: Кия, Щека і Хорива із цього часу. Із свідчення старих літописних списків, можна зрозуміти, що Кий з великим військом ходив на Царгород (Константинополь) і мав велику шану від імператора. Датуються ці походи слов’ян за Візантійськими джерелами початком 6 століття. Це також підтверджує давньоруський літопис, який визначає дату хозарського нападу на Київ «по смерті Кия». Звідси можна вивести час князювання Кия – перша половина 6 століття.

У цей період антські племена постійно переходять Дунай та ведуть бойові дії на територіях балканських провінцій Візантійської імперії. Візантійській імператор Юстиніан I (527-565 рр.) залучає антського полководця Хільбудія, що народився у одному із поселень Києва – у Самботасі, для організації оборони кордону імперії по Дунаю. За свідченням древніх авторів, впродовж 3-х років йому це вдається. Із часом Хільбудій сам із своїм загоном починає переходити на лівий берег Дунаю та тіснити далі антів, але у одному із боїв він гине разом із своїм військом. Після цього численні загони антів знову з’являються у балканських провінціях, що змушує Юстиніана I провести переговори з вождями антів. Надати їм частину земель на Балканах та цінні подарунки. Очевидно, що Кий був учасником цих походів. Він навіть спробував зі своїм військом закріпитися на нових територіях – будує місто Києвець, але місцеві слов’янські племена (склавини), що також перейшли на ці території, витісняють його. Про це повідомляє нам древньоруський літописець. Кий повертається у свої поселення із братами (можливо воєначальниками), де за свідченням літописця вони і помирають. А рід Кия починає управляти далі київськими поселеннями.

Стосовно Самботаса. Це перша назва одного із поселень на території Києва, що зафіксована у писемних джерелах (візантійські). Самботас був укріпленим поселенням для проживання, зберігання та перевантаження товарів, для виготовлення і ремонту човнів. Іншими словами, це був тогочасний річковий порт у дельті річки Либідь, із необхідними складськими приміщеннями, житлом для купців та обслуговуючого люду, а головне, там була перша слов`янська верф. Самботас знаходився у районі сучасної залізничної платформи «Видубичі», на полі, що мало назву Бусове. Бусами, на старослов’янській мові називали човни, що були пристосовані для плавання по морю. Козацькі чайки, мабуть, з’являються від цих суден.

Факт об`єднання антів у військові союзи є не заперечним. Такі союзи антів тривали від 4 ст. до початку 8 ст. Останні відомі - дулібський і київський, силу яких визнавала Візантія, впали під навалою авар і хозар.

Стосовно розселення антів-слов`ян та переміщення гунів. У час існування військових союзів відбувається переміщення антського люду на частину територій, що займали раніше готи: на Волинь, у Південне Побужжя, у Середнє Придніпров’я. На півдні вони контактують із гунами. Разом із ними та остготами, аланами анти до середини 5 ст. приймають участь у військових походах проти західних народів. Де також при участі слов’ян, остготів, алан виникає держава гунського царя Аттіли (центр у Паннонії). Після переходу головних сил гунів через Дунай, відбувається розселяються антів на територіях, що прилягають до Дунаю та робляться спроби закріпитися на Балканах.

Переселення слов’ян на Балканські землі

Після розгрому військ синів Аттіли у 454 році (по смерті Аттіли) об’єднаними військами німецьких племен (повстання під проводом остготів), гуни залишають Паноннію та переходять у Північне Причорномор’я сучасної України, де їх фіксують древні автори серед племен кутригурів.

Як згадувалося, події 6 ст. свідчать про подальше заселення слов’янами дунайських територій. Не виключається, що частина населення Потрубіжжя теж переселяється до Дунаю. Але постійні війни на балканських землях із аварами, болгарами та іншими народами, змушує наших пращурів у 8 ст. повернутися на Батьківщину, на більш спокійні землі.

Війни із аварами, переміщення болгар, зникнення назви анти. На початку 7 ст. анти виступають союзниками Візантії у війнах із аварами або як їх називає слов’янський літопис обрами. Авари, були кочовим народом тюркського походження, що у 6 ст. посунули на території України по Середньому Придніпров’ю. Надчорномор`я і Надазов`я України у цей час утримували кутригури і утигури - протоболгарські племена (також народ тюркського походження), які під тиском авар розпочали свій рух із Поволжя та зупиняються на північному узбережжі Чорного і східному узбережжі Азовського морів. Після відходу авар, болгари також займають землі України по напрямку сучасних міст Ростов-на-Дону, Донецьк, Полтава. Тобто, болгарський народ впритул підходить до наших територій. На цих землях хан Кубрат у 630 - 688 роках засновує ранньоболгарську державу - Велику Булгарію із столицею у Фанагорії, яку древні греки вважали головним містом амазонок.

Візантійські письменники повідомляють нам про союз антів із Візантією та рішучі, через це, військові дії аварського кагана проти них. Візантійський автор Феофілакт Сімокатти про події аваро-візантійської війни 602 року пише, що аварський каган послав проти антів – союзників Візантії, свого полководця Апсиха, з метою «знищити це плем’я». Як свідчить руський літопис, обри були високими і кремезними людьми та мали жорстоку натуру. Вони знищили головні антські військово-адміністративні центри на Волині і провели репресії проти народу провідного племені «військової організації» антів – дулібів (лучан, волинян, бужан). Із цього часу все лісостепове Правобережжя України входить до складу Аварського каганату.

Землі по Десні, до середньої течії Сули, басейну Сейму, від нашої території – лісостепове Лівобережжя (коридор у 100 -120 кілометрів вздовж Дніпра) та частина лісостепового правого берега Дніпра до середини 8 століття ще контролюються антськими союзами уличів і сіверян. У цей час Київ стає одним із адміністративних центрів уличів - полян. А Чернігів стає одним із адміністративних центрів сіверян.

На початку другої половини 8 ст., Лівобережжя зазнає широкомасштабної колонізації хозарами, що приєднують все Дніпровське Лівобережжя від Десни і нижче до володінь Хозарського каганату. У результаті знищення (приєднання) дружин антів як на Правобережжі, так і на Лівобережжі, їх назва поступово забувається.

Союзи улицьких і сіверських племен.

Союз улицьких племен, етноніми: Україна, українці. Як свідчать археологічні дослідження, більшість антських поселень Середнього Подніпров’я, не зазнають аварських погромів. Рух аварів був направлений на багатші території, на Захід. Але військові формування та антські адміністративні центри Середнього Подніпров’я вони розгромили.

За матеріалами М.М. Корінного, у цей час у Середньому Подніпров’ї із залишків різних племен слов`ян , тюркського і іранського люду утворюється новий етнос, який представляє відомий у древньоруській історії племінний союз уличів. Іраномовний сегмент цього етносу передає молодшим поколінням пам`ять про антів у переосмисленій на слов`янський лад назві - українці. Як назва території, етнонім Україна з`являється у наступний історичний період, після смерті у 1187 році переяславського князя Володимира Глібовича.

Володимир Глібович був справедливим володарем, мужнім воїном, захисником всього переяславського люду, із-за передчасної його кончини, як записав літописець: « за ним тужила вся Україна».

Союз сіверських племен та переміщення болгар. Під тиском протоболгарських ханів (перший цар - Аспарух), які на Балканах формували у 7-8 ст. свою державу, частина слов’ян у 8 ст., що входила до союзу «семи племен» залишає Балканські землі (райони Шумена, Преслава) і переміщується на Лівобережжя Дніпра. Де розселяються на значних територіях Північного Лівобережжя України, вище земель уличів та алан і болгар. Після розділу Великої Булгарії частина болгар залишилася на території України (народ орди Батбая), а частина, очолена Аспарухом, переселяється на Балкани.

На землях сучасних Чернігівської, Сумської, Полтавської, Лівобережжі Київської областей України із переселенців та місцевих: слов’ян, балтських народів, іраномовних аланів формується новий етнос, який представляє історично відомий племінний союз сіверян.

До територій розселення південнослов’янської групи племен також включають літописні землі радимичів, в’ятичів, сіверян, частково смолян. У наступний історичний період, якраз населення цих племен утворило південну частину російської народності.

За М.М. Корінним у цей початковий період, про що свідчать деякі археологічні знахідки, землі від Переяслава вверх по Трубежу, і безперечно, землі басейну річки Остер колонізують слов’яни із Дунаю. За однією з версій, одна із хвиль південних слов’янських переселенців, приносить назву Дунайського Преслава на наші території, що згодом трансформується до сучасного звучання Переяслав. У візантійських писемних джерелах 10-11 ст. Переяслав ще згадується, як Преслав Руський.

Поляни – уличі, розміщення їх на нашій території. Із часом частина уличів починає рухатися вверх по Дніпру і осідає на землях Черкаського і Київського Правобережжя і Лівобережжя. При цьому на Лівобережжі (на наших територіях) уличі тіснять сіверян на північ до басейну Остра, у верхів’я річки Удаю, на схід - приблизно на лінію сучасних міст Ніжин, Прилуки, Лубни, річки Сула (кордон). Також племінний союз уличів займає поселення на території сучасного Києва. Є думка вчених, що древньоруські літописці, Черкаських і Київських уличів, що віддавали перевагу відкритим територіям, прозвали полянами. Зрозуміло, що у цей історичний період у поселеннях Києва вже не було відомого Кия (помер значно раніше). Певно, були його нащадки або до влади у поселеннях приходить представник військової еліти північних поляно - улицьких племен. Літописець міг поєднати часи Кия із полянськими, із-за значного часового проміжку, що його віддаляв від тих подій. Як стверджують вчені, головний адміністративно - політичний центр улицького союзу не був у Києві, а знаходився південніше, можливо у районі річки Угол у Надпорожжі.

У цей історичний період, за свідченням археологів, на місці сучасного Києва розвиваються великі селища. Очевидно, вони набирають вагу і стають головним адміністративно-політичним центром слов’ян Подніпров`я, що контролюють звідси всю чорноморську торгівлю північних територій. За археологічними даними у часовому проміжку 6 ст. – 7 ст. на території сучасного Києва існують селища, які належать уличам-полянам та древлянам, про що свідчать знахідки пеньківських та корчацьких (древляни) старожитностей. Корчацькі знахідки більш давніші, нижній хронологічний рубіж яких досягає 5 ст. Напевно, із 6 ст., від Кия до історично відомого Діра ( 30 роки 9 ст.), слов’янські князі мають владу у Києві або є воєначальниками київських дружин. І в цей хронологічний період виникає топонім Київ.

Поселення Переяслав (їх декілька) також набирають вагу і консолідують частину улицько-полянського населення Лівобережжя, його еліта, у змаганнях із сіверцями, має підтримку від київських князів та своїх південних союзників.

Історична неприязнь між уличами - полянами і сіверянами простежується у давньоруських літописах. Претензії сіверської еліти на території зайняті уличами передаються їх наступникам – Чернігівським князям. Військові походи яких, не раз руйнували Баришівку, тобто древнє місто Переяславського князівства Баруч, що було заслоном на одному із шляхів до Переяслава з чернігівських земель.

Додатково про болгар та інше. Згідно останніх матеріалів у вивченні Лівобережжя, припускають (згадувалося), що з 7 ст. значну частину населення цієї території складали болгари, які підійшли на землі сучасної Полтавської області. Могила болгарського хана Кубрата, засновника Великої Булгарії, якраз знаходиться у селі Мала Перещепина (відкрився музей), Новосанжарського району, Полтавської області. На чорній могильній плиті вирізано символ Кубрата, що нагадує тризуб. У цьому селі також знайдено найбільший скарб у Східній Європі - – 25 кілограмів золотих, 30 кілограмів срібних речей і перстень з іменем хана. За твердженням вчених, цей скарб Кубрат захопив після перемоги над персами у перських правителів. Усі ці цінності зараз зберігаються у запасниках Ермітажу. За однією із версій, назва Полтави походить від назви літньої резиденції хана Кубрата – Балтавар. Тобто, можна припустити, що наша територія мала кордони із державою Велика Булгарія, яка розпадається на дві орди після смерті хана (очолили сини Аспарух і Батбай).

Майже 150 років територія лісостепового Правобережжя України знаходилася під Аварським каганатом і тільки у кінці 8 ст. після поразки авар у Північному Причорномор`ї від слов’янських племен під проводом князя Само та розгрому Карлом Великим у 796 році головних аварських сил, слов’яни Правобережжя звільняються від них.

Біля 170 років наша територія знаходилася під Хозарським каганатом або під його впливом (колонізується хозарами із 8 ст., на 70-100 років пізніше, ніж Правобережжя аварами). Тільки після захоплення варягами Києва, правити яким стали Рюриковичі, розпочинаються війни з хозарами. Перший із Рюриковичів - Олег (час князювання 882-912) наніс значний удар Хозарському каганату, а далі Святослав (964-972) повністю руйнує каганат, знищує його столицю та місто Семендер, міста Саркел і Тмутаракань приєднує до своїх володінь.

Враховуючи велику роль хозар у нашій історії, слід зараз та у подальшому подати інформацію про цей народ. Хозари також народ тюркського походження. Вони поєднували кочовий побут з осілим, займалися, скотарством, вирощували зернові, але здебільшого брали участь у торгівлі широкого масштабу.

Хозарських каганат був ранньофеодальною державою, що виникла всередині 7 ст. у степах між Каспійським і Азовським морями. На півночі сучасного Дагестану була заснована столиця каганату - місто Семендер (стара столиця). Але під час військових дій із арабами у Передкавказзі, хозари та їхні союзники - болгари (люди орди Батбая, інші з Аспарухом вже перемістилася на Балкани) і алани були розгромлені. Хозари відходять на нижню Волгу, де через декілька років відроджують каганат і засновують нову столицю держави - місто Ітіль.

Залишки болгар відходять на Середню Волгу (частина орди Батбая), де засновують з часом свою державу, а інша частина з аланами у басейні Сіверського Донця також утворюють нове ранньодержавне об’єднання зі столицею на місті Салтівського городища під Харковом.

Хозари душе швидко відновлюють владу над Волзькими болгарами, алано-болгарами Сіверського Донця. Під проводом хозар, алани і болгари (ці народи є союзниками хозар) підкоряють сіверян, в’ятичів та, можливо, радимичів. Хозари займають Лівобережжя Дніпра, у тому числі і наші землі, та південні райони лісостепового Правобережжя Дніпра.

Стосовно колонізації хозарами нашої території. Є непрямі докази, що улицькі племена не платили данину Хозарському каганату. У часи становлення Давньоруської Держави, Олег на чолі своєї дружини, де головними були варяги, дуже швидко завойовує частину сіверян та радимичів і примушує їх платити данину русичам. У той же час Олег, а далі Ігор не можуть примусити до цього уличів, ведуть із ними війни. Виникає думка, що уличі у хозарський період колонізації Лівобережжя теж були військовими союзниками Хозарського каганату та за угодою несли оборону західних кордонів каганату по Подніпров`ю. Як у більш пізні часи торки чи берендеї охороняли кордони Переяславського князівства.

Військовий союз уличів не міг бути «достойним» противником Хозарської держави, що мала значні фінансові, матеріальні ресурси і сильне військо. У такій ситуації, очевидно, політичне рішення про союз із каганатом було кращим, ніж відійти на інші землі. Як це сталося із головною частиною цього етносу під час правління Київського князя Ігоря (переселення уличів у межиріччя Бугу і Дністра). Розуміння уличів про близькість до тюрків і алан, і навпаки союзників хозар про близькість до них уличів, на думку автора, також було одним із мотивів їх союзницьких відношень.

Хозари заволоділи територією, де сходилися торговельні шляхи із різних країн. Але головною артерією серед них був Волзький шлях, що сполучав Арабський халіфат з фінськими землями та Скандинавією. За твердженням російських істориків Морозова, сучасних - Валянського і Калюжного, до хозар Волзький шлях контролювали варяги, що заснували свої військові поселення у басейні Ладоги та проклали водні шляхи по ріках від Ладоги до Волги. Втрата норманами Волзького шляху, приблизно на 100 років, зупинила приплив нових варязьких загонів у засновані поселення.

Із салтівською культурою (хозарська) у поселеннях лівого берега Дніпра та у Києві з’являються високоякісні керамічні вироби, виготовлені на гончарному крузі. Із цього часу, весь глиняний посуд на нашій території виготовляється тільки таким способом.

Розвиток торгівлі у 2 ст. - 6 ст. нашої ери.

Народи, що заселяли у минулому територію України не тільки вели бойові змагання між собою, але й серед них активно проходила торгівля. Особливо успішно на рубежі нашої ери розвивалися торгівля на північному чорноморському узбережжі. Де через грецькі колонії-факторії, що згодом перетворилися на великі міста, міста-держави проводилася значна за обсягами торгівля із сусідніми народами. Греки скуповували у них хліб, хутра, мед, віск, шкіру, рибу, рабів і все це надсилали до Греції та до інших держав. Торгівля людьми для народів того часу, була звичайна і бажана справа. У свою чергу міста продавали вина, матерію, золоті, срібні, бронзові прикраси, посуд, зброю тощо. Міста-держави, для прикладу Ольвія (стародавнє місто у гирлі Буга) і Тіра (лиман Дністра) навіть карбували власні монети. У цих містах концентрувалися величезні багатства, які ставали принадою для переміщення народів, що жили за рахунок війн та пограбувань зайнятих територій.

Сармати (язиги, роксолани, сіраки, аорси, алани) – іраномовні народи, що перед готами контролювали південь і схід України, пограбували Ольвію на своєму шляху до Дунаю. Під навалою готів занепала Боспорська держава (Пантікапея – сьогодні Керч), зникла Придонська Танаїда, але більшість чорноморських міст вистояли. Імовірно, готи контролювали торгівлю цих міст, користувалися виробами ремісників тощо і це їх задовольняло, тому що тільки гуни повністю зруйнували грецькі міста-держави у Причорномор’ї.

Не варто думати, що антське населення організовувало довготривалі торгові експедиції до Причорномор’я. Більше всього, що це були немісцеві купці, захист яких забезпечували представники народів, що контактували з чорноморськими містами. Торгові каравани цих посередників можна були зустріти по Дніпру і у гирлі Трубежа та інших рік. Археологічні знахідки також вказують, що самі греки та римляни теж просувались на територію антів. Так, виявлено грецьке поселення (більше всього факторія) у Лубенському районі – сполучення Дніпро-Сула, римське поселення у верхів'ях ріки Горинь, басейн Прип'яті.

Численні поселення зарубинецької, київської і змішаних київської і черняхівської культур виявлено на території сучасного Києва. Велика кількість скарбів римських монет (до 11 тисяч штук) свідчать, що місце сучасного Києва було закінченням південного торгового шляху із Причорноморських міст. Очевидно, тут вівся широкий торг із більш північними племенами. Іншими словами, територія майбутнього Києва (що мала тоді, звичайно, якусь іншу назву) уже у перші століття нашої ери виділилася серед інших. Найбільше торгове піднесення цієї території спостерігається у кінці 3 ст., після чого відбувається її занепад. Археологічні знахідки другої половини 4 ст. зустрічаються надзвичайно рідко, а знахідки першої половини 5 ст. – практично невідомі. Тільки із кінця 5 ст. починається нове зростання матеріальних пам’яток на території сучасного Києва, які свідчать про прилучення поселень Києва до міжнародної торгівлі. Ці зміни торговельної активності у поселеннях Києва можна пояснити тільки перекриттям торгового шляху по Дніпру готами (торгова блокада), що заснували свою столицю нижче за течією ріки, де і сконцентрували торгівлю із північними територіями. Остаточний занепад торгівельної активності на території Києва відбувається із-за руйнування гунами древньогрецьких міст Північного Причорномор’я.

Очевидно, тільки після відходу готів із територій сучасної України та утворення у 4 ст. нашої ери Східної Римської імперії (Візантія, офіційна назва – Ромейська Імперія), у середині 5 ст. відновляється торговий шлях по Дніпру до сучасного Києва. Одне із поселень якого, на початку 6 ст., за візантійськими джерелами має назву Самботас.

Антське родове поселення біля Баришівки

Антське поселення на Трубежі, що належить до так званої київської культури (кінець 2 ст. – кінець 5 ст. нашої ери), було знайдене археологами біля хутора Хлопків (їх декілька). Зазначене поселення синхронно розвивалося із таким же поселенням, розкопаним на території Києва, звідси і походить назва цієї культури.

Поселення київської культури переважно були невеликі (Хлопків, Обухів, Глеваха та інш.), мали площу до 2-х гектарів. Вони займали краї першої або другої надзаплавної тераси річок, горби у межах заплав.

Житла розташовувалися на значній віддалі одне від одного. Серед них переважали невеликі напівземлянки, майже квадратної форми, площею 12-20 квадратних метрів.

Житло у родовому поселенні Хлопків

Стіни жител складалися із колод у вигляді зрубу або були каркасно-стовпові. Вони обмазувалися із зовнішнього, інколи із внутрішнього боку глиною. Двосхилий дах накривався наявним у землеробів матеріалом: хмизом, очеретом, соломою. На ділянках між житлами розміщувалися численні ями-льохи, іноді відкритті вогнища або печі, господарські будівлі.

Внутрішній інтер’єр житла був простим. У долівці у невеликому заглиблені влаштовувалося вогнище, що розміщалося усередині або у одному із кутів помешкання. Вздовж однієї із стін або кількох стін будувалися дерев’яні лави-лежаки. Зустрічалися, але рідко, глинобитні печі з черенями, підбитими керамікою.

Кухонний глиняний посуд в основному був ліпним. Він представлений різноманітними за формою горщиками із плоскими дисками-кришками, що одночасно служили як сковорідки. За столовий посуд використовувалися миски і низькі горщикоподібні посудини.

У «нашому» поселені (Хлопків) приблизно порівну виступав ліпний посуд і якісний посуд виготовлений на гончарному крузі. Цей посуд місцевим населенням міг бути придбаний у «черняхівців» або у число поселенців входили «черняхівці».

Під час розкопок знайдено також знаряддя праці із заліза – ножі, серпи, скобелі, свердла, мініатюрне ковадло, пружинні ножиці тощо. Знайдені прикраси, головним чином виготовлені із бронзи. Це різноманітні фібули (защіпки верхнього одягу), пряжки, браслети, підвіски тощо (привозні).

Вірування наших предків.

Наші предки обожнювали сили природи: воду, вогонь, ліс, дерева, населяючи їх численними богами. Верховним божеством признавали Перуна – бога грози.

Про культ священних гаїв і окремих дерев підтверджується знахідками стовбурів двох могутніх дубів, які піднято з дна Дніпра близько гирла Десни. У стовбур одного із дерев було урубано дев'ять, а у другому – чотири кабанячі щелепи іклами назовні.

У кожного племені були свої великі і малі боги, свої культові обряди. Сила більшості богів мала територіальний характер. У процесі єднання племен об’єднувалися і боги. Культ Перуна, це вже був спільний культ для більшості слов’янських племен і, в першу чергу, йому поклонялася військова еліта. У процесі об`єднання племен та відокремлення ремесел, виникає цілий пантеон богів, головних та відповідальних за суспільне та професійне життя населення: бог грому, блискавки, небесної стихії – Перун; бог весни, любові, сили, хоробрості – Коляда; бог зими, морозу, холоду – Стрибок; бог домашньої живності, достатку, торгівлі – Ярило.

Культовий майданчик поселення Хлопків

Важливим джерелом виявлення дохристиянських вірувань слов'ян є різноманітні предмети, малюнки на речах, кераміці, що могли бути для них магічними знаками та застосовувалися при язичницьких обрядах - ворожіннях тощо. Так, у «нашому» поселені (Хлопків) знайдено кістяне знаряддя із зображенням шести різних знаків.

Були також амулети - шумлячі намиста, підвіски – лунниці. Вони повинні були відлякувати злих духів не тільки своїм виглядом, а й звуком при ході. Магічна дія таких оберегів підсилювалася зображенням на них солярних знаків – кружків, хрестів, тощо. Відлуння тих давніх традицій ще й досі відчувається у мотивах різьблення, вишивок, орнаментації посуду. Особливо популярними у слов'ян були різноманітні символи сонця, довічного життя - хрести, свастики, концентричні кола. Хрест зображений на сковорідці, відбивався на коржику, таким чином ритуальна їжа набувала магічної сили. Це саме стосується і каш, приготовлених у горщиках зі священними знаками.

На думку вчених, якраз обожнювання слов'янами сили вогню, призвело до спалювання небіжчиків тому, що вогонь, згідно вірувань, очищав грішних померлих, відкривав їм шлях до царства світла і вічного спокою, небіжчик ставав недоступним для злих сил. Захоронення праху покійних в урнах (горщиках) і без них, анти проводили у невеликих округлих ямах на поховальних полях (безкурганних могильниках). Не часто, але були і трупопокладення. В урнових (або без них) похованнях зустрічалися перепалені фрагменти кераміки, фібули, пряжки, намистини, пряслиця, ножі, а також кістки тварин без слідів перебування у вогні, певно вони є залишками заупокійної їжі.

Тогочасні безкурганні могильники, християнська назва – кладовища, розташовувалися на пануючій над місцевістю височині, місця окремих поховань не мали видимих ознак, із-за цього відшукати їх зараз дуже важко. Однозначно, що такий могильник був біля поселення Хлопків, але він не знайдений.

Тільки з 8 ст. слов`яни над похованнями насипають невеликі земляні насипи. Такий звичай із того часу існує на нашій території більше 500 років. Чотири групи могильників з насипаними курганами (кілька сотень) висотою два і більше метра, виявлені на землях міста Переяслав -Хмельницький. Починаючи із 9 ст. насипаються ще вищі «князівські» кургани з багатим інвентарем та жертвами, по зразку скіфських курганів та курганів бронзового віку, що є теж у нашому районі та у Потрубіжжі.

Інші поселення антського періоду у нашому краї.

На території нашого району існували інші антські поселення та поселення більш раннього часу. Поселення більш раннього часу - зарубинецької культури, що існувала майже 400 років, з 2-го століття до нашої ери по 2-ге століття нашої ери, знайдені в урочищі Остролівка біля Гостролуччя, поблизу мосту через Трубіж біля Пасічної, в урочищі під Веселою горою біля Селища, в урочищі Острів на північ від Баришівки, біля Коржів в урочищах Панський Кут та Рябці, в урочищі Кут за Борщевом. Найцікавішою знахідкою цього часу була мідна монета знайдена в урочищі Рябці, яка викарбувана в Ольвії у 50-54 роках нашої ери. На одній стороні цієї монети було зображення голови Зевса, головного божества в грецькій міфології, на другій – орла. Знайдена монета свідчить про участь у торгівлі тогочасного місцевого населення з грецькими містами Причорномор’я та про використання вже у той час грошей (грошовий оббіг) у Потрубіжжі.

Саме київська культура була продовженням зарубинецької. Поселення київської культури біля Хлопкова існували в 4 ст.-5 ст. нашої ери. Важко сказати про синхронне існування у подальшому (4 ст.-5 ст. нашої ери) перерахованих поселень біля Гостолуччя, Селища, Пасічної, про переселення з старіших поселень на нові, ще невиснажені землі молодших поколінь або про переселення на Трубіж до Хлопкова слов’ян-черняхівців з Правобережжя під тиском готів. Разом з тим, виходячи із історичних фактів про цей народ, родове поселення Хлопків повинно було існувати поруч із іншими общинами. Про це свідчать відшукані нижче по Трубежу змішані поселення черняхівської і київської культур біля села Вовчків Переяслав-Хмельницького району, 8 поселень на землях біля міста Переяслава –Хмельницького, де також знайдені скарби монет. У районі міста Переяслава – Хмельницького -12 срібних римських монет 2 ст. нашої ери.

Варто згадати, що біля Баришівки, в урочищі Острів, знайдено невеликий бронзовий ланцюжок, точна копія якого відома у виявленому Межигірському скарбі. У цьому скарбі 3-го століття нашої ери була й нашийна прикраса з численними оздобленими зеленою і червоною емаллю бляхами, що з’єднувалися саме такими ланцюжками. Дослідники вважають, що подібні прикраси носили старійшини родів, вожді. Не виключено, що поблизу Баришівки будуть знайдені інші деталі такої цікавої прикраси, що безперечно є витвором стародавнього мистецтва наших предків. Тобто, можна припустити, що життя в урочищі Острів продовжувалося і землі, що належать до сучасної Баришівки, далі постійно заселяються. За науковим висновком Б.Рибакова – директора Інституту АН СРСР, поселення на території Баришівки виникають з 2 століття нашої ери.

Ще як додатковий доказ до цього висновку, наведу маловідомий археологічний факт з записок українського археолога А.П.Савчука, що деякий час, в 60 роках минулого століття, проживав у Баришівці. На розі вулиць Леніна і Комсомольської, якраз на межі давньої Баришівки, біля житлового будинку, де тепер знаходиться Будинок культури, був викопаний давній жіночий скелет. На шиї жінки знайшлося з десяток намистин зі старовинного скла, рештки золотої фольги, в яку були загорнуті більш значні прикраси. За висновком А.П. Савчука, поховання багатої жінки за знайденими речовими доказами, відповідає часу черняхівської культури, добі Пізньої Римської Імперії. Не виключається, що недалеко повинно було бути поселення київської або черняхівської культури. Воно, на думку автора, ще незнайдене і чекає свого часу або вже зруйнуване при забудові центру селища.

Ймовірно, у той час вздовж Трубежа, на його надзаплавних терасах, могли розміститися поселення 2-х антських племен. Кількість мешканців, що жили у цих поселеннях, можна вирахувати на основі археологічних даних про цей народ. Вона складала до 4000 чоловік, у тому числі дорослих чоловіків (голова сім`ї) було, не менше 800 осіб. Якщо врахувати можливе розміщення антських поселень на притоках Трубежа, кількість населення збільшується, що найменше утроє. Населення, що могло мешкати у поселеннях вздовж річки Остер до верхів’я Трубежа, складало до 2000 чоловік, у тому числі чоловіків – до 400 осіб.

Як показують розрахунки, збір зернових, що вирощувалися на родючих землях терас Потрубіжжя, худоба, що утримувалася на лугових пасовищах, вдосталь забезпечували продуктами харчування цей люд. У більш пізній час (Переяславське князівство – трьохпільне землеробство), за розрахунками вчених на землях від Остра до Переяслава проживало до 123 тисяч чоловік.

Тільки із населення басейну Трубежа можна було направляти щорічно до 200 чоловік на будівництво захисного валу у нижній течії ріки. Певно, це була молодь, що під керівництвом старших общинників не тільки будувала укріплення, але й отримувала військові навики, у тому числі і бойові у сутичках на кордоні.

Головне поселення племені було укріплене, воно розміщувалося посередині поселень або у рівновіддаленому місці від них. Разом із тим, важко вказати, де знаходилися головні поселення антських племен на нашій території, враховуючи переміщення цього люду із-за зниження родючості ґрунтів. Але однозначно можна стверджувати про їх розташування біля сучасних міст Переяслава-Хмельницького і Остра, можливо біля села Коржі або на території Баришівки. Знайдені на цих землях поселення перших століть нашої ери та знахідки монет римського періоду, бронзового ланцюжка з прикраси старійшини роду або вождя, багатого жіночого поховання свідчать про існування там місцевих торгових або адміністративних центрів, що повинні були розташовуватися в укріплених поселеннях.

У готський період, певно частина якогось племені (майбутніх бужан) – людей черняхівської культури, що знаходилися під владою готів, перейшла Дніпро (Зарубський брід – недалеко гирла Трубежа) і осіла на Потрубіжжі. Про що свідчить зростання концентрації поселень у районі Переяслава та змішаний характер їх культур - київської і черняхівської. Вниз від поселення Хлопків до устя Трубежа частка ліпного посуду зменшується до 30%, збільшується кількість посуду виготовленого на гончарному крузі, який є характерною ознакою для черняхівської культури.

Як спільнота, що мала безпосередні контакти з готами (жили «під готами»), це черняхівське населення було більш розвинуте у своїй військовій організації, вони ймовірно взяли вверх над місцевим населенням Потрубіжжя. Знайдені поховання зі зброєю, за зразком сарматських та одне багате військове поховання, свідчать про знаходження у цей час у низов`ї Трубежа центру військової адміністрації місцевих антів. Більше всього, що у цей час будується перший (від міста Переяслав-Хмельницький) захисний вал, що закриває вхід на землі Потрубіжжя. Цей вал не можна віднести до скіфського часу, тому що він проходить по одному з черняхівських поселень.

Стосовно оборонних валів. Їх достатньо багато на Лівобережжі, але зупинимося на вищезгаданому, який більше всього за М.Ю, Брайчевським будується у антський період.

Це перший захисний вал, що знаходиться на віддалі 5 кілометрів від сучасних меж міста Переяслава – Хмельницького. Він майже перпендикулярно перетинає автошлях за Переяславом на Черкаси і нагадує земляне полотно (насип) під залізничну колію або автодорогу. До речі, частину цих валів і була використана для доріг, якими ще користуються і досі. До валу примикає рів, що розташований убік села Циблі. Довжина цього валу більше 30 кілометрів, він проходить дугою від села В`юнище (затоплене Канівським водосховищем) до сіл Мала Каратуль, Травневе, Строково. Біля Строкового різко повертає до Трубежа (на захід) у напрямку села Гайшин. Цей відрізок валу має звивини, які очевидно повторюють межу лісового масиву, що підходив до Трубежа.

У топографічному плані розташування валу вказує на його захисне призначення для всієї території Потрубіжжя. Приблизно до одного мільйона кубометрів грунту, впродовж 50 - 60 років, було вручну розроблено (викопано), перенесено та укладено у цю споруду. До двохсот мешканців Потрубіжжя, щорічно у теплий період року, були задіяні у цьому будівництві, певно, не минула участь у цій «народній будові» і мешканців нашої території, поселень Баришівки, Хлопкова, Коржі та інших нам невідомих.

Якщо Ви будете проїжджати у тій стороні , знайдіть час і зупиніться, віддайте шану нашим пращурам за їхню наполегливість до життя, за колосальний труд, що можна прирівняти до праці будівничих пірамід.

Ділянка Змійового (оборонного) валу за м.Переяслав-Хмельницький. Сучасний вигляд.

Розвиток торгівлі на нашій території

Річки нашого краю у минулому були більш повноводні і відігравали значну роль у торгових зв’язках. Був час, коли вони були головними шляхами сполучень між поселеннями, а також забезпечували вихід до Дніпра для гуртової торгівлі із іншими народами. Узимку, коли річки сковувала крига, вони ставали найкращими дорогами як для торгівлі, так і для збирання, у більш пізні часи, данини із населення.

Тогочасна місцева торгівля відбувалася шляхом обміну товарів. Торгівля із іншими народами (далека) або із іншими купцями (гуртова), проводилася не тільки шляхом обміну товарів, але вже й за гроші.

У антські часи торгівля населення нашої території могла відбуватися через місцевих посередників (версія автора). Якщо відштовхнутися від літописних даних часу Переяславського князівства 11-13 ст., другим містом князівства, до складу якого входили Курськ, Прилуки, Лубни і інші великі древні міста, як не дивно, було місто Остер (Городок), Чернігівської області. У якому деякий час навіть князював Юрій Володимирович (Долгорукий). Найбільше місто князівства – Переяслав та третє Київської Русі, мало захищену територію до 100 гектарів, а Остер до 30 гектарів. На території сучасного Остра знайдені слов'янські поселення перших століть нашої ери, слов`янське городище 8-10 ст. з курганним могильником, древньоруське городище 10-13ст. Про участь у широкомасштабній торгівлі антського населення Остра свідчить знайдений скарб римських монет 2 ст. нашої ери.

Торговельна активність у київських поселеннях простежується до середини 4 ст., далі відбувається її занепад до середини 5 століття. У цей час, на думку автора, «остерський» люд міг торгувати із гуртовими купцями Дніпра як по шляху Десна – Дніпро – київські поселення, так і по Трубежу – Дніпро – переяславські поселення. Шлях по суходолу між річками Остер та Трубіж (очевидно між сучасним селом Данівка, Козелецького району та урочищем Трубіж) долався волоком човнів. Віддаль між річками по суходолу була незначною, про що свідчить загроза з’єднання заплав річок під час великої весняної повені на Десні у 70 роках минулого століття (за В.П. Гавриленком).

Напрямок по Трубежу, в обхід київських поселень для торгівлі без посередників, можливо, був головним торговим шляхом. А у час торгової блокади готами київських поселень, він однозначно стає головним. Товари з поселень на Трубежі, що переправлялися для торгівлі по Дніпру, скуповувалися у районі Переяслава. Разом з тим у гирлі Трубежа відбувався торг товарами не тільки із Потрубіжжя, але й земель, що прилягали до річок Остер та частково Десни. Відомо, що у давньоруський період торгові каравани концентрувалися якраз у місті Устя, яке знаходилося у гирлі Трубежа, на віддалі 8 кілометрів від Переяслава. Зараз, місце розташування цього населеного пункту затоплене Канівським водосховищем. На думку автора, шлях по Трубежу для остерських купців був безпечний, тому що Трубіж контролювало антське (слов`янське) населення.

Разом із широкомасштабною торгівлею відбувається і місцевий обмін товарами - знахідки якісного посуду у поселені Хлопків, металевих знарядь праці. Можливо, біля давніх поселень Хлопкова і Баришівки, в устях річок, що впадали в Трубіж – Дзенухи і Білоконь (Красилівка) були невеликі торгові стоянки, де зупинялися купці для перепочинку. Там же вони проводили обмін товарів на товари привезені з інших місць. Про це свідчать бронзові прикраси та інш., знайдені при розкопках Хлопківського поселення.

Хозарський період на Лівобережжі України.

Як уже згадувалося, починаючи із середини 8ст., Лівобережжя України від 200 до 150 років перебуває під Хозарським каганатом або під його впливом (у залежності від території та місцевих етносів). У цей період відбуваються суттєві зміни у житті слов’ян. Хозарська торгівля стає рушійною силою у розвитку Лівобережжя. Толерантне ставлення у каганаті до різних релігій відіграє визначну роль у поширенні християнства на Україні. Але головне все-таки при хозарах, це прилучення наших територій до торгівлі з іншими народами.

Після знищення гунами торгових міст Причорномор’я інтенсивність торгівлі по Дніпру знижується. У 7ст. – 8 ст. Дніпро стає прикордонною річкою між Аварським і Хозарським каганатами, яку контролюють у різний час і на різних територіях не тільки авари і хозари (через уличів), але й угри (нижнє Лівобережжя), болгари-кутригури (нижнє Правобережжя).

У 8 ст. набирає сили Хозарський шлях. Він з’єднує Лівобережжя України із Арабськими халіфатами, із такими містами як Багдад, Самарканд, Бухара, Фергана та інш. Цей шлях був сухопутний, тому що хозари віддавали перевагу саме таким шляхам.

Тоді не було сучасних географічних карт та компасів. Люди орієнтувалися на місцевості за напрямками рік, по особливостях рельєфу, за сонцем і зорями. Їх (купців), як сухопутних «аргонавтів» підстерігали у дорозі різні небезпеки. Глибокі річки і непрохідні болота, збільшували протяжність шляху та час у дорозі.

Безпечні напрямки (шляхи), що вели до місця призначення та надавали можливість купцям повернутися додому, передавалися із покоління у покоління. З розвитком торговельних відношень, кількість таких сухопутних шляхів збільшується. Тільки на Лівобережжі виникають: Хозарський шлях, Соляний, шлях «на Булгар», Муравський та інші, у тому числі багато внутрішніх шляхів Переяславщини. Необхідно доповнити, що протолоченими торговими шляхами Лівобережжя користувалися і під час військових походів.

Переміщення торгових караванів сухопутними шляхами вказує на достатню безпеку хозарських купців у дорозі і на виникнення, на віддалі денних переходів, захищених населених пунктів для відпочинку торгового люду та ведення місцевої торгівлі.

Хозарські та інші купці наймали невеликі військові дружини для охорони караванів. Ймовірно, що охорона торгових караванів стала звичайною справою для частини слов’янського населення, ще якась частина населення забезпечувала каравани провізією та фуражем, обслуговувала торговий люд, проводила місцеву торгівлю.

Військо Хозарського каганату теж складалося із найманих дружин та ополченців. Серед них згадуються арабські, слов’янські, варязькі та інші дружини. Отже, місцева знать, на чолі дружин, також наймається на військову службу, але до хозарського кагана (царя) .

Як стверджують вчені, спочатку Хозарський шлях не був розгалужений. Він сполучав столицю каганату із Черніговом. Починався шлях від Ітілю. Він йшов на переправу через Дон - район майбутнього міста-фортеці Саркелу, далі лівим берегом Сіверського Донця, через місце розташування сучасного Харкова, через верхів`я Ворскли, Псла до сучасних міст Білопілля та Путивль Сумської області, а звідти до стародавнього Чернігова. Про прилучення земель переяславського регіону до торгівлі по цьому шляху, свідчать знахідки арабських монет, у тому числі і на території біля міста Остра. Відтворена карта древніх торгових шляхів вказує, що із Чернігова найстаріша частина Хозарського шляху на територіях нинішніх Чернігівської і Київської областей, йшла вздовж лівого берега Десни до сучасного Остра, далі правим берегом Трубежа до сучасної Баришівки. Там він повертав убік сучасного Борисполя, а звідти до Києва - на переправу до Бусового поля.

Розвиток Києва, мовознавець, професор Гарвардського університету Омелян Пріцак пов’язує якраз із торговельною діяльністю Хозарського каганату. Із-за чого Київ, вже у 9 ст. стає одним із найбільших міст Східної Європи.

Очевидно, що Київ як місто, а не поселення чи селище, виникає та розвивається у Хозарський період. Київ, як населений пункт на перетині шляхів тогочасної міжнародної торгівлі по Дніпру – Десні – Прип’яті та на перетині сухопутних шляхів, однозначно стає головним північно-західним центром хозарської торгівлі. Найбільше арабських скарбів цього часу на Україні (декілька по 2-3 тисячі дирхемів кожний), знайдені саме на території Києва. Про це також свідчить значна кількість археологічних знахідок салтівських старожитностей на території міста.

Знайдені 500 дирхемів у Вінницькій області (с. Копіївці), підтверджують про участь або про прилучення Правобережного населення до хозарської (київської) торгівлі.

Слід віддати належне хозарам, що створили могутню державу – каганат і втягнули підвладні їм українські племена у орбіту торговельних стосунків з усім тодішнім світом.

Утримання закладів держави, потребувало коштів, що збиралися як данина на кожний «дим» поселення та інше, у той же час хозари не втручалися у життя підкорених, данину збирала місцева еліта. Очевидно, що феодалізуюча верхівка союзників хозар, теж збирали данину зі свого населення, але її розмір був значно менший, ніж у сіверян або інших підвладних хозарам племен.

У хозарському каганаті ширилися вільно всі релігії: іудейство, мусульманство, християнство. Значний вплив іудеїв (прийшли у каганат з Ірану та Візантії) сформував відносно мирну політику співіснування між каганатом і підвладними ним народами, на думку автора, вислів що «гроші люблять тишу» найперше зрозуміли вони. Іудеї, як торгові представники, проникли на всі території каганату. Про це свідчить (більш пізній час) єврейське населення, що вже фіксується у київських літописах та знайдені єврейські поховання древньоруського періоду на території Переяслава-Хмельницького.

За іншою версією, виникнення назви Переяслав, йде від того неясного - початкового часу колонізації хозарами нашої території. Живописна місцевість Лівобережжя Дніпра у районі сучасного Переяслава – Хмельницького могла нагадувати іудейським купцям, про їх прабатьківщину – Лівобережжя Йордану у Палестині, що мало древню назву Pereja (Славна).

Не слід думати, що звичайні хлібороби брали участь у широкомасштабній торгівлі. Їхні надбання задешево забирала військова місцева еліта та перепродувала хозарським купцям. У подальшому не виключається участь і місцевої знаті у широкомасштабній торгівлі.

Розвиток нашої території у хозарський період.

Хозари, у протилежність аварам на Правобережжі, не створювали протягом 8-10 ст. реальну військову та економічну небезпеку для мешканців нашої території. Вони на цей час, надійно перекрили рух кочовим народам в Україну зі сходу, а на Лівобережжя із заходу (уличі-поляни, угри, болгари-кутригури). Данина, що накладалася на місцеве населення (сіверяни) не викликала значного соціального невдоволення серед підкорених. Головні надходження Хозарського каганату, як держави, були від торгівлі та від податків на купців. Вони, як повелося, відшкодовували їх у результаті своєї діяльності. Торгівля більш цивілізованих народів з відсталими завжди носила колоніальний характер. Нерівноцінний обмін товарів з лихвою компенсував витрати купців.

У цей безпечний час населення нашої території освоїло нові знаряддя праці і агротехнології. Люди розселяються на землях з родючими чорноземами, на думку автора, живуть спокійно і у достатку.

Слов`яни, як і інші народи, що знаходилися на низькій стадії розвитку, головні зусилля прикладали до виробництва продуктів харчування. Основою господарства слов’янського населення було землеробство. Якщо впродовж 3-6 ст. нашої ери вони селилися на терасах річок або на горбах у заплавах річок, де переважали порівняно родючі, але легкі грунти, а поруч знаходилися луки, то починаючи з 7-8 ст. у зв’язку з покращенням знарядь праці, слов’яни вже освоюють чорноземні плато по берегах рік. Поля обробляли і засівали доти, поки грунт залишався родючим. Потім вони заростали і відпочивали до відродження природної родючості (10-25 років). Незважаючи на необхідність частої зміни ділянок, такий спосіб ведення господарства був досить продуктивний.

Напевно, наступні мешканці поселення Хлопків розпочали використовувати ділянки чорнозему, спрямовані у бік сучасного села Паришкова. Можна припустити, що у цей період частина хлопковської спільноти переселилася далі від Трубежа, ближче до освоєних ділянок. Курганний могильник (за Ю.В.Костенком) біля села Дернівки, свідчить про проживання на цій території, починаючи з 8 ст. слов’ян – переселенців із «Хлопкова» та задунайських земель. А курган, який знаходився по правий бік від автодороги на Паришків, можливо, був місцем похованням знатної особи. За переказами очевидців його висота сягала до 10м, а діаметр в основі – до 30м. Два десятки років тому ця могила була зруйнована через потребу чорнозему для однієї з будов Баришівки.

Такі поховальні пам`ятки різного часу – кургани, незворушно стоять на землях нашого та сусідніх районів. У народній пам`яті вони зберегли первісну назву - могили. Воронова могила – біля села Бзова , могила Дід, могила Баба – між селами Любарці і Веселинівка (місцевість Глушки). Глушківська Могила (могила Баба) є пам’яткою національного значення.

Зміни у тогочасному суспільстві.

У 8 ст. з’являються довгочасні поселення, що вже нараховують близько 30 жител. Прогрес орного землеробства (широке використання нових знарядь праці, перехід до двопілля), розвиток ремесел і торгівлі призвели до складання територіально-сусідської общини та перетворення її на селянську. З часом головним економічним осередком суспільства стає мала сім’я, що призводить до остаточного розладу родових відносин, які замінюються класовими.

Із общин відокремлюються багаті родини. Князі, старійшини общин, родів, які у цей час вже мали матеріальну владу над людьми своєї общини, племені залучаються до виконання функцій місцевих адміністрацій Хозарського кагану: до збору данини, забезпечення торгівлі представників каганату, суду та інше. Із-за цього відбувається подальше збагачення їх родин та віддалення від простих общинників. Збагачуються дружинники, що наймаються на охорону торгових караванів та на службу до хозарського кагана.

Більш розвинене землеробство забезпечує у достатній кількості продуктами харчування населення, що призводить також до професійного розшарування общин. За рахунок додаткового продукту, що виробляли 10 хліборобів, можна було утримувати одну людину для виконання державних, професійних або суспільних функцій. Вилучення цього додаткового продукту, у процесі обміну результатами праці та інше, не порушувало відтворення тогочасного сільгоспвиробництва. З`являються професійні ковалі, чинбарі, шевці тощо – розвиваються ремесла. Місцева адміністрація збільшує кількість та починає утримувати професійних воїнів, які згодом стають княжими дружинниками (можливо місцеві найманці, що служили у хозар).

Закладаються укріплені ранньофеодальні поселення. Біля них виникають постійні поселення, селища, де концентрується, переробляється і перерозподіляється додатковий продукт господарчої діяльності контрольованої території. У цей період теж розпочинаються асиміляція слов’янського, болгарського, аланського населення на Лівобережжі, закладається у центрі цього конгломерату діалект території, розпочинається процес нівелювання культурних звичаїв, ведення ремесел, на противагу різним богам шириться християнська релігія.

 

Продовження

 

Останнє оновлення (Четвер, 17 січня 2013, 21:34)

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити