Помітили помилку...
Виділіть її та натисніть клавіші Shift + Enter і надішліть виправлення


про село - Твори

БАЛАДА ПРО ГЕНЕРАЛА

Н А Р И С

Не так давно під дахом Веселинівського спортивного залу відбулася фінальна зустріч з волейболу на приз імені генерала С. К. Буряка. Перемогли веселинівці. І це символічно. Коли запитав своїх односель­ців, хто такий Буряк Сергій Кирилович, відповіли:— Генерал! Відповідь вірна, але не вичерпна. А щоб збагнути життя нашого земляка, треба відчути його глибиною серця. Він був простий і звичайний, і великий водночас. У незаможній селянській сім'ї, де на видання готувались дві дівки, народився братик. Назвали його Сергійком. Було це в жовтні 1909 року. А вже на весну сестрині залицяльники приладнали до крислатої шовковиці стареньку скрипучу колиску і гойдали хлоп'я. Русявий, голубоокий Сергійко був невибагливим, добрим ще з тої колиски. Як підріс — пішов у школу. Учився гарно, мав феноменальну пам'ять, чудово розв'язував задачі і багато читав.

Читав не тільки сам, а й навчив грамоти свою матір — Степаниду Демидівну, яка жодного разу не переступила шкільного порогу, хоч згодом і сама ходила до бібліотеки по книги для сина і для себе. Це свідчення її племінниці — Катерини Григорівни Прихнич. Вона і сьогодні пригадує, як тітка, коли вона була ще малою, читала їй « Кобзаря».

Катерина Григорівна більше двадцяти років жила в Обухові, а тепер доля знову повернула її додому, в невелику рідну хату, обсаджену садом, молоді дерева якого, немов підпирають, підтримують в житті стару гойдалку - шовковицю.

Щоб більше взнати про Сергія Кириловича, я прийшов до його племінниці Катерини Григорівни. В прихожій прибрано. На столі альбом і декілька художніх книг. Жінка розказує, що в дядька Сергія з дитинства було багато друзів. Кращими з них, — Андрій Леонтійович Мусієнко, Федот Мартинович Лисенко, Микола Дорофійович Овдійко.

Як ходили в школу, здебільшого жили у Сергійових батьків, бо Андрій, Федот і Микола були хуторянами, жили на хуторі Грушки, а це кілометрів п'ять від села.

Шкільні роки здружили їх навіки - в ті часи сільські діти мало вчилися грамоті, а більше приділяли уваги мудрості обробці грунту, вирощення хліба. Дружня четвірка закінчила сім класів і мала намір далі йти в науку. Але не так склалося в Сергія. В неповних 18 років його оженили, бо в хату конче потрібна була молода спритна робітниця.

То була Оришка, Іра, проста сільська дівчина, що жила поруч. В школу не ходила. Була на три роки молодша свого судженого.

Але недовго Сергій ходив за плугом. Вчорашній хлібороб став воїном і не тільки на рік-два, а на все життя. Спочатку служив у Переяславі, потім поступив у Київську піхотну школу. Забрав до себе дружину. Іра працювала в їдальні. Після сільського лікнепу закінчила сім класів. А Сергієві далі була служ­ба в Полтаві, навчання в Москві.

Сергій Кирилович Буряк закінчив Військову академію ім. Фрунзе. Золоту медаль і диплом інженера йому вручав М. І. Калінін. Врахували його здібності, фахову компетентність і залишили викладачем цієї ж академії. А потім була війна. Генерал-майор Буряк брав участь в обороні Москви. Довгий час був командиром дивізії одного з фронтів. А після важкого поранення в 1944 році його перевели в Генштаб Міністерства оборони, де він працював до останніх своїх днів.

Хай читач пробачить мені за схематичний виклад матеріалу. Я свідомо детально не торкаюсь військового життя нашого героя. Хай про це пишуть військові. Мене більше вабить глибина людської душі Сергія Кириловича.

Уявіть собі, московський генерал приїздить в село, до своєї племінниці, а та хворіла і заходилася мазати хату. Як він їй помагав причепурити оселю!

Не встигли все як слід за ніч переговорити, як вранці повен двір людей — всі жовтневці, так колгосп звали. Бо ж приїхав генерал! Вдови з проханням розшукати чоловіків, безвісті пропалих, а вцілілі на війні мужі — просто так, по-приятельськи стрітись з славним земляком-односельцем.

Сергій Кирилович допомагав, чим міг, і в першу чергу — вдовам, їздив у Київ, «вибивав» шифер, цеглу, цемент. Журив за часом бездушне ставлення до сімей загиблих. Радів, як відновлювалось село, зво­дився Будинок культури, тягнулась бруківка. Любив відвідати школу, побувати в світлому спортзалі.

Рідко збираються колишні друзі. Андрій Леонтійович Мусієнко живе в Єревані. Підполковник Микола Дорофійович Овдійко — в Ленінграді. Федір Мартинович Лисенко — льотчик важких бомбардувальників, підполковник, мешкає в Києві. Днями він написав листа К. К. Федорченку, родичу Сергія Кириловича. Ось декілька рядків з нього: «Якби зберігся той хутір Грушки, де я народився, хай би мене там і похова­ли...».

Але немає хутора. Є тільки ностальгія. Таким був і Сергій Кирилович. Як йому хотілося додому, у рідне село. Вже перенісши два інфаркти, в 1974 році, він, радісний, їхав у рідну Веселинівку, до свого гнізда.

Зразу ж по приїзду написав листа в Обухів, Катерині Григорівні: «Я дома, приїжджай 25 червня, з'їдуться всі рідні».

Це були останні рядки улюбленій племінниці. Бо в селі трапилася пожежа. І він гасив її, не шкодуючи себе. А наступного дня, 9 червня, він помер.

Ми гортаємо з Катериною Григорівною пожовклі сторінки домашнього альбома. Вона щиро ди­вується: «Мало фотографій з дядька Сергія. Роздала: то в школу, то в музей. Зостались тільки знімки його дітей. Син Володя — нині ректор Московського політехнічного інституту, дочка Надія — інженер. І внуки. їх багато. Всі вони влітку завжди приїжджають до своєї родини, і босоніж бігають там, де ходив їх батько і дід».

Вже зовсім вечоріло, як Катерина Григорівна проводжала мене до воріт. Ми йшли тією ж стежиною, котрою ходив відомий всім нам С. К. Буряк, генерал, комуніст, людина, що повністю віддала себе служінню народу.

Ми прощаємося. Над нами злегенька гойдає віття стара шовковиця, під якою виростав Сергійко, ягоди якої для нього були найсолодшими.

Доспіють влітку — приходьте.


Б. СУШАК, ветлікар.

Веселинівка.



Останнє оновлення (Четвер, 27 травня 2010, 13:17)

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити