Помітили помилку...
Виділіть її та натисніть клавіші Shift + Enter і надішліть виправлення


про село - Статті
Нащадки, нащадки, такий це зварйований час,
Наш ворог і ближній, і звір, що ховається в хащі.
І може нам тільки життя, що надія на Вас,
Нехай ми жорстокі і дикі, Ви будете кращі.
( І.Жук)

Вступ.

Від природнокліматичних, демографічних і політичних факторів залежали розвиток та процвітання давніх суспільств. Як вказує історія, безупинне погіршення зазначених чинників або одного із них, завжди призводило до соціальної кризи людських колективів до їх економічного занепаду та сходження з історичної сцени.

Найбільш вражаючим фактором для давніх землеробсько-скотарських народів було різке погіршення клімату. Неврожаї ослабляли економіку та порушували моральні устої (внутрішня небезпека) давніх спільнот. Але, як кажуть, одна біда не ходить, у більшості випадків виникала ще зовнішня небезпека від сильного та пристосованого до існуючих умов сусіда, що вів загалом примітивний, але мілітаризований спосіб життя. Для якого пограбування, насильство і вбивство заради засобів існування було «справою честі, доблесті і геройства». Приручивши коня та сівши на нього верхи, степові номади (кочівники) стають грізними супротивниками і дуже мобільними народами, які швидко знаходили для себе звичні умови проживання та відтворювали свою економіку.

Під ударами войовничих кочівників, які хвиля за хвилею рухалися по степовому коридору, що простягався від Алтаю та до Дунаю, занепала не одна хліборобська та скотарська культура на землях сучасної України. Не маючи високих гір і необхідних військових навиків, які б захистили місцевий люд від озброєних вершників, населення землеробсько-скотарського укладу кидало обжиті місця або підпадало під владу цих кочових народів (занепад трипільської культури та мілітаризація частини її носіїв кочівниками). У той же час контакти із іншими культурами дозволяли кочовим народам покращувати свою економіку (розвиток виплавки металів, ковальської справи) та знаходити нові джерела для свого існування (контроль та супровід торгівлі - «царські скіфи» на землях України).

Оборонні споруди – Змійові вали, укріплені поселення і «протоміста» (Чорноліське, Суботівське, Мотронинське, Немирівське, Трахтемирівське городища на Правобережжі, Більське – на Лівобережжі та ін.), що будуються у різний час від степових областей України і майже до Києва, вказують на постійні загрози та зміни кордонів землеробсько-скотарських об`єднань: середньодніпровської, білогрудівської, чорноліської, скіфо-сколотської, зарубинецької, київської, черняхівської культур, антів під тиском кочівників. Численні археологічні матеріали свідчать, що ці процеси на території сучасної України розпочалися понад 4,0 тис. років тому і не зупинялися більше 3,0 тис. років. У боротьбі та мирному співіснуванні місцевих і прибулих племен виникали нові етноси, що згодом утворювали союзи племен, переддержавні формування, культури яких то розквітали, то занепадали при появі нової хвилі кочівників. І тільки в кінці першого тисячоліття нашої ери, у напруженій боротьбі з аварами (обрами) та хозарами формується держава східних слов`ян – Руська Земля (Київська Русь).

Саме степові та частина лісостепових земель сучасної України були тією територією та місцем перегрупування сил, яка поглинала енергію кочових народів та змушувала їх прилучати місцеве населення для подальшого руху. Не відомо, якого розквіту досягла б цивілізація на землях України, якби не ці руйнівні демографічні процеси. Для прикладу, у той час, коли трипільська спільнота вже будувала двоповерхові будинки, виробляла надзвичайно красиві речі, мала астрономічний календар, почала створювати писемність тощо, давнє населення Західної Європи (сучасної Швейцарії, Франції) ще мешкало у землянках та печерах. Потрібно було більше тисячі років, щоб нащадки цих народів – кельти (гали) досягли такого розвитку як трипільці.

Трипільське, індоєвропейське, середньодніпровське, білогрудівське, чорноліське населення – ось головні попередники слов’ян на землях Потрубіжжя. Якраз із чорнолісців, що потрапляють на межу скіфського та кельтського впливів (з усіх поглядів), утворюється скіфо-сколотська, а далі слов`янська зарубинецька культура, населення якої достатньо щільно проживало у Потрубіжжі (відомі поселення біля Селища, Пасічної, Коржів та в інших місцях).

Як бачимо «культура» і етногенез стародавнього населення України відзначалися складністю й багатолінійністю. В ідеологічному, етнопсихологічному, філософському, життєдіяльному планах слов’янин, а відтак і українець – не одвічна біологічна й історична даність, а результат тривалої еволюції людського життя на наших землях. Ми стали спадкоємцями усіх попередніх народів, котрі спільними зусиллями відтворили підвалини нашого способу життя та світогляду.

Наш край здавна цікавив і привертав увагу істориків і археологів. Частина матеріалів різного історичного часу з досліджень пам’яток Потрубіжжя становлять цінну колекцію Баришівського історико-краєзнавчого музею. Але найбільше їх у музеях Переяслава-Хмельницького (музей трипільської культури, археологічний музей) та Борисполя (історико-краєзнавчий музей). Крім археологічних пам`яток, що знаходяться у музеях регіону та на території району, автор скористався монографіями Л.Л. Залізняка, М.Ю. Відейка, Ю.В. Павленка, С.П. Сегеди, записами А.П. Савчука, іншими публікаціями і писемними матеріалами, у яких розглядається найдавніша історія населення України та Потрубіжжя. Варто також доповнити, що читача знайомлять із узагальненими і тільки головними етапами розвитку населення на землях України. У той час, як опис розвитку слов`ян, для прикладу, тільки у Посуллі, на сусідніх від нас територіях, вимагає окремого популярного видання. Місцеві події, археологічні артефакти подаються у контексті тих давніх процесів, що дає нам можливість частково уявити найдавнішу історію нашого краю та зрозуміти, що вона є невід`ємною частинкою історії слов’янського і українського народів. На жаль, у нашому районі більше уваги приділяється об’єктам недалекого минулого і зовсім небагато тим об’єктам (курганам, городищам, поселенням), які є безцінними джерелами нашої давньої історії. Також відсутня повна карта археологічних пам’яток району, яка повинна була б бути у кожній сільській раді та доступна для широкого загалу населення. А місцеві нормативні акти, щодо захисту та збереження культурної спадщини разом з установчими документами - у кожного землекористувача чи підприємця. Ми глибоко переконані, що і в далекому майбутньому людям, які прийдуть нам на зміну, буде так саме близьке їх минуле, що є тепер нашою живою дійсністю, як нам тепер дороге і близьке все пережите на цій землі до нас. Тож будемо завжди вірними історичній пам’яті багатьох предків, які творили нашу історію, збережемо її, збережемо історичні об’єкти, що є на нашій території для наших дітей та внуків.

Значні зміни клімату та уявлення давньої людини.

Із геологічних, археологічних та інших матеріалів відомо, що на Землі через відповідні проміжки часу змінюється клімат. Є цикли потепління та похолодання. Наприклад, відомий нам 11-річний цикл зміни сонячної активності впливає на погоду на нашій планеті. Саме зараз розпочалися бурхливі енергетичні процеси на Сонці, що призведуть до потепління у наступні роки. Крім цього існують більш тривалі та значні за температурними змінами цикли. Накладання котрих та деяких природних явищ викликало надзвичайні зміни клімату, що спричиняли до масового руху народів, до його зникнення на більшості територій, до формування у свідомості людей існування грізних і могутніх сил, що стоять вище них та оточуючого світу.

Основною причиною змін клімату вважають довготривале знаходження на одній лінії центрів Сонця, Місяця і Землі, що повторюється через 1600 років (цикл Петтерсона). Цей цикл складається із трьох фаз: сухої, перехідної і вологої. Зараз закінчується волога фаза і людство у 21 столітті входить у суху фазу цього циклу.

Також на клімат впливають: припливні явища, що обумовлені силою Місяця і Сонця; великі виверження вулканів (винесення в атмосферу значних мас попелу); падіння на земну поверхню великих космічних тіл (вибух і винесення в атмосферу значної кількості пилу); цикли еволюції руху Землі – зміни швидкості її обертання, коливання земної вісі, зміни орбітальних параметрів; взаємодії у Сонячній системі, обумовлені загальним впливом положення планет (у тому числі цикл Петтерсона); зникнення магнітного екрана Землі під час вибухів (утворення) наднових зірок (проникнення космічної радіації на планету).

Як стверджують деякі вчені, характеристика «кінця світу» - землетруси, пожари, руйнування гір і островів, потоп, град, часті повторення затемнення Сонця і Місяця, порушення руху планет і зірок свідчить, що у людській пам`яті збереглися картини якогось жахливого природного явища, що відбулося на нашій планеті. Після чого, розпочалося відродження нового світу та суспільства.

Із ідеєю такого катаклізму (явища), за суттю та формою, також пов`язують давні поховальні обряди. Тіла знатних померлих повинні були воскреснути та забезпечити відродження світу після Страшного суду (продовження у християнській релігії), саме із-за цього для збереження їх тіл будувалися піраміди, насипалися та будувалися кургани. Лідери тогочасних суспільств - вожді, князі, кагани, царі, у розумінні своїх одноплемінників, мали над ними не тільки людську, але й сакральну владу. Тобто були ближчими до тих скритих і грізних сил природи ніж звичайні люди. Тому, саме вони повинні були виконати це призначення. Але не кожному із них тогочасні суспільства надавали таку шану. Неврожаї, поразки у боротьбі із ворогом тощо, тлумачилися древньою спільнотою як втрата їх лідером цих зв’язків. Після чого відбувалося фізичне усунення такої людини та вибори нового вождя. Такий звичай ще зберігся у хозар до 8 ст. н.е. Старість також була однією із причин зменшення сакральної сили лідера. У такому випадку він добровільно приносив себе у жертву або усувався від влади одноплемінниками (давні кельти).

Дохристиянські вірування наших пращурів не потрібно сприймати тільки як обожнювання сил природи, поклоніння перед ідолами та сакралізацію ними своїх вождів. Це була цілісна, у першу чергу, духовна система взаємовідносин тогочасної людини із оточуючим світом. Яка також несла через покоління моральні принципи, знання про навколишній світ, культурні надбання того чи іншого давнього народу.

Тогочасна суспільна свідомість, якраз ґрунтувалася на вірі в існуванні богів і надприродних сил, від яких залежало життя людей та на можливості через магію обрядів вплинути на навколишнє середовище і керувати надприродними силами. Тільки завдяки цьому, люди ставали духовно сильнішими і змогли, не дивлячись на всі природні та інші катаклізми, вижити і створити у майбутньому нові цивілізації.

Мисливці на мамонтів та на північних оленів.

Під час кам’яного віку (палеоліту), що тривав від 2,5 млн. років до 5,0 тис. років тому (землі України) відбувся останній період великого похолодання в Європі. Похолодання розпочалося більше 120 тис. років і закінчилося понад 18,0 тис. років тому. Льодовик вкрив значні площі Земної кулі, зокрема на Україні він досягнув широти сучасного Дніпропетровська. Зрозуміло, що наші території тоді були під значним шаром льоду і ніякого «розумного» життя там не було.

Але пройшов час, клімат змінився і льодовик почав танути та відходити. Близько 12 тис. років до н.е. середньоєвропейська низовина повністю звільняється від льоду. Встановлюються ландшафти, що мають характеристики холодних сухих степів. У зв’язку з широким розповсюдженням рослин Drias ostopetala цей період кам’яного віку людства отримав назву дріасового.

Дріасові природнокліматичні умови не мають прямих аналогів у сучасних північних пустинях, тундрі і альпійських луках. У той час у зоні північної півкулі утворилися специфічні природні умови, що характеризувалися низькими температурами (найвища в липні +100С - +140С) і значною сухістю повітря. У тілі льодовика були скуті величезні маси води, у результаті чого рівень Світового океану знизився на 130м. Поверхня льоду за своїм впливом на клімат приблизилася до впливу поверхні суші. Але на відміну від води (поверхні океану) лід дуже мало зволожує атмосферу і сильно відбиває сонячне проміння. Також замість теплих і вологих повітряних мас із Атлантики, які зараз приносять основну масу опадів до Європи, тоді дув північно-східний холодний і сухий вітер із льодовика. Кількість опадів, що випадала на нашій території не перебільшувала 200мм – 300мм за рік, а середньозимна температура була - мінус 300С.

Сухий клімат обумовлював невелику хмарність і велику кількість сонячних днів впродовж року. Через більший кут падіння сонячних променів на нашій широті, дріасові степи отримували значну кількість сонячної енергії, яка забезпечувала розмерзання верхнього шару ґрунту та стимулювала процеси фотосинтезу рослин. З`являються різні рослини – полинні, ефедра, ксерофіти. Внаслідок засушливого клімату, трава зберігала поживні речовини навіть узимку та була доступна із-за незначного снігового покриву. Буйний розвиток рослин створює умови розповсюдження травоїдних та інших тварин: мамонтів, вівцебиків, бізонів, ведмедів. За цими тваринами на наших територіях з`являються і люди. Їх вчені назвали мисливцями на мамонтів. Це вже люди розумні (Гомо Сапієнс), що колективно, завдяки своєму розуму, створених кам’яних та дерев`яних знарядь праці (спис, рогатина та інше), полюють на таких великих тварин як мамонти. Будують із кісток мамонтів каркаси жител, знають вогонь, а також вже малюють та створюють скульптури цих тварин.

Зображення мамонта на стіні печери
Завдяки цим малюнкам, скульптурам та знахідкам трупів мамонтів у мерзлих ґрунтах ми можемо уявити цю тварину, що значно була більшою сучасного слона. Його висота досягала до 3,5 метра, а вага до 6 –ти тонн, він мав масивні бивні довжиною до 4-х метрів і весь був вкритий чорною та бурою шерстю.
Каркас житла з кісток мамонта з Добраничівської стоянки

Уже згадувалося, мисливці на мамонтів будували каркаси своїх жител із кісток цих тварин, що підтверджує степовий характер (відсутність великих дерев) тогочасного ландшафту. Кам`яні (кремінь) та дерев`яні знаряддя праці були принесені давніми людьми на місця проживання. Це свідчить, що вони відвідували території де знали знаходження березових лісів і поклади кременю. Контакти із іншими людьми призводили до формування нових, схожих соціальних колективів, які разом займали вже значні території для полювання (декілька сотень квадратних кілометрів) та усвідомлювали про свою близькість. Однак, великої кількості людей в дріасових степах України не було, там проживало, не більше 1,5 - 3,0 тисяч чоловік.

Місця проживання мисливців на мамонтів на територіях Київської, частково Житомирської і Черкаської областей.

Стоянки мисливців на мамонтів у нашому районі були виявлені на високому березі річки Недри (за вододілом з Трубежем), біля села Семенівки, неподалік Виблої могили. Там, влітку 1984 року вода вимила із горба величезні кістки, на які натрапив місцевий агроном Петриченко та повідомив про знахідку у контору радгоспу і в сільську раду (за матеріалами кореспондента газети «Баришівські вісті» В.Ф. Калашника). Через деякий час сюди прибули археологи і викопали із землі велику кількість кісток мамонтів. На прохання місцевих краєзнавців частину із них вони передали до Баришівського і Березанського історико-краєзнавчих музеїв. Упродовж 1984 та 2004-2005 років на цьому місці науковцями (дослідники Д.Я. Теліга, Д.Ю. Нужний) були виявлені три стоянки давніх людей, поселення яких складалися з 3-4 стаціонарних жител та господарчих ям. Навколо жител знаходилися численні кістки мамонтів, ведмедів, оленів, вовків, крем`яні знаряддя праці. Також знайдені підвіски з мушель з басейну Чорного моря та вироби з бурштину, можливо, київського або західноукраїнського походження.

Більший комплекс жител древніх мисливців був раніше розкопаний у селі Добраничівка (біля с. Фарбованого) Яготинського району. Там, на лівій береговій терасі річки Супій, також випадково, у глинищі, місцеві жителі знайшли незнані тут досі велетенські кістки. Подальші археологічні дослідження, які проводилися під керівництвом доктора історичних наук І.Г. Шовкопляса упродовж 1952 - 1970 років, виявили на цьому місці п’ять стоянок давньої людини. Одна з яких була збережена у тому стані (без переміщення знахідок), як відбувалися розкопки. Над нею побудували приміщення, що стало єдиним музеєм не тільки в Україні, але й у Європі, де можна побачити не відтворене, а дійсне місце проживання давньої людини.

Можна припустити, що мешканці цих комплексів (стоянок) були одним общинним колективом, у якому Добраничівське поселення було головним. Воно мало більш добротні житла, ширший асортимент кам’яних знарядь праці, завершений господарчий цикл використання добутих тварин. За висновком вчених на Добраничівській стоянці мешканці проживали постійно, у той час як на Виблій могилі житла мають ознаки сезонного перебування мисливців (у теплу пору року).

Про мужність і професійність давніх мисливців з Виблої могили засвідчує, знайдений безпосередньо на стоянці, повний скелет великого ведмедя. Хижак, очевидно, вирішив пополювати на людей, але сам став їх здобиччю.
Картина яготинського художника М. Малинки «Полювання на мамонта». Археологічний музей «Добраничівська стоянка» с. Добраничівка

Наступні зміни клімату - потепління (липень до + 160С), що відбулися за 10 тисяч років тому призвели до розмерзання полярних морів та зволоження клімату, збільшення снігового покриву на нашій території. Бурани та ожеледь взимку обумовлюють масовий мор травоїдних. Потужний захисний шар шерсті мамонтів, вівцебиків, бізонів намокає в умовах вологого клімату та не захищає їх від холоду. Починає танути ґрунтовий лід, трав`янистий холодний степ перетворюється у болотисту малопродуктивну тундру з великою кількістю мохів, осоки і міріадами гнусу. Стає іншим режим циркуляції повітряних мас над Європою. Сухі і холодні вітри із льодовика північного і північно-східного напрямку змінюються вологими західними вітрами із Атлантики. Формуються грунти, розповсюджуються сосново-березові ліси з домішками ялини. Ці фактори стають основною причиною вимирання мамонтів. Зникнення мамонтів, призвело до зникнення загінного полювання, яке становило основу життєдіяльності тих людей.

У цей час на наших територіях, що нагадують заболочену тундру, з`являються нові великі тварини – північні олені. Численні стада яких, у залежності від пори року, рухаються: взимку – на південь у пошуках корму та захисту від морозів у лісах; влітку - на північ на відкриті території від гнусу та у пошуках корму. Разом із північним оленем також з`являються і люди, археологічна культура яких отримала назву мисливців на північних оленів. В нових кліматичних умовах первісні громади освоїли нові форми господарювання. Розпочалася нова історична доба – мезоліт (середній кам’яний вік) та нова геологічна епоха – голоцен, яка триває й донині.

Міграційні шляхи північних оленів як зараз так і тоді залишалися сталими. Найбільші полювання тогочасною людиною організовуються якраз під час міграцій тварин. Колективи мисливців підстерігали оленів при їх переправах через річки. Там відбувався забій тварин за допомогою кістяних гарпунів. Тварин забивали з берега, тому що ті люди ще не знали човна і не могли плавати у холодній воді. Вони забивали їх стільки, щоб вистачило до наступного полювання. У літній час м'ясо зберігали у холодній річковій воді, викопували ями на березі річки, взимку – заморожували. Також мисливці на північних оленів вже знали простий лук та полювали з ним на меншу дичину, але головною твариною для полювання залишався олень.

Гравюра на розі оленя з давньої стоянки

Можна стверджувати, що така переправа північних оленів через Трубіж була біля села Коржі (урочище Рябці), де виявлена стоянка мисливців на північних оленів. За висновком учених, саме біля переправ тварин селилися давні мисливці.

Житло мисливців на північних оленів було каркасного типу, але каркас вже виготовлявся з дерева. Жердини, що встромлювалися у землю по колу діаметром до 4 метрів, зв’язувалися зверху шкіряними пасами. На каркас натягувалися зшиті шкури оленів або при менших розмірах його укривали дерном. Для виготовлення знарядь праці використовувався кремінь, з якого виготовляли наконечники стріл, різні різці і шкребки. Кремінь в урочище Рябці, ймовірно, доставлявся із Дніпровських (Канівських) покладів.

Кремнієвий інвентар (наконечники стріл) мисливців на північних оленів, знайдений в урочищі Рябці (замальовка археолога А.П. Савчука)

Стосовно сім`ї. Якраз у пізньому палеоліті груповий шлюб змінюється парним. За твердженнями вчених, мисливці на північних оленів вже жили сім`ями. У цей час люди усвідомлюють таємницю народження дитини. Через це чоловік стає захисником жінки і її дітей та разом з нею дбає про них.

Всяке усвідомлене суспільство для свого існування повинне не тільки народжувати дітей, але й ростити їх, виховувати, забезпечувати всім необхідним, вчити дітей здобувати засоби для свого існування та для майбутньої сім`ї. За твердженнями вчених, уже у той час основним критерієм переведення юнака у категорію дорослих чоловіків був перший впольований олень. І тільки після цього юнак мав право створювати сім`ю. Цей звичай у північних народів дійшов до нашого часу.

Стосовно жінок, одягу та інше. Освоєння холодних просторів було б не можливе без теплого одягу. У цей час жінки опановують нову важливу суспільну функцію - виготовлення теплого одягу, взуття і покрівлі жител із оленячих шкір. За знайденими фігурками вченим вдалося встановити характер цього одягу (нагадує скафандр космонавта). Це був глухий хутряний комбінезон із капюшоном, що одягався через голову та хутряні штани. Поверх штанів взувалося взуття, щось на зразок унтів, тільки без каблуків і підметок та із зав’язками халяв під коліньми. Зимовий одяг складався з двох комбінезонів, один із яких одягався (нижній) хутром до тіла, верхній навпаки. Влітку верхній комбінезон знімався. Костюм сучасних ескімосів, що нагадує костюм давніх мисливців, при загальній вазі 3кг, дозволяє ночувати під відкритим небом при температурі мінус 450С.

Каркас житла мисливців на північних оленів

Приготування м’яса у дерев`яних, берестяних або шкіряних посудинах було вже добре відоме мисливцям на північних оленів. Про це свідчать численні знахідки обпалених і розтрісканих валунів (розміром у кулак), у тому числі і на стоянці біля Трубежа.

На терені України сьогодні відомо понад 300 мезолітичних поселень, у кожному з яких могло мешкати від 50 -150 осіб.

Трипільці у Потрубіжжі.

Наступне різке потепління понад 6,0 тис. років до н.е. призвело до розповсюдження березово-соснових лісів навіть у Прибалтиці, а у нас повздовж Трубежа з’являються густі соснові бори. Стада північних оленів, що випасалися у Потрубіжжі мігрують за льодовиком, який відступає у Скандинавію.
Мисливці з луками на благородних оленів

Більшість мисливців також відходить за тваринами на північ. Але якась частина людей залишається. Вони стають мисливцями (з луками) на лісових оленів, лосів, диких коней, зубрів, турів, лисиць і бобрів. Завдяки луку, що був далекобійною дистанційною зброєю та мав достатню вбивчу силу, з`являється можливість індивідуального пошуку здобичі. Мешканці Потрубіжжя освоюють лов риби в озерах та болотах, спостерігаючи за дикими тваринами визначають їстівні гриби, ягоди, лісові горіхи, різне коріння. Якраз на цьому рубежі (8,0 тис. років тому) формується рельєф і ландшафт нашої території, річкова мережа басейну Трубежа. Саме із цього часу у Потрубіжжі вже постійно проживають люди. Спочатку це були мисливці і рибалки, що жили за рахунок дарів природи. Далі вони навчаються від сусідів скотарів виготовляти глиняний посуд. Варіння м`яса і риби, які швидко псуються, суттєво подовжує їх термін зберігання. Кістки тварин, які раніше викидалися, з появою термостійкого посуду почали виварювати, отримуючи з них поживні речовини. Але у результаті зменшення лісових копитних, внаслідок інтенсивного полювання на них з луком, все-таки наступає криза мисливського господарства.

Починаючи з 4-го тис. до н.е., з появою у Потрубіжжі хліборобсько-скотарських племен з Балкан та придунайських земель (час неоліту – завершальної стадії кам’яного віку) на наших територіях відбуваються важливі зміни (прояв неолітичної революції). Хліборобсько-скотарські племена приносять сюди принципово нові і ефективні способи забезпечення людей їжею, основою яких є відтворення природних процесів, застосування нових прийомів та знарядь праці. Ці люди вже навчилися розводити та утримувати худобу, вирощувати різні зернові культури, розпилювати, свердлити і шліфувати вироби з каменю, виготовляти нові знаряддя праці – сокири, тесла, долота, а також більш якісний глиняний посуд (без гончарного кругу). Саме цей народ став носієм великої древньої культури, що умовно називається трипільською. Ця назва походить від села Трипілля (Обухівський район), де 1893 році видатний київський археолог Вікентій Хвойка (за національністю – чех) уперше виявив рештки цієї культури. Вона проіснувала з другої половини 4 тисячоліття і до кінця 3 тисячоліття до нашої ери на величезних територіях від Дністра до Дніпра, сягаючи на півдні причорноморських степів, а на півночі – Волинського і Київського Полісся та пониззя Десни. У нас у Потрубіжжі, біля Лукашів було знайдено ціле поселення трипільської культури. Проте речовий матеріал з цього поселення десь загубився у перші роки радянської влади. До цього часу відомо лише, що розкопки там проводив В. Щербаківський, науковий працівник Полтавського музею.

У 1965 році експедиція під керівництвом В. Круца також проводить розкопки на поселенні біля с. Лукаші. Завдяки роботам В.О. Круца, Г.М. Бузян та інших дослідників вдалося визначити у Потрубіжжі (нижнє і середнє) значний район розповсюдження трипільських пам`яток, віднесених археологами до лукашівського типу. Існування яких датується 3600-3200 роками до нашої ери.

За висновком вчених засновниками Лукашівської локально-хронологічної групи поселень були трипільські громади Ржищіської та Канівської груп, населення яких перейшло у брід Дніпро у районі сучасного Переяслава-Хмельницького (біля гирла Трубежа) та розпочало освоювати землі басейну Трубежа. Отже, саме з цього часу Потрубіжжя заселяють хліборобсько-скотарські племена трипільців Правобережжя. Завдяки броду через Дніпро, впродовж цього та наступних історичних періодів, населення Правобережжя Наддніпрянщини постійно просувається у Потрубіжжя.

На генетичний зв`язок місцевого населення з Правобережними мешканцями вказують різні археологічні знахідки та пам’ятки. Не виключається, що вже з того часу місцеве населення контролює цей брід та вихід з річки Трубіж у Дніпро.

Карта поширення трипільської культури у Середній Наддніпрянщині. КаГ – Канівська, КГ – Коломийщинська, ПГ – Підгірцевська, РГ – Ржищівська, ЛГ – Лукашівська, ТСГ – томашівсько-сушківська групи

При розкопках трипільського поселення біля Лукашів виявлено майданчики з рештками надземних глинобитних споруд (будинків). Між скупченнями різнокаліберних шматків обпаленої глини знайдено фрагменти керамічного посуду тощо. Будинки були прямокутні (довгі) з дерев'яно-глиняним перекриттям, вони не мали фундаментів або заглиблених у землю опор. Їх конструкція була каркасна, проміжки між стовпами були заповнені колотими стовбурами дерев або заплетені лозою і обмазані глиною.

Лукашівське поселення спалено на його фінальному етапі функціонування. На думку вчених, при переселенні трипільців на нові, ще на не виснажені землі, відбувалося ритуальне спалення поселень. Будинки останній раз прикрашалися як ззовні, так і зсередини, також у них залишали керамічні посудини різного призначення.

Як версію можна прийняти, що на території сучасної Баришівки, можливо, також проживав родовий колектив трипільців. Знайдені Я.К. Скринником (нині покійний) у районі бувшого військкомату (при будівництві огорожі) людські черепи і окремо людські кісти без черепів, нагадують трипільські захоронення. Як стверджують науковці, такі поховальні звичаї існували у деяких трипільських племен, про що також свідчать матеріали Переяслав-Хмельницького музею трипільської культури. Велику кількість поховань померлих (за винятком пізньотрипільського часу – могильники з тілопальними захороненнями) у трипільських поселеннях знаходять під підлогою будинків. Ймовірно, трипільці вірили, що духи померлих зможуть забезпечити їм поміч у повсякденних справах, саме поховавши небіжчиків під підлогою будинку, а не в іншому місці.

Також кераміка трипільського часу була знайдена на землях, які нині належать до села Пристроми (урочище Гречаники), трипільське поселення біля х. Комуна у гирлі Трубежа, на землях міста Переяслав-Хмельницький (Крутуха-Жолоб) тощо.

Дослідження на лівому березі Дніпра біля сіл Процева, Салькова, Софіївки (Бориспільський район), Червоний Хутір (м. Київ) та інших дали значну кількість матеріалів, що дозволило не тільки визначити місце пам’яток трипільської культури, але і виокремити її в пізньотрипільський тип – софіївський, час існування якого визначається 3300-2750 роками до нашої ери. Пам’ятки софіївського типу поширені повздовж всієї західної частини басейну Трубежа. Найвище трипільці просунулися вздовж Трубежа (за останніми археологічними знахідками) на нові землі – до сучасного села Світильня (Броварський район), де знайдено трипільське поселення софіївського типу.

За своїми ознаками і географічно-просторовим тяжінням трипільська культура була споріднена з тогочасними пам`ятками Дунайського басейну, Балканського півострова, острівного Східного Середземномор’я та Малої Азії, що дає право вченим зараховувати її до циклу культур, які лягли в основу європейської середземноморської цивілізації. За типом господарювання трипільці належали до хліборобсько-скотарських племен з переважанням землеробства, що мали культ (поклонялися) Матері – Великої Богині.

Трипільські племена зводили свої поселення, у більшості, без оборонних споруд і на відкритих місцевостях, але для захисту житла будували по колу, одне біля одного (див. зображення трипільського поселення на титульній сторінці). Середина поселення залишалася не зайнятою, як загін для худоби (колективна власність) або в центрі була будівля громадського призначення. Хати у них були каркасні, проміжки між стовпами заповнювали колотими стовбурами дерев або заплітали лозою й обмазували ззовні і зсередини товстим шаром глини, їх площа становила 100 -140 квадратних метрів. Житло ділили на дві кімнати, у яких, напевно, жили окремі члени родини. Стіни розписувалися яскравими фарбами та різнокольоровим орнаментом. У житлових кімнатах вздовж стін стояли великі керамічні посудини різного призначення. Помешкання вже опалювалося піччю, складеною з глиняних вальків, на долівці однієї із кімнат знаходився глиняний хрестоподібний вівтар (сімейний жертовник). Також у трипільців виявлені перші меблі – стільці, крісла, столи.

Реконструйований житловий будинок трипільців. Приватний музей «Прадавня Аратта – Україна» у с. Трипілля.

На пізньому етапі розвитку трипільської культури (мідно-кам`яний вік - енеоліт) з`являються поселення - гіганти площею 280 - 400 га з кількістю будинків до 1,5 тисячі, що мали не менше 10 тисяч мешканців. Ці «протоміста» відкриті у Південному Побужжі біля сіл Доброводи, Талянки, Майданецьке та ін.

На даний час, на території України виявлено 2040 трипільських поселень, із них до 200 поселень на території Київщини. За підрахунками вчених, у вік міді, у районах середньої Наддніпрянщини, кількість трипільського населення становила 120 тисяч чоловік.

Провідними галузями господарства трипільців були орне землеробство і скотарство. Вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо, льон. Розводили велику рогату худобу, кіз, свиней, овець. Використовували тварин як тяглову силу при зорюванні землі, перевезенні врожаю, будівельних матеріалів тощо. А з овечої вовни навчилися виробляти одяг. Хоча трипільці вже почали застосовувати металеві вироби (мідні), але більшість знарядь праці у них ще залишалися кам’яними.

Поряд з високою культурою землеробства спостерігався великий потяг до мистецтва. Про це засвідчують різні статуетки, виконані в реалістичному стилі, керамічні вироби, що вкривалися кольоровими рослинними і геометричними орнаментами, зображеннями тварин, зокрема кіз, корів, собак. Характерними кольорами орнаментів був чорний, білий і червоний. Трипільській кераміці притаманна оригінальність та високохудожнє виконання. В орнаментації посуду відображено духовний світ ранніх землеробів, міфологію, знання про навколишній світ. Деякі елементи орнаментів трактуються як піктографічні знаки, які можуть представляти спрощену систему писемності. Рідкісна реалістична скульптура знайдена у поселенні Крутуха-Жолоб (знаходиться у Переяславському музеї трипільської культури) донесла до нас виразний чоловічий образ тієї доби.

Трипільська кераміка, скульптури та художні вироби.

За деякими етноанатомічними показниками трипільці ще не були схожими на слов’ян, однак їх здобутки багато у чому позначилися на подальшій долі культури на українських землях. Землеробство, що стало визначаючим фактором економіки для наступних народів на наших територіях, побут, звичаї, давній календар, вірування приходять через покоління до нас від трипільців.

Археологічні дослідження цієї культури відкривають перед нами надзвичайний світ давніх трипільців, з яким більш детально можна ознайомитися у приватному музеї трипільської культури у с. Трипілля, що знаходиться біля міста Українки. Дуже цікавий музей, де отримуєш безліч вражень і задоволення від побаченого та почутого. Недалеко, на Дівіч-горі, є також добре оформлений обласний археологічний музей, матеріали якого охоплюють більш широкий часовий проміжок. Біля оригінальної будівлі музею, встановлено пам’ятник відкривачу трипільської культури Вікентію Хвойці. Заслуговує на увагу своїми експонатами та іншими матеріалами музей трипільської культури у місті Переяслав-Хмельницькому, який теж рекомендую відвідати любителям культурного відпочинку та історії нашого краю, до речі - це єдиний державний музей трипільської культури в Україні.

Індоєвропейські племена на нашій території.

Близько 2,5 тис. років до н.е. із-за наступних змін клімату (починається засуха) економіка трипільської культури занепадає. Частина її носіїв залишають наші землі під тиском більш численних і войовничих, як вважають, індоєвропейських народів - культури бойових сокир та шнурової кераміки.

Її характерними ознаками (археологічної культури) була кераміка, оздоблена своєрідним орнаментом, що наносився на поверхню сирої глини при допомозі переплетеної мотузки, іноді обв’язаної навколо палички. А також кам’яні шліфовані сокири з отвором для руків’я, які напевно, символізували високий соціальний статус власника та поховання в ямах вождів, над якими насипалися кургани («ямники»).

Як стверджують вчені, саме індоєвропейці першими у світі приручили коня для верхової їзди. Верхи на конях вони долають опір трипільців, захоплюють поступово їх поселення. Захоплення поселень супроводжується знищенням чоловіків. Жінок та дітей залишають живими як здобич переможців. Також частина трипільців приймає мораль і ідеологію прийшлих народів (із-за економічного занепаду їх способу життя) та змішується з прибульцями. Дуже рухливі племена яких займають величезні території Центральної і Східної Європи. Саме на базі цієї групи населення у подальшому розвинулися германці, балти і слов’яни.

Хто ж ці індоєвропейці (також іранці) і звідки вони з`явилися на наших територіях? За висновком вчених, ці народи ще більш давні на землях сучасної України, а ніж трипільці. Приблизно 20 – 15 тис. років до нашої ери раньопервісні мисливці і збирачі із півдня просуваються на території Північного Кавказу, Криму, Північного Причорномор’я, Північного і Східного Прикаспію та Приаралля. Вони займають у холодну пору року передгірські, узбережні та заплавні, багаті на деревину та лісову дичину ландшафтні зони, а влітку переходять у степи, полюючи на бізонів.

Полювання на тура.

Північніше них – зона мешкання та полювання прильодовикових мисливців на мамонтів і північних оленів. Після потепління (відхід льодовика) у Палестині, Сирії, Анатолії формуються найдавніші центри відтворюючого господарства – землеробства і тваринництва. Все це призводить там до зростання населення та переселення частини анатолійських землеробсько-скотарських племен на Кавказ та Балкани. Із-за чого у 7 – 5 тисячоліттях до нашої ери з місцевого і прийшлого люду виникає так зване індоєвропейське – іранське населення у Причорномор’ї, Прикаспії, частина якого поширюється вгору заплавами Дніпра, Дону і Волги, переходить до ранніх форм тваринництва і землеробства. На межі 5 - 4 тисячоліття до нашої ери вони приручають коня та знайомляться з виробами з міді. Таким чином у Причорноморсько-Азовських степах одночасно з трипільцями, що проживають у лісостеповій зоні України, розвиваються скотарсько-землеробські культури індоєвропейців-іранців. На противагу трипільцям провідною галуззю їх економіки було скотарство, де велику роль відігравало конярство. Люди жили в маленьких, штучно укріплених поселеннях, в напівземлянках.

Видатною пам’яткою духовної і матеріальної культури цього прадавнього населення України є Кам`яна Могила, що розташована під Мелітополем, на річці Молочній. У невеличких печерах вказаного природного утворення, виявлено більше тисячі малюнків різного часу, на яких зображено 15 видів тварин та різноманітні сцени полювання. Деякі малюнки ще й досі зберігають залишки червоної фарби.

Якщо культове життя трипільців (землеробів) будувалося на періодичному сезонному відтворенні священного шлюбу Великої Богині, яка персоніфікувала родючі сили природи та сам людський колектив, з Биком-Сонцем, володарем небесного тепла і світла та Змієм, господарем вод і підземного світу, то в індоєвропейців був культ чоловічого божества – Воїна та Священного Коня. Мораль та ідеологія їхнього суспільства мала войовничий характер, із-за чого серед общинників рано розпочався процес висування військових ватажків, що зосереджували у своїх руках владу на племінному, а пізніше й міжплемінному рівнях.

Посуд і бойові молоти індоєвропейців (1,2,3,4) та індоіранців (5,6)

Через погіршення клімату у кінці 3 тисячоліття до нашої ери (засуха) індоєвропейці-іранці переходять до кочового скотарства та кочового способу життя. Найпрестижнішою стає військова справа, посилюється боротьба за пасовиська та стада худоби (засоби існування). У цей час у центрі індоєвропейської міфології відображається боротьба бога Грози, носія військових функцій (індоєвропейці), зі Змієм за жінку та худобу (трипільці). Казка про звитяжного Котигорошка, що визволив своїх сестер та пригнав багато худоби, убивши Змія – далекий відгомін згаданої міфології.

У результаті глибокої і всебічної кризи (погіршення клімату), що охопила трипільське суспільство, наступає деморалізація населення і загальний занепад його ідеології, що значно полегшило для індоєвропейців захват трипільських територій.

Військова активність племен індоіранської групи у Причорномор`ї (боротьба за засоби існування) змушує частину індоєвропейських племен (культуру бойових сокир та шнурової кераміки) рушити із Причорномор’я у західних і північних напрямках, де вони і зустрічаються з трипільцями.

Також необхідно нагадати, що Потрубіжжя перед трипільцями першими колонізують мисливці, на яких імовірно мали значний вплив мігранти, що підійшли на землі Потрубіжжя з Півдня або з Південного-Сходу сучасної України. Знайдені слабо обпалені горщики з гострим дном (конічним) біля Баришівки, сіл Пристроми (урочище Товарячий Гай), Вовчкова, багато у нижній течії Трубежу свідчать, що вони належали саме цим народам. Посуд був примітивний, обпалювався на звичайному вогнищі, мав товсті стінки. Таким посудом користувалися у житлах типу куренів або чумів що не мали твердої підлоги. Його не ставили, а вкопували чи встромляли, зробивши заглиблення у ґрунті.

Гостродонні посудини ще слабо обпалені на вогні з орнаментом на зразок кошикового плетіння (замальовка археолога А.П. Савчука).

Мисливці постійно переміщаються у пошуках здобичі, більшість часу разом з сім`ями, тому цей народ не мав стаціонарних жител. Форма посуду також вказує на кочовий характер їх життя. Не виключається, що у цей час перебувають серед мисливців (або окремо) ранні індоєвропейців, носії (мігранти) першого керамічного посуду у Потрубіжжі. Які також були кочовим народом - скотарями (переміщалися пішки), що розводили та утримували дрібних тварин.

Можна припустити, що трипільці з Правобережжя, які почали колонізувати Потрубіжжя, поступово витіснили або асимілювали місцевих мисливців і ранніх індоєвропейців.

Вік бронзи (20 ст. до н.е. – 8 ст. до н.е.) та білогрудівська культура.

Через 500 років клімат покращується. Знову відроджуються традиції, спочатку відгінного скотарства, а далі землеробства та осілі способи життя, що стають вирішальними у культурному розвитку племен на наших територіях. У цей час у Потрубіжжі мешкають представники середньодніпровської культури, носіями якої були індоєвропейці, що асимілювали пізніх трипільців, про що свідчать поховання вождів в ямах під курганними насипами (звичай індоєвропейців).

Із середини 2 тисячоліття та до початку 1-го тисячоліття до нашої ери традиції землеробства і скотарства розвиваються у межах так званої білогрудівської культури. За вченими, мова білогрудівського населення, вже чітко відрізняється від поширених північніше Прип’яті і Десни балтських говірок (давнньолитовських), вона вже є праслов’янською. Як трипільці, племена цієї культури також зводили великі городища, але вже захищені міцними земляними валами, посиленими у верхній частині загостреними колами. Їхні поселення мали вуличне планування. Житла, трохи заглибленні у землю, були стовпової конструкції, прямокутні у плані і завдовжки 10-12 метрів та складалися із двох приміщень. Підлога і стіни будувалися із глини, стеля - двосхила. Поблизу кожного із них були споруди господарського призначення, де очевидно зберігалося збіжжя. При розкопках цих городищ знаходять глиняні цідилки, якими, можливо, користувалися для виготовлення сиру, значну кількість зернотерок, кам’яних серпів. З металевих виробів (бронза) були поширені сокири, вістря списів, шила, а також прикраси. Бронзові вироби мали більшу твердість, ніж мідні та й сам сплав (мідь і олово) виплавлявся при температурі 8000С, яка на 3000С була нижчою, ніж при плавленні міді. Це спрощувало конструкцію плавильних печей, що забезпечило ширше застосування бронзи.

Білогрудівці займалися підсічним і плужним землеробством, що вимагало очищення від лісу значних ділянок землі (крем’яні та бронзові сокири, випалювання). Поховання своїх вождів вони виконували також під курганами, але у дощатих або кам’яних ямах («катакомбники»), за зразком індоіранців - культури багатоваликової кераміки, керамічні вироби якої прикрашалися наліпними джгутиками - валиками.

Наступна хвиля степових народів - іраномовних племен, приносить на наші землі зрубну культуру. Представники цієї культури ховали своїх вождів під курганами в дерев`яних склепах («зрубники»), але вже в домовинах, видовбаних з суцільних стовбурів дерев.

Курганів-могил бронзового віку, у яких були поховані вожді тих народів є (було) багато на нашій території. Звичайних небіжчиків, більше всього спалювали, про що можуть свідчити зольники – великі горби попелу (до 5 штук у групі), які знаходять біля поселень.

Кургани бронзового віку і пізніші, «могили-гори на степах» у нашому районі, відомі, мабуть усьому світу, завдяки віршам Т.Г. Шевченка («Розрита могила»). За часів Шевченка під Баришівкою їх було ще дуже багато, навіть на околицях нашого маленького містечка. Але із часом їх поруйнували. За матеріалами українського археолога А.П. Савчука (проживав деякий час у Баришивці), чимало курганів у Потрубіжжі було знищено непідготовленими спеціалістами. Які за допомогою бульдозерів зруйнували добрий десяток могил та нічого там не знайшли. Для виправдання такої промислової розвідки вони придумали версію, що мовляв, кургани не були поховальними пам`ятками, а тільки сторожовими козацькими пунктами, які насипали козаки. Тільки завдяки енергії та зусиллям Анатолія Павловича Савчука, який лопатою перекидав не один десяток кубометрів грунту, було доведено, що це дійсно унікальні пам’ятки бронзового віку. В 1962 році він робить розкопки, великого ще за пам’яті жителів, але вщент розораного кургану «Ховрашня» під селом Поділля над Альтою. Як описує А.П. Савчук: «…роботи виконувалися цілий літній сезон місцевими школярами під моїм керівництвом, котрі не вирізнялися силою, зате були слухняні. Правда, після закінчення канікул, я вже сам перекидав багато землі для з’ясування влаштування насипу та його розмірів». В результаті, у послідовності робіт, були відкриті такі поховання: ледь помітні рештки дерев`яного ящика з одним скелетом дорослої людини та знайдено горщик культури багатоваликової кераміки; далі, нижче -залишки скелетів дорослої людини та дитини 3-4 років (основне поховання), Характеристики поховань та речові докази свідчили, що курган був бронзового віку і насипаний індоєвропейськими людом (ямне поховання - доросла людина та дитина), що з`явився у той час на нашій території та асимілював пізніх трипільців. Верхнє поховання було пізніше, його характеристики і речові докази свідчили про індоіранську приналежність (або вплив) нової хвилі люду. Знайдені залишки багатоваликової кераміки, особливо в значній кількості у нижній частині Потрубіжжя, курганні поховання, поселення є доказом перебування (або впливу) білогрудівців на наших територіях. Можливо, частина білогрудівців Правобережжя перейшовши у брід Дніпро, осіла на землях Потрубіжжя.

У 1966 році Савчук розкопує біля Переяслава-Хмельницького (недалеко від музею–заповідника) курган, що був дуже великий (як згадують люди) і мав місцеву назву «Хрест» із-за кам’яного козацького хреста, який стояв на вершині цієї могили. На цей раз виявлено унікальне захоронення кінця бронзового початку залізного віків – вождя племені. Покійник крім склепу з колод мав ще домовину, видовбану з суцільного стовбура. Він лежав на лівому боці з руками складеними перед лицем. Цього богатиря, працівники переяславського музею (тепер заповідник), назвали «Кіммерійським царем». Але на думку автора, цей воїн був місцевого походження.

Як стверджує А. П. Савчук, більшість з 300 відомих курганів, що він нарахував у басейні Трубежа (за участю Р.В. Забашти), належать (належали) до бронзового віку, вони займають (займали) найвищі вододільні частини рельєфу території. Тобто думка, нібито кургани насипалися козаками як сторожові пости для передачі сигналів, є хибною. Як бачимо, у ті часи не тільки козаків не було, а і слов’ян на теренах України. Інша річ, що козаки могли використовувати їх як сторожові пости, що безумовно, і робили.

За свідченням відомого українського археолога, відкривача знаменитої ПЕКТОРАЛІ Бориса Мозолевського: – “… нині більшість наших курганів – це кургани, що зникли…”. Кургани – невід’ємна частина нашого історичного ландшафту. Степ не може залишатись рівним, як стіл. По великому рахунку Україна не відбудеться як самостійна держава, якщо зникне історична пам’ять, зникне зв’язок зі своєю історією. У руслі нових земельних відносин це питання надзвичайно важливе! Особливе значення у справі збереження курганів має особиста моральна відповідальність, загальна культура, освіченість тих приватних землевласників, чи орендарів, на землях яких розташовані такі археологічні пам’ятки. Розоравши древню могилу, тим самим стерши її з нашої пам’яті, ви не збагатитесь. А втратите й самі, і ваші діти, і нащадки. Та й золота там не знайдете, це більше стосується скіфських курганів, які будували, а не насипали, про що буде далі.

Так що ж нас пов’язує з нашими предками, котрі жили на цій землі за тисячі років перед нами? Наша генетична пам’ять, яку дехто схильний вважати пережитком. Ця пам’ять шепоче, кричить, волає до нас німими, беззахисними перед плугом, перед шукачами скарбів, курганами. Ця пам’ять живе у наших народних піснях, у колядках, купальських вогнищах. У відчутті краси стрімкого бігу коня по степу ясної місячної ночі.

 

Продовження

 

Останнє оновлення (Четвер, 17 січня 2013, 20:50)

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити