Помітили помилку...
Виділіть її та натисніть клавіші Shift + Enter і надішліть виправлення


про село - Статті
Глушківська могила (курган) між селами Любарці і Веселинівка. Пам’ятка національного значення.

Висновок до розділу. Упродовж тисячі років від 2-го до 1-го тисячоліття до нашої ери на території Потрубіжжя проживали численні праслов’янські скотарсько-землеробські роди, племена, на що вказує значна щільність курганів – одна могила на 10 – 12 квадратних кілометрів площі. Розпочинали вони як кочові скотарі, далі перейшли до осілого способу життя (середньодніпровська, білогрудівська, зрубна археологічні культури), будували укріплені городища, знали технологію отримання першого штучного металу – бронзи, а також за свідченнями вчених (за археологічними знахідками) вже торгували (обмін товарами) із західними і північно-західними народами індоєвропейської групи. Як доказ до викладеного - бронзоливарну майстерню цього часу знайдено поблизу села Головурова, Бориспільського району. Бронзу сюди привозили із Карпатського регіону (обмін товарами, можливо, місцеве зерно на карпатський метал), з якої місцеві майстри відливали необхідні речі. Також поблизу села Дударкова знайдено унікальну річ періоду пізньої бронзи – ритуальну орнаментовану сокиру із зображеннями семи тварин і стилізованого дерева з кроною. Серед тварин упізнаються свиня, кінь, лань і, очевидно, якийсь хижак. Можливо, сюжет на сокирі є відображенням якихось міфологічних уявлень тогочасного населення. Зберігається ця цінна річ у Національному музеї історії України. Залишки поселень бронзового віку у Потрубіжжі виявлені недалеко Переяслава-Хмельницького (урочище Загай – досліджував А.П. Савчук), сіл Мазинок, Харківців, Дівичок, Гостролуччя, Селища, але найбільше поселення цього часу знайдено біля села Пристроми, яке могло бути племінним центром у Потрубіжжі. Кургани бронзового віку, що розташовані біля сіл Харківців, Мазинок, Поділля, Веселинівки, немовби мовчазні вартові, півколом на підвищеннях рельєфу обступили це древнє поселення на березі Трубежа та його прилеглі землі.

Індоіранці на бойовій колісниці.

Загальною характеристикою бронзового віку було велике переселення індоєвропейських-іранських народів із Причорноморських, Приазовських і Прикаспійських степів, що обумовлене природнокліматичними, демографічними і політичними факторами: на схід до Степового Зауралля та Алтаю, далі до Ірану та Індії (частина індоіранських племен); на північ до Прибалтики та Скандинавії, на Північний-Захід до Центральної Європи, на землі сучасної України, Білорусії, Росії (індоєвропейці - майбутні германці, балти, слов’яни). Індоіранці (арійці) приносять в Іран і Індію свою культуру, мову та європейський тип людини. Вони оволоділи мистецтвом виготовлення бойових колісниць (знайдені в курганних похованнях) та ведення на них бою. На своїх бойових колісницях індоіранці долають опір місцевого населення та поступово заселяють території Степового Зауралля, Алтаю, Ірану або Айріяну (країни аріїв) і Індії. Тут їхні священні гімни були записані в найдавніших у світі книгах Ригведі та Авесті.

Кіммерійці, чорноліська культура та ранньодержавне формування у Потясминні.

У період розквіту білогрудівської культури у лісостеповій зоні, в Причорноморсько-Азовських степах панують скотарські племена індоіранської групи, частина яких займається землеробством, має високорозвинуту металургію. Однак посилення засухи в кінці 2-го тисячоліття до нашої ери робить розвиток землеробства там неможливим й обумовлює перехід іраномовних племен Північного Причорномор’я, як і всієї зони Євразійських степів, до кочівництва. У Причорномор’ї ці номади стають відомі у давній історії під назвою кіммерійців, це перше населення на території України, що згадане у писемному джерелі – в «Одіссеї» Гомера. Вони довгий час перешкоджають давнім грекам колонізувати чорноморське узбережжя та грабують інші народи.

Зображення кіммерійців на етруській вазі

Напади кіммерійців були руйнівними для частини білогрудівських поселень. Разом з тим войовничі степовики сприяли розповсюдженню здобутків тих народів, які зазнали від них поразки. У вигляді військової здобичі кіммерійці несли із собою предмети престижного споживання: одяг, прикраси, ужиткові речі. Та найбільше вони сприяли розповсюдженню кінного і військового спорядження, яке часто мало всі ознаки витворів справжнього мистецтва: фігурні пряжки, кольчуги, прикрашені складними орнаментами. До того ж вони оволоділи секретами виготовлення зброї з губчатого заліза, що отримували з болотної руди.

У цей час під впливом кіммерійців з білогрудівської культури виникає наступна хліборобська культура – чорноліська. Вона виявлена у 1949 році у Чорному лісі в Знам`янському районі, Кіровоградської області професором О.І.Тереножкіним. Чорноліська культура представляє перехідний час від бронзового до залізного віку і охоплює 10 – 6 ст. до нашої ери, характеризується орним землеробством, скотарством і розвинутими ремеслами, серед яких виділяється бронзоливарна справа. Житло зберегло характерні риси білогрудіської культури. Але чорнолісці переважно зводили свої укріплені городища на мисах корінних берегів річок. Вал укріплення складався з клітей, зроблених з дерев’яних колод у вигляді зрубу, який заповнювався землею. Житла на городищах розміщувалися вздовж внутрішнього боку валу. А також були укріплення (фортеці) без забудови, ймовірно для захисту населення з навколишніх неукріплених сіл. Все це свідчить про посилення конфронтації між кіммерійцями-кочівниками і лісостеповим населенням.

Освоєння виробництва заліза та розвиток власної металургійної бази спричинило технічне переозброєння всіх сфер виробництва чорноліських племен. Вже не були перешкодою для землеробства ні важки ґрунти, ні ліси, ні хащі. Збільшення виробництва збіжжя, враховуючи високу продуктивність скотарства, створює додатковий продукт в економіці чорнолісців, який попадає під контроль місцевої племінної аристократії.

За твердженням вчених, саме у цей час (перша третина 1 тисячоліття до н.е.) із-за зовнішньої небезпеки - посилення тиску кіммерійців та змін у економіці, праслов`яни переходять до ранньокласового суспільства та формування ранньодержавних структур. З огляду на розташування чорноліських комплексів та на поховання військової верхівки, вчені припускають, що провідний центр чорноліської групи племен розташувався на півдні Дніпровського лісостепу - у басейні Тясмину на Суботівському городищі (Чигиринський район, Черкаська область). На ньому знайдені численні уламки ливарних форм, клади коштовних прикрас та престижної зброї, зокрема - чудовий довгий сталевий меч з бронзовим руків’ям, що використовувався у кінному бою і безумовно належав представникові вищої військової аристократії. Навколо Суботівського городища виявлені до десяти менших городищ-фортець (Іван-город, Секирне, Вовчий Шпиль та ін.). У цьому районі також зосереджені й найбагатші поховальні чорноліські комплекси курганного типу, знатних осіб та людей, що супроводжували їх до потойбічного світу.

Найпівденішим і найбільш укріпленим городищем цієї ранньодержавної структури було Чорноліське (Знам`янський район, Кіровоградської області), що мало діаметр 1,5 кілометра та було захищене кількома лініями ровів, валів та стін. Разом із Пеньківським городищем воно відігравало головну роль у південній системі оборони від войовничих степовиків. На Лівобережжі ареал розповсюдження чорноліської культури простягається до сучасного Харкова, центром якого, ймовірно, було Більське городище на Ворсклі (недалеко Охтирки).

Враховуючи вище наведене та вертаючись до розкопок кургану «Хрест», однозначно можна стверджувати, що ніякого «Кіммерійського царя» у цій могилі не було. Більше за все, то був вождь одного з чорноліських племен, праслов’янський народ якого проживав у той час у Потрубіжжі та входив до надплемінної системи чоронолісців із Суботова. Та і не могло все місцеве населення білогрудівської культури покинути природно захищені землі Потрубіжжя та відійти на інші території. Ймовірно, що під впливом зовнішніх чинників та змін в економіці білогрудівська культура Потрубіжжя змінюється на чорноліську, про що можуть також свідчити знайдені залишки чорноліських поселень та курганні поховання того часу біля села Стовп`яги (два поселення) та на кордоні з Потрубіжжям біля сіл Процева, Воронькова. На думку автора, можливо, є зв'язок між чорноліськими поселеннями біля села Стовп`яги, яке знаходиться недалеко від річки Карань, зі знайденим у заплаві цієї річки позолоченим шоломом скіфського часу, про що буде далі.

Скіфо-сколотський період у Потрубіжжі.

Із середини 8 ст. до нашої ери з Центральної Азії розпочинається зворотній рух (по степовому коридору) кочових давньоіранських племен на свою прабатьківщину. До Волги та Дону пересуваються скіфські племена, де вони починають тіснити місцевих кіммерійців до Кавказу. Але тільки завдяки зближенню скіфів із праслов`янами (чорнолісьцями) на терені боротьбі з кіммерійцями, останні повністю втрачають свої позиції у Північному Причорномор’ї і відходять: частина до Закавказзя; частина до Малої Азії через Балкани; частина залишається і підпадає під владу скіфів.

Кіммерійці перейшовши Кавказ, спустошують древню державу Урарту (перемога над урартським царем Русою Першим) та проводять напади на Ассирію. Але в 679-678 рр. до н.е. кіммерійці зазнають нищівної поразки, що змушує їх перейти на службу до ассирійських володарів.

Відбувається подальше зближення чорнолісьців зі скіфами та посилення скіфів за рахунок праслов’янської еліти - молодих аристократів та їх дружин, що приймають участь у скіфських походах за кіммерійцями у Закавказзя. Майже 70 років (приблизно до 600 року до н.е.) скіфо-праслов`янські війська вторгаються до Близького Сходу, де ведуть війни із Ассирією, вдираються до Палестини і доходять до кордонів Єгипту. Там їх зупиняє фараон Псаметтіх ….. з найкоштовнішими подарунками.

Отже, у цей час скіфські царі (вожді) використовують праслав`ян як молодших партнерів у цьому союзі, що сприяє збагаченню їх військового досвіду та розвитку пристрасті до військової здобичі – до насильницького придбання престижних близькосхідних коштовних речей і відповідно посиленню у праслов’янському суспільстві ролі вождів-воєначальників. Численні речі кавказького та передньоазійського походження цього часу знаходять у курганних похованнях Лісостепової території сучасної України, наприклад в Київській області у кургані Переп`ятиха біля Фастова. Очевидно, парадні ритуали, зразки і моди царів та провідного у військово-політичному відношенні скіфського прошарку сприймаються вождями-васалами і їх оточенням та приносяться додому: панцири з лусочок, речі виконані у звіриному стилі, бронзові шоломи, зброя, любов до східної розкоші, ідея самодержавної влади царя тощо. Таким чином на зміну чорноліської приходить на наші території скіфська археологічна культура, носієм якої стає праслов’янська еліта.

Позолочений бронзовий шолом із заплави р. Карань

Зі скіфськими речами престижного вжитку, що знайдені у Потрубіжжі, можна ознайомитися у Переяслав-Хмельницькому археологічному музеї. Знайдений позолочений бронзовий шолом у заплаві річки Карань, свідчить про високий статус його власника або він призначався для вождя бувших чорнолісців, можливо, з поселень біля села Стовп`яги.

Перше скіфське царство - «царство Ашкуза», за ассирійськими джерелами та за дослідженнями вчених знаходилося у Передкавказзі та Прикубанні. Контроль над металургійними центрами Північного Кавказу, забезпечення продуктами землеробства з Прикубання, надходження додаткових людських ресурсів від праслов`ян гарантували військові успіхи скіфам на близькому Сході.


Колонізація давніми греками північного узбережжя Чорного моря. Після розгрому кіммерійців та під час введення скіфами близькосхідних воєн наступає період затишшя (середина 7 ст. до н.е.) у Причорномор`ї та в Лісостеповій зоні, що у подальшому призводить до важливих змін у житті народів на землях України. Із-за торговельних інтересів розпочинається переселення греків, вихідців із західного узбережжя Малої Азії (з Мілету) до Північного Причорномор’я. Вони засновують на сучасному острові Березань, поблизу Очакова, перше поселення Борисфен у гирлі Дніпра і Південного Бугу. Пошук сировини та сільгосподарських продуктів, в обмін на які греки пропонують високоякісні ремісничі вироби, вино та олію в умовах нових естетичних канонів, що розвиваються у праслов`ян, як кажуть « … в необхідний час, і в необхідному місці», призводить до формування широких торгових відносин з греками та до виникнення численних грецьких колоній вздовж узбережжя Чорного моря.

За твердженням вчених, у той час, також із-за військової напруги, частина греків Малої Азії знаходить нову батьківщину, саме на землях Північного Причорномор’я. Процеси переселення та заснування нових грецьких міст особливо посилюються після підкорення персами Іонії та падіння Мілету. На початку 6 ст. до н.е., населення Борисфену освоює узбережжя Бузького та Дніпровського лиманів, у наслідок чого виникає місто Ольвія («Щаслива»), яке стає провідним Правобережним торговим центром. По обидва боки Керченської протоки засновується низка грецьких містечок: Пантікапей (сучасна Керч), Гермонаста, Німфей, Фанагорія, Мірмекій та Феодосія. У другій половині 6 ст. до н.е. на узбережжі Дністровського лиману з`являються міста Ніконій і Тіра (сучасний Білгород-Дністровський), у 422 році до н.е. виникає у межах сучасного Севастополя Херсонес (заснований греками - дорійцями).

Привертає увагу, що перші античні поселення Причорномор`я формуються у гирлах найбільших рік. Це, мабуть, слід пояснити зручністю для торгівлі з віддаленими місцевостями, зокрема областями Лісостепової України, звідки по обох великих водних артеріях, Гіпанісу (Південному Бугу) та Борисфену (Дніпру), можна було постачати великі партії сільськогосподарської продукції та сировини. Але на думку вчених головним торговим шляхом, все-таки був Гіпаніс. Дніпровські пороги являлися ще значною перешкодою для переміщення товарів. Разом з тим Гіпаніс повністю не ототожнювався із Південним Бугом. Це був водний шлях, що складався з частини Південного Бугу, його притоки річки Синюхи. У верхів`ї якої (через притоки) були невеликі волоки (за довжиною) човнів до річок Тясмин та Росі, тобто один із шляхів вів до територій Потясминського ранньодержавного надплемінного формування. Зв'язок праслов’янських племен нашого регіону із Суботівським, а далі Мотронинським городищами, за археологічними знахідками здійснюється через Дніпро та його ліві притоки - Трубіж та Супій. Про що свідчать знахідки античних амфор, бронзового посуду скіфського часу (таз-лутерій, казан та ін.), зброї – залізних мечів (акінаки), бронзових і залізних наконечників стріл, що знайдені вздовж цих річок та зберігаються у Переяслав-Хмельницькому археологічному музеї. Бронзовий посуд та престижна зброя, якісний керамічний посуд (амфори були з вином і олією) виготовляються в античних містах як для скіфів так і для аристократичного прошарку праслов’янського населення Лісостепової зони України.

Крім зерна, меду, воску та шкір для торгівлі із Ольвією населення Потрубіжжя виготовляло з болотної руди губчате залізо, залишки такого заліза знайдені у тогочасних поселеннях вздовж Трубежа. За участю А.П. Савчука та Ю.В. Костенка біля Селища (урочище Бірки) була знайдена майстерня скіфського часу, де місцеві майстри із бронзи відливали наконечники стріл трикутної форми (скіфська форма).

Знайдені скіфські речі у Потрубіжжі та майстерня, де виготовлялися скіфські наконечники стріл, ніяк не можуть служити доказом про перебування скіфів на території нашого району. Бажання деяких науковців за речовими знахідками «притулити» історично відомі народи, наприклад тих же кіммерійців, скіфів або готів до наших територій, у кращому випадку може бути тільки підтвердженням тимчасового перебування окремих загонів цих войовничих народів у Потрубіжжі. Найбільш вірогідним, є занесення цих речей на наші землі у результаті контактів праслов`ян зі своїми сусідами та їх можливе копіювання місцевими ремісниками, про що автор вказав раніше.

До середини 6 століття до нашої ери скіфи під тиском персів втрачають свої позиції у Малій Азії. Достатньо спустошивши ресурси Кавказького регіону вони у пошуках військової здобичі та речей престижного вжитку посилюють тиск на Приазовські і Причорноморські степи, де на побережжі морів розвиваються грецькі міста, що проводять торгівлю з лісостеповими праслов`янами, яких греки вже називають сколотами. Це призводить врешті-решт до збройних конфліктів скіфів з їх союзниками - з придніпровськими праслов`янами. Як наслідок, за умов посилення військово-політичної напруженості, в усьому ареалі розселення лісостепових праслов`ян будуються укріпленні поселення. Серед яких були дуже великі. Їх укріплена площа не поступалася площі укріплень Києва за часів Ярослава Мудрого. На думку вчених, деякі з них, очевидно, були ранньоміськими центрами-столицями міжплемінних князівств. Насамперед: у Потясминні - це Мотронинське городище із загальною площею до 200га із зовнішньою та внутрішньою лінією валів і ровів, глибина яких ще зараз сягає до 15 м; Немирівське городище на Вінниччині – площею до 1000га, вали якого зберегли ще висоту до 6-9м; Трахтемирівське городище на правому березі Дніпра (напроти Переяслав –Хмельницького) з укріпленою площею до 500га, вали якого ще зберегли висоту до 6,0м; велике Більське городище на Полтавщині – площею до 4020га. Тобто у цей час формуються досить архаїчні три-чотири праслов`янські князівства-царства, які у залежності від військово-політичної ситуації є союзниками або васалами скіфів. Сам центр скіфської політичної системи переміщається з Передкавказзя до Нижнього Подніпров`я, де з часом виникає Велика Скіфія.

Про укріплені городища. Усередині кожного великого городища завжди знаходилося ще одне укріплення – дитинець, де постійно проживали люди. Інша укріплена територія, найбільш вірогідно, використовувалася для захисту населення неукріплених сільських поселень та худоби під час військової загрози. Для прикладу, Мотронинське городище мало внутрішнє укріплення площею 70га (давній Київ – 80га), Трахтемирівське – 12га, Більське – одне укріплення 72га чорноліського часу, друге – 65га скіфського часу і т.д.

Населення Потрубіжжя скіфського часу (сколоти), очевидно, входило до племінного об`єднання Трахтемирівського князівства. Грандіозна система валів («Змійових валів»), що розташовані на Правобережжі і Лівобережжі Дніпра у цьому районі, яка замикала на Лівому березі межиріччя Дніпра -Трубежа – Супою довжиною до 50 кілометрів (зовнішній вал) та один відрізок до р. Супій довжиною 7,5км та територію Трахтемирівського городища на Правобережжі – довжиною до 8 кілометрів, споруджувалася, ймовірно, для захисту кордонів князівства та переправи через Дніпро біля гирла Трубежа. За свідченням археологів Трахтемирівське городище виникло на початку 6 ст. до н.е. На його території знайдено залишки численних жител, господарських комплексів, громадських споруд, велику кількість уламків античної лакової кераміки. Також знайдено древній храм з жертовником, який пов`язують із землеробським культом. Це підтверджує, що городище було не тільки військово-політичним, але й господарським і культовим центром цієї території. На початку 5 століття до нашої ери городище через невідомі причини перестало існувати (зруйнували скіфи або сусіди тощо). Не виключено, що його функції як регіонального центру перейшли до іншого населеного пункту, можливо на Лівобережжя у межиріччя Дніпра, Трубежа і Супою.

Перейшовши з Прикубання до Подніпров`я, скіфи захопили степові пасовиська праслов`ян, а головне - перекрили торгові шляхи між лісостеповими праслов’янськими (сколотськими) князівствами і грецькими містами. Тим самим скіфи не тільки відрізали сколотам вихід до приморських грецьких поселень, а й маючи військову перевагу під час зіткнення на відкритій місцевості, могли без перешкод спустошувати неукріплені території, створюючи нестерпні умови життя для хліборобського населення. За археологічними даними сколотські фортеці, що височіли на межі зі степом, не були зайняті скіфами, принаймні до середини 6 ст. до.н.е.

Відповідним чином і скіфи, незважаючи на перемоги та захоплення приазовсько-причорноморських пасовиськ, за умов збереження конфронтації зі сколотськими князівствами, не могли отримувати продуктів хліборобства, металургії та збагачуватися за рахунок контролю над греко-сколотською торгівлею. Подальша війна була безглуздою втратою сил і ресурсів для обох ворогуючих сторін та зовсім не вигідною для третьої сторони – греків. Очевидно, що спільними зусиллями був знайдений компроміс за певно, можливо, не важких умов «зверхності» кочівників-скіфів. Останні повинні були гарантувати безпеку і вільну торгівлю сколотам з причорноморськими містами, за що отримували відповідну плату (мито) за перевезення товарів для (від) сколотів та відповідно за безпеку від грецьких поселень. Після цього, саме на середину 6 ст. до н.е. припадає виникнення Скіфського царства, як ранньополітичного об`єднання хліборобів-праслов`ян та іраномовних кочовиків. Такі відношення між сторонами тривають впродовж 5 і першої половини 4 ст. до н.е. Можна уявити, що, як це завжди бувало у таких випадках, складання мирних угод закріплювалися шлюбами між представниками пануючих родів. Праслов`янська аристократія знов потрапляє в орбіту скіфських політичних інтересів, бере участь у нових походах, сприймає цінності та стереотипи кочовиків. З іншого боку, скіфи знайомляться з місцевим осілим побутом, стравами, звичаями, певними культурними орієнтирами тощо. Все це вело до взаємоасиміляції, господарсько-культурного та певного етномовного симбіозу лісостепового і степового населення. Археологічно це відбито в поширенні спільної матеріальної культури у межах обох ландшафтних зон України, однак представники різних народів ще зберігають відмінність у поховальних звичаях. Перська навала (516-512 рр. до н.е.) тільки зміцнює цей симбіоз, а за часів Геродота (~ 440 р. до н.е.) цей процес зайшов так далеко, що греки сприймають скіфів і сколотів як один народ, що складається з власне скіфів (кочовиків) і сколотів-хліборобів.

Зображення скіфів на срібній скіфській вазі
з Гайманової могили, Надпоріжжя 4 ст. до н.е.

За описом Геродота представники цього народу були біляві і мали округлі голубі очі, широкі густі бороди, довге волосся, тобто помилився поет Олександр Блок про скіфів «з розкосими і жадібними очима» - очі, можливо, були і жадібні, але не азіатські. За знайденими предметами з чоловічими фігурами, а також описами греків, костюм знатних скіфів (сколотів) складався з сорочки з льону, короткого і вузького каптану з хутром всередину і поясом на талії, шкіряних або вовняних штанів, чим вони здивували «культурних» греків, що носили туніки. На ноги взували низькі м’які шкіряні чоботи без каблуків і підметок, що перев`язувалися ремінцями. На голову вдягали гостроверху шапку, що закривала потилицю та частину плечей (схожа шапка червоноармійців - «будьонівка»).

Необхідно вказати, що ореол панування «царських скіфів» знаходився на землях сучасних Херсонської, Дніпропетровської, Запорізької, Донецької та частково Миколаївської областей. Саме там виявлені найбільші і найбагатші скіфські курганні поховання, а далі на північ курганів нема і тільки через 100 кілометрів розпочинаються захоронення вождів праслов`ян. Як уже згадувалося, скіфи не насипали кургани, вони їх будували, цей звичай скіфи, ймовірно, запозичили у Єгипті. Де більше 30 років (друга половина 7 ст. до н.е.) володіли частиною Єгипетської імперії. За зразком поховання фараонів, скіфських царів та знатних небіжчиків ховали глибоко під землю у видовбаних глиняних печерах, навіть на глибині 15-20 метрів від рівня поля. Ходи, що вели до основного поховання та до поховання людей, що супроводжували їх до потойбічного світу, забивали камінням. А над місцем поховання будували пагорб із пластів дерну і вальок з суміші землі, трави та очерету, що брали із болотистої місцевості та перевозили до місця будівництва. Через кілька шарів пластів дерну, для їх скріплення, прокладався шар вологих земляних вальків. Висота такого кургану могла досягати до 20 метрів.

Знатні скіфи мали декілька дружин, багато рабів, безліч слуг, із поневолених ними народів. За жорстокими законами їхнього устрою по їх смерті, до могил кидали дружин, рабів, слуг, конюхів і охоронців. Їх душили тут же, біля могили. Забивши коней, розбирали вози та ставили біля небіжчика. Поряд з воїном клали різну зброю та речі, у тому числі дуже дорогі (знайдені: золота пектораль, золотий гребінь, золота та срібні вази та інше). Поряд з жінками – одяг, гребені, люстерка, голки, посуд. У похованнях вождів сколотів зберігаються традиції чорноліського часу – кургани насипаються, але у них вже знаходять речі скіфо-сколотської археологічної культури. У Потрубіжжі також є значна кількість курганних поховань цього часу (так звані скіфські кургани), але вони бідніші, ніж південніші сколотські поховання і значно бідніші, ніж скіфів-кочівників. Виявлені та дослідженні поховання біля села Іванкова (урочище Язвина могила - 7 поховань) представлені зброєю, бронзовим посудом (котел та інше), а також шийною золотою гривнею. Тобто, немає в недосліджених на нашій території скіфських курганах великої кількості коштовних речей, що могли б відшкодувати витрати «чорних археологів» на їх пошуки.

Залишки скіфо-сколотських поселень та кургани цього часу у Потрубіжжі виявлені біля Переяслава-Хмельницького, сіл Дівички, Єрківці, Помоклі, Стовп`яги, Поділля, Іванкова та ймовірно, що таке поселення було біля Селища.

Єдиний скіфський курган на нашій території, що був побудований, а не насипаний - за даними КНУ ім. Тараса Шевченка, знаходився в урочищі Вибла Могила. Зараз від нього залишилися тільки вали, що оточують запалу площину. Таке враження, що сам курган хтось ретельно пересіяв, а грунт склав поруч. І це трапилося значно раніше відвідування цього місця Т.Г. Шевченком, про що свідчать його археологічні нотатки: «Між містечком Березань і Яготином є величезне древнє земляне укріплення, план якого неможливо ніяк зрозуміти через різні направлення валів. Народні перекази свідчать, що якась княжна переяславська Домна захищалася тут від супротивника (невідомо якого) і була переможена, а укріплення зруйноване, тому і назване Вибле, тобто вибилоє, залишене».

Не дивлячись на руйнування Виблої могили, вона і зараз є найвищим місцем в окрузі на відстані 30-40 км - 132м над рівнем моря. З неї добре простежуються долини рік Недри, Трубежа, навіть Дніпра. Вочевидь, з верхівки колишнього кургану, що мав висоту не менше 15 метрів, у ясну погоду можна було бачити бані церков Києва та Переяслава. Тому у пам`яті мешканців навколишніх сіл і збереглися розповіді очевидців про бачене, які без сумніву були правдивими, враховуючи колишню висоту кургану.

Це місце на території району – незвичайне, недаром його також трактують як Видне, хтось з невідомих причин змінив букву і в певних обставинах нова назва прижилася. І не дивно, воно з давніх часів як і сьогодні, приваблює людей. Ось, як описує Т.Г. Шевченко у своїй повісті «Близнецы» її чудодійний вплив на Григорія Савича Сковороду, можливо й на самого Шевченка: «Бывало, пойдет в Березань, в 30 верстах от Переяслава. По дороге зайдет на древнюю высокую могилу, называемую Выбла, и зайдет на могилу единственно за вдохновением. И, почерпнувши из недр ее малую толику сего богам единым свойственного дара, спешил делится сею благодатию с другом своим Якимом Лукашевичем в Березани».

За версією автора курган був зруйнований із-за видобутку селітри, яка була одним із головних компонентів для виготовлення пороху. Насиченість пагорба кургану органічними залишками в умовах проникнення кисню, призводила до нітрифікації ґрунтовими бактеріями органічних решток та утворення аміачної або калійної селітри. Розробку таких курганів розпочинали зверху - формували так званий майдан. Один раз на рік, після проходження значних дощів та встановлення сухої погоди і підсихання землі, знімався верхній шар ґрунту товщиною до 10см. Вода, з розчиненою селітрою, що піднімалася по ґрунтовим капілярах вверх до майдану, випаровувалася і таким чином верхній шар ґрунту насичувався селітрою. Знятий шар землі старанно промивали (перемішували) в металевих казанах, давали воді відстоятися. Після цього воду переливали в іншій казан і на вогнищі випаровували, а грунт складали поруч. Залишки кристалічної селітри знімали зі стінок казана. Змішуючи селітру з деревним вугіллям з крушини та сіркою, отримували порох. Історично відомо, що мешканці Березані якраз і займалися таким способом виробництва пороху та видобуванням селітри. Якщо порахувати час «експлуатації» цього штучного родовища селітри – не менше 150 років, розміри основи споруди, то очевидно, що висота кургану досягала 15м.

Починаючи із першої третини 5 ст. до н.е. і до 339 р. до н.е. скіфи ведуть війни у Центральній Європі (доходять до Рейну), на Балканах, з Північно-Причорноморськими містами, з Боспорським царством та інші. Постійні війни спустошують ресурси лісостепових територій, що призводить до зубожіння місцевого населення та скорочення його кількості. Як наслідок – зростання внутрішньої напруженості у державі та повстання лісостепових праслов`ян Правобережжя, що жорстоко було придушене, власне скіфами. За висновком Ю.В. Павленка та інших авторів, у цей час вища аристократія та військова знать сколотських князівств, яка не була інтегрована до складу скіфської панівної еліти, була або фізично знищена, або позбулася майна та втратила людську та сакральну владу над залишками свого народу. Люди залишають обжиті землі і з Правобережжя починається відтік праслов`янського населення у південні області лісової смуги та до територій Прип`ятського Полісся.

Латенський (кельтський) вплив на праслов`ян-сколотів.

Кельти – великий і загадковий народ, племена якого відомі у Європі з кінця 2 тисячоліття до нашої ери. У 7-6 ст. до н.е. із-за демографічного вибуху відбувається розселення цього народу. Орди войовничих вогняно-рижих кельтів на своїх бойових колісницях зі сходу Франції та півночі Швейцарії понеслися по всій Європі. Кельти або як їх називали римляни – гали розселилися на територіях Франції, Швейцарії, Германії, Британії, Іспанії, Ірландії, Чехії, на Балканському півострові, на півдні Італії, в Малій Азії. На території України їхні поселення знайдені в Закарпатті, Галичині, на правому березі Прип`яті. Припускають, що назва Галичина якраз походить від галів та те, що лісостепові праслов`яни - чорнолісці, а далі сколоти мали постійні контакти з кельтами.

За свою сміливість, вони були бажані найманці у кожній армії того часу. Саме кельтські племена зупинили скіфів біля Рейну та відтіснили їх до Дунаю. Вони вели війни з Римською імперією, після смерті Олександра Македонського розгромили македонське військо, пограбували Грецію. Але на відмінну від скіфів, кельти самі займалися сільським господарством, розводили велику рогату худобу, свиней, овечок, виплавляли залізо та виготовляли з нього різноманітні вироби, які часто мали всі ознаки витворів справжнього мистецтва – казани, браслети, зброя були прикрашені міфологічними створіннями і сюжетами. Із-за цього в історії, період від 6 до 1 віків до н.е., отримав назву кельтського заліза або латена. Вироби кельтів були розповсюдженні по всій тогочасній Європі. За археологічними знахідками, найбільше латенський вплив простежується під час існування зарубинецької археологічної культури, при цьому не виключається присутність окремих груп кельтів на зарубинецьких територіях. Одним із прихильників цієї версії є історик В.П. Гавриленко (проживає у Баришивці), який змусив автора переглянути своє ставлення про можливість перебування кельтів серед слов`ян та при більш глибокому вивчені - захопитися цим давнім народом, його культурою, віруваннями в ельфів і драконів, у священні дерева і тварини та інше. На жаль, автор не може ширше викласти відомості про кельтів, щоб не відволікати читача від основної теми, але до сказаного необхідно додати:

- рижі або конопаті, не комплексуйте, Ви нащадки кельтів – великого і славного народу! Тільки його жінки і чоловіки були вогняно-рижими, саме вони, у той далекий час, принесли цей вогонь на наші землі, який ще сьогодні не згас і висвічується на Вашому обличчі.

Виникнення слов’янської зарубинецької культури.

У 339 р. до н.е. розпочинається скіфо-македонська війна скіфського царя Атея з Філіппом Другим, батьком Олександра Македонського. Нищівна поразка скіфів (застосована македонська фаланга) та загибель дев`яносторічного Атея на Дунаї призводить до втрати Скіфією статусу «великої держави» та послаблює контроль скіфів над спустошеними лісостеповими областями Подніпров`я.

У в цей час на Нижньому Доні зростає активність нової хвилі іранських племен – сарматів. Сармати перемагають місцеве скіфське об’єднання та спустошують частину земель Лівобережжя. Праслов’янське населення цих територій відходить за Дніпро та Сулу і Удай, що частково відновлює населення спустошеного Середнього Подніпров`я. А також на Лівобережжі відбувається переміщення праслов’янського населення до Десни і далі на північ. Можливо, частина населення Потрубіжжя витісняється прибулими праслов`янами на північні території за Десну, куди на одну з приток річки Снов переселенці приносять назву Трубіж.

Користуючись розгромом Скіфії, Ольвія посилює свої позиції на Нижньому Дніпрі, Херсонес – у Північно-Західному Криму, Боспорське царство – в Прикубанні та Східному Приазов’ї. Також варто вказати, що відродження скіфської економіки, основою якої було пограбування, насильство і вбивство заради засобів розкішного існування відбувалося ще декілька разів, але кожного разу територія впливу скіфів зменшувалася і як етнос, кочові скіфи зникають з історичної сцени у першій третині 1 тисячоліття нашої ери.

Перейшовши на інші землі, що були більш захищені від нападів кочівників, але менше придатні для ведення хліборобства, бувші сколоти орієнтуються на розвиток скотарства, а зерно починають вирощувати виключно для власних потреб. У результаті призупиняється експорт збіжжя до грецьких міст, населення переходить до натуральної економіки та створення замкнених самодостатніх родових общин, що проживають у невеликих поселеннях (хуторах). Повсюди зникають степові за своїм походженням поховальні обряди (трупопокладення) та відроджуються старі звичаї – спалювання покійних, які переважали у простих праслов`ян ще з доскіфського часу. Зі зникненням сколотської знаті (майнове розмежування) - зникають курганні поховання. Старійшини общин (голови родів) не відрізняються за статками від простих общинників, але вони залишаються авторитетними людьми у своїх колективах і забезпечують правові, культурно-культові стосунки між його членами та соціально-політичні відношення з іншими общинами. Так, протягом останньої третини 1 тисячоліття до нашої ери у Подніпров`ї (від сучасних Черкас і до Києва), у Потрубіжжі (від Переяслава-Хмельницького і до Остра) та на інших територіях зародилося принципово нове суспільство – суспільство вільних власників земельних ділянок і худоби. Общини якого існують як незалежні родові колективи, об`єднанні однією територією, способом життя, вірою та спільними шлюбами. Якраз із-за потреб колективної безпеки, захисту земельних ділянок, худоби та укладання екзогамних шлюбів відбувається поселення общин «гніздами» у кількості 10-15 поселень, на відстанях від 2 до 6 кілометрів вздовж берегів річок та озер. Кожне таке «гніздо», як вважається, відповідало окремому «племені». У якому також, із-за спільної зацікавленості у військово-політичній безпеці від кочівників (сарматів) відбувається формування нових інститутів влади та управління – вибори тимчасових вождів-воєначальників у час військової небезпеки. Ось як описує у наступному історичному періоді Прокопій Кесарійський (6 ст. н.е.) ці процеси у слов`янському суспільстві:

«… слов`янами не править хтось один, але здавна управляє ними народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі вони вирішують спільно, а у часи загальної небезпеки обирають вождя, авторитет якого визнають всі». Такий інститут влади у слов`янському суспільстві із зарубинецького часу проіснував майже до 6 століття нашої ери.

Як уже згадувалося зарубинецькі поселення, вздовж Трубежа, були знайдені біля сіл Селища, Пасічної, Коржів, Вовчкова, міста Переяслава-Хмельницького та власне біля села Зарубинці Переяслав-Хмельницького району, завдяки якому ця археологічна культура і отримала таку назву. Зрозуміло, що у Потрубіжжі було значно більше зарубинецьких поселень і вони могли розташовуватися не тільки вздовж Трубежа, але й на його притоках.

В останній третині 3 ст. до н.е. у Середньому Подніпров`ї відбувається остаточна консолідація давньослов`янського населення та утворюється найдавніший середньодніпровський варіант слов’янської зарубинецької культури, яка також поширюється в областях Прип’ятського Полісся та Верхнього Подніпров`я.

У цей час відновлюються торгові шляхи між слов’янськими територіями, а також із Ольвією, відбувається стабілізація слов`янського кордону з сарматами на Лівобережжі по річкам Удаю, Сулі. Знову розквітає життя на слов`янських територіях, що призводить, за археологічними знахідками, до формування у Подніпров`ї у другій половині 2 ст. до н.е. трьох політичних об`єднань слов`ян - черкаського, канівського і київського. На думку автора, населення Потрубіжжя могло також мати своє об`єднання з центром біля колишнього села В`юнище (затоплене Канівським водосховищем) в урочищі Городок. Де на мисі із стрімкими схилами висотою до 10 метрів знайдено зарубинецьке поселення площею 2 гектари з численними уламками керамічного посуду та амфорної тари, що походить із різних торгових центрів античного світу. Подібні поселення (захищеного типу) зарубинецької культури існували також біля колишнього села Циблі та на правому березі Дніпра на території Трахтемирівського городища скіфського часу. Також не виключається входження зарубинців Потрубіжжя до Черкаського або Канівського об`єднання слов`ян, враховуючи налагоджені торгові шляхи по Трубежу і Дніпру до Тясмина ще з чорноліського часу. Автор розуміє, що вказуючи на те, що людність Потрубіжжя більше тяжіла до розвиненіших Потясминня або Поросся, він тим самим зменшує роль впливу їхніх сусідів - праслов’ян із межиріччя Удаю, Сули і Ворскли. Які теж були достатньо розвинені і створили на початку 6 ст. до н. е. сильне лісостепове князівство-царство із центром на Більському городищі, захисні вали якого мали загальну довжину до 26км. Населення цього межиріччя генетично було пов’язане із носіями чорноліської культури та однією із гілок кіммерійців, що визнали владу скіфів. У процесі взаємоасиміляції цих етносів утворилися лівобережні праслов`яни, що займалися: землеробством, відгінним скотарством, садівництвом. Вони також виплавляли залізо з болотної руди, добре знали ковальську справу, торгували з античними містами та за припущенням вчених, ніколи не були залежними від «царських скіфів». Саме цей народ, після розгрому кочових скіфів Нижнього Дону, потрапляє під удар сарматів та відходить на правий берег Дніпра, Сули і Удаю, по яких утримує кордон із кочівниками, формує зарубинецьку культуру Лівобережжя і частково Правобережжя.

Висновки

Підсумовуючи викладене, варто ще раз нагадати, що на землях нашого краю давня людина почала постійно проживати ще 8 тисяч років тому, а провідна роль у формуванні праслов’янської спільності у Потрубіжжі належала двом великим культурам - трипільській і індоєвропейській, продовження яких спостерігається у середньодніпровській, білогрудівській, чорноліській, скіфо-сколотській і зарубинецькій. Разом з тим, як стверджують вчені, етнічні кордони слов`ян виникають тільки із 2-го ст. нашої ери. Вказуючи на це, автор хоче своїм дослідженням схилити читача до думки, що землі нашого краю, ще з найдавніших часів були однією із територій, де формувався слов`янський етнос. Зрозуміло, що вони знаходилися на периферії інтересів хліборобського лісостепового населення, але сама природа посприяла та створила безліч вигідних і безпечних місць для безперервного проживання людей у Потрубіжжі . Розвинута мережа невеликих річок, численних боліт, озер, лісів та родючі землі надавали їм можливість не тільки переховуватися у години випробувань, але забезпечувати себе всім необхідним для продовження і збільшення роду. Таким чином, без перебільшення можна сказати, що Потрубіжжя було однією із колисок слов`янського народу.

Хронологічна таблиця розвитку людини у Потрубіжжі.

№/№

Назва виявленої людської спільноти та інше

Час, що віддаляє нас від тих подій

Людські колективи, що жили за рахунок дарів природи

1

Мисливці на мамонтів.

14 тис. років

2

Мисливці на північних оленів.

10 тис. років

3

Формування рельєфу, ландшафту та річкової мережі басейну Трубежа.

Мисливці, рибалки та збирачі продуктів харчування тощо.

8 тис. років

 

8,0 – 6,0 тис. років

Людські колективи, що навчилися відтворювати природні процеси.

4

Трипільці – племена осілих землеробів-скотарів. Приручили велику рогату худобу, собаку, свиню. Більшість знарядь праці -кам`яні, дерев`яні, але вже знають мідь та частково її застосовують.

5,0 - 4,0 тис. років.

5

Індоєвропейці, індоіранці, – кочові племена скотарів. Приручили коня. Знають мідь, бронзу та мають частково мідні і бронзові знаряддя праці і зброю.

4,0 – 3.5 тис. років.

6

Праслов`яни - племена осілих землеробів і скотарів середньодніпровської і білогрудівської археологічних культур. Знають бронзу та мають бронзові знаряддя праці і зброю. Обробка кам’яних знарядь праці досягає найвищого рівня. Ведуть торгівлю з західними і північно-західними бувшими індоєвропейськими племенами – германцями і балтами.

3,5 - 3,0 тис. років.

7

Праслов`яни - племена осілих землеробів і скотарів археологічної чорноліської культури. Знають бронзу і залізо та мають з цих металів знаряддя праці і зброю. Ведуть торгівлю і з грецькими колоніями Північного Чорноморського узбережжя, з народами Карпатського регіону.

3,0 – 2,6 тис.років.

8

Ранні слов`яни (сколоти) - племена осілих землеробів і скотарів чорноліської культури, що потрапляють під вплив скіфів і кельтів. Знають бронзу і залізо та мають з цих металів знаряддя праці і зброю. Ведуть торгівлю з грецькими містами Північного Чорноморського узбережжя, з народами Карпатського регіону.

2,8 – 2,3 тис років.

9

Слов`яни - племена осілих землеробів і скотарів зарубинецької культури. Знають залізо та мають з цього металу знаряддя праці і зброю, з бронзи - прикраси. Ведуть торгівлю з грецькими містами – державами Північного Чорноморського узбережжя, з народами Карпатського регіону.

2,4 – 1,8 тис. років або 4 ст. до н.е. - 2 ст. нашої ери.

 

 

З М І С Т

1. Вступ

2. Значні зміни клімату та уявлення давньої людини

3. Мисливці на мамонтів та на північних оленів

4. Трипільці у Потрубіжжі

5. Індоєвропейські племена на нашій території

6. Вік бронзи (20 ст. до н.е. – 8 ст. до н.е.) та білгорудівська культура

7. Кіммерійці, чорноліська культура та ранньодержавне формування у Потясминні

8. Скіфо-сколотський період у Потрубіжжі

9. Латенський (кельтський) вплив на праслов`ян-сколотів

10.Виникнення слов`янської зарубинецької культури

11.Висновки

12. Хронологічна таблиця розвитку людини у Потрубіжжі

 

Початок

 

Останнє оновлення (Четвер, 17 січня 2013, 20:48)

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити