Помітили помилку...
Виділіть її та натисніть клавіші Shift + Enter і надішліть виправлення


Природно-географічні умови Потрубіжжя

про село - Історична довідка
Вступ.

Природно - географічні умови та економіка Потрубіжжя.

Важливим географічним фактором нашого краю була дуже розвинута мережа річок із великою кількістю заливних долин. Між якими Трубіж ніс свої води, формуючи одну, а іноді дві берегові тераси повздовж течії ріки. Древній Трубіж був повноводною неширокою звивистою рікою, із чималою кількістю приток. Його води також наповнювали численні джерела, озера, важкопрохідні болота, що були серйозною природною перешкодою для кочівників, але й одночасно схованкою для слов’янського населення у години випробувань.

Протяжність басейну Трубежа із півночі на південь сягала більше 110 кілометрів, а найбільша ширина зі сходу на захід - до 70 кілометрів. На площі водозбору Трубайла могли б розміститися шоста частина території сучасної Бельгії або третя частина Ізраїлю чи половина Лівану. На цих землях існувало безліч вигідних і безпечних місць для проживання людей, які із сивої давнини селилися на берегах Трубежа або як його місцевий народ називав, на берегах Трубайла. Багато населених пунктів обабіч ріки, що виникли із тих поселень існують і до нашого часу.

Під час повеней Трубіж розливався завширшки до кілометра, затоплюючи весняною водою прилеглі землі і долини. Після зниження рівня води та із приходом тепла, його луки та заплави вкривалися буйним луговим різнотрав’ям та водною рослинністю. По обох берегах ріки, куди не могла дістатися вода, росли густі соснові і листяні ліси із дуба, береста, ясеня, липи, берези, граба, клена, сосни та ялини. Ліси як болота, також служили схованкою для місцевого народу. Окрім цього давали паливо, дешевий будівельний матеріал, матеріал для знарядь праці, були місцями для полювання, збирання меду тощо. У лісах водилися: тур, зубр європейський, лось, благородний олень, косуля, сайгак, дика свиня, бурий ведмідь, вовк, рись, заєць.

Хутро бобрів, куниць і лисиць високо цінувалося у більш розвинутих народів. Мед, віск, шкури диких і свійських тварин також були обмінним товаром місцевого населення. Чималі лугові площі дозволяли розводити та утримувати велику рогату худобу, що забезпечувала населення молоком, м`ясом, сировиною для одягу і взуття. У Трубежі та його притоках, у прилеглих озерах водилося безліч риби: щуки, краснопірки, сазана, лина і багато іншої, яку виловлювали різними способами та споживали протягом року.

Місцеві ремісники, вже на початку першого тисячоліття нашої ери добре знали технологію виготовлення із болотної руди кричного заліза, з якого шляхом багаторазового проковування отримували заготовки для знарядь праці та зброї.

Але головним багатством цього населення були родючі чорноземи, на яких вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо та інші культури.

Сьогодні, на жаль, господарча діяльність людей на протязі останніх десятиріч, суттєво змінила ріку Трубіж, землі повздовж її берегів. Ймовірно, що більшість старожитностей свідомо чи не свідомо сучасною людиною були зруйновані та знищені. Тому, відшукати нові та доповнити існуючі археологічні знахідки, достатньо важко або взагалі не можливо.

Матеріали для розвідки та її методика.

За основу розвідки історичного минулого Баришівки прийняті відомі археологічні матеріали, писемні згадки давніх рукописів, походження місцевих гідронімів і топонімів. Все це висвітлено у різних наукових працях, якими скористався автор.

Розглядаються періоди ранньої історії слов’янства та Переяславського князівства (2-12 ст. нашої ери). Ретроспектива минулого подається у контексті соціально-економічних та політичних подій на землях Лівобережжя та України, застосовується проектування на місце розвідки відомих історичних фактів, які могли синхронно розвиватися на нашій території, але не виявлені із різних причин, у тому числі через вищеназвані. Визначається економічна можливість забезпечення відомих подій тогочасними місцевими ресурсами. Використовується незвичний для читача матеріал, але який є, на думку автора, одним із головних для вирішення питання локалізації давньоруського Баруча на місці сучасної Баришівки - це тогочасні торгові шляхи, по напрямках яких, прокладена більшість існуючих сьогодні автодоріг.
Не можна, проводячи цю розвідку, не торкнутися походження українців, тим більше, що етнонім Україна бере початок на Лівобережжі. Не торкнутися процесів утворення народів шляхом трансформації родів, общин, племен, союзів племен, екзогамії у тогочасному суспільстві - заборони шлюбу між людьми однієї родової групи.
Екзогамія, на думку автора, була однією із основних рушійних сил створення нових етносів. Сама природа цього явища, свідчить про те, що пошуки первинної групи людей, з якої бере початок український (слов’янський) народ, є безперспективною справою. Можна тільки окреслити ті племена і народи, з яких проросло українське етнічне дерево, яке як живий організм не перестає розвиватися і сьогодні. Очевидно, що дуб має коріння дуба, а сосна - коріння сосни. Вивчити всі великі і малі коріння нашого дерева та сформувати поважне ставлення до всіх етносів, що утворили український народ, є нагальна потреба українського суспільства. Всі сучасні народи є поліетнічними об`єднаннями і ми у цьому не виключення.
Позиція автора може не відповідати установленим поглядам на деякі події. Він не претендує на їх повну історичну достовірність на території, де вони розглядаються. У той же час, вони вписуються у загальний історіографічний процес і повинні пробуджувати інтерес до проблеми та жваву дискусію.
Розвідка носить популярний характер і у першу чергу автор розраховує, що вона зацікавить мешканців Баришівки. Доповнить або змінить їх ставлення до свого населеного пункту. Дасть зрозуміти молоді, що Баришівка завжди була об`єднуючим центром території та більшість часу невеликим містом, що має свою древню історію, яку ми повинні знати та поважати.


Держава як форма організації суспільства та інше

Стосовно держави.

Організація людського суспільства змінюється відповідно до його економічного розвитку. За первіснообщинного ладу виникають роди, общини і племена. Під час його розпаду з`являється класове суспільство, утворюються союзи племен. Посилюються міжплемінні господарчі, культурні і шлюбні зв’язки, у результаті чого відбувається змішування племен. Утворюється нова форма етнічної спільності – народність і нова форма організації суспільства – держава.
Перші державні формування, що відомі на території України у часовому проміжку розвідки: це – грецькі міста-держави у Північному Причорномор’ї – Ольвія (древньогрецьке місто у гирлі Бугу), Херсонес (древньогрецьке місто біля Севастополя), Тіра (древньогрецьке місто на території м. Білгорода – Дністровського), Боспорська держава (древньогрецькі території м. Керчі та прилеглі до неї землі); держава готів (держава Германаріха) у Середньому Придніпров`ї та у Північному Причорномор’ї; держава гунів та інших етносів (держава Аттіли), до складу якої входили південно-західні території нинішньої України; Аварський каганат, до складу якого входили землі лісостепової Правобережної України; Хозарський каганат, до складу якого входили землі Лівобережної України разом із нашою територією, землі Криму та частково землі Правого Подніпров’я; Давньоруська Держава – Руська земля (Київська Русь) та інші.
Стосовно державних формувань у Північному Причорномор’ї. На час розвідки у Херсонесі, в Ольвії і у Тіри знаходилися римські гарнізони (від початку 2 ст. до середини 3 ст.), що були запрошені містами із-за постійної військової небезпеки з боку кримських скіфів. Також мотивацією для введення Римом військових підрозділів на ці території могла бути нейтралізація місцевого торгового конкурента імперії - Боспорського царства, що до приходу готів контролювало значну частину Північночорноморської торгівлі.
За висловом нашого земляка, професора Гарвардського університету Омеляна Пріцака - держави того часу більше нагадували бандитсько-купецькі формування. У яких верхівка суспільства, що жила за рахунок данини (податків) із місцевого населення також організовувала та забезпечувала ведення торгівлі різного масштабу, накладала мито на торгові каравани тощо. Купці, у свою чергу, не тільки вели торгівлю, але й не гребували пограбувати слабшого у дорозі. Захист торгових караванів, місць концентрації товарів та гуртової торгівлі, самої еліти, збір податків вимагав військової організації - військових дружин із воєначальниками. Для утримання дружин витрачалися значні кошти, головним джерелом яких були війни та загарбання чужих територій. Для прикладу, Київські князі Рюриковичі - Олег, Святослав, все своє життя провели у далеких військових походах, отримуючи контрибуції від Візантії, захоплюючи чужі території для отримання данини із місцевого населення. Утримання найманців не виключало військових переворотів та захвату влади воєначальниками дружин. Ймовірно, так відбувся захват влади Олегом у Києві, що був першим Київським князем із Рюриковичів.
Тільки згодом, у результаті складних суспільних процесів, держава починає виконувати замовлення всього населення: таких як право на працю, на освіту, на віросповідуваання, на безпечне довкілля тощо; забезпечення охорони здоров`я, старості; розвитку та збереження культури та інше.
Зникнення стародавніх держав, у більшості випадків не призводило до миттєвого зникнення етнічної групи людей чи народу у цілому. Відбувалася поступова асиміляція (прийняття культури, звичаїв) одним етносом іншого або утворення нових етносів. Для прикладу, після завоювання болгарськими племенами території на Балканах, із часом, вверх взяв слов’янський етнос. Як пам'ять, залишилася тільки назва держави. Болгарія у середньовіччя стає форпостом слов’янської мови, християнської релігії, культури.
Інша ситуація склалася у частини болгарських племен, що осіли вище по Волзі. Вони навпаки асимілювали місцеве населення, дали йому свою мову, культуру і релігію.


Стосовно істориків і археологів.

Археологи, більш прагматичні люди. Розвиток народів вони вивчають за речовими джерелами (знахідками). Системний аналіз знахідок, що роблять археологи, є дуже важливим, але недостатнім матеріалом для відтворення динамічної картини розвитку людського суспільства. Ці матеріали є опорними віхами для істориків, які при допомозі інших засобів, рухаються крок за кроком, від віхи до віхи у морок часу для відтворення із забуття правди про ті древні часи та народи, що залишили нам ці речі.
За характерними ознаками знайдених житлових приміщень, способу поховання покійних, посуду, прикрас тощо, вченими визначається приналежність знахідок до тієї чи іншої археологічної культури. Зрозуміло, що носієм кожної культури був якийсь народ (етнос). Відшукати цей народ завжди було нелегко, але для істориків, це дуже важливо для усвідомлення процесів еволюції людської спільноти та виникнення народів.
Для прикладу, культурами першого тисячоліття нашої ери, що виявлені на Потрубіжжі були: зарубинецька – за вченими предки слов`ян; київська і черняхівська - синхронні антські; пеньківська - більш пізня антська; роменська – сіверська; салтівська – хозарська та інш. Прийнято, що назву вони отримують по першому місцю виявлення нової культури.
Необхідно згадати про вельбарську культуру, носіями якої були готи. Відокремлення вченими цієї культури та визначення її носіїв є одним із значущих моментів у осмисленні розвитку слов`янських народів. Значний період гегемонії готів на землях, що входять до складу сучасної України, сформував ставлення у багатьох вчених до готів, як до домінуючого народу у формуванні етносів на Україні. Відголоском цього є твердження про існування готського князівства навіть на Трубежі біля сучасного Переяслава-Хмельницького. Через це, необхідно подати характерні риси вельбарської культури, які відсутні у «наших» (Лівобережжя) черняхівській і київській культурах, що синхронно розвивалися із вельбарською. Це довгі двокамерні або трикамерні житла, низькі загладжені мископодібні посудини з іксовидними ручками, що є чужорідними для наших територій та для подальших культур. Згідно матеріалів готського єпископа 6 ст. нашої ери Йордана та інших античних авторів, дуже складно пов`язати із тими історичними областями, що займали готи на Україні (за авторами), землі повздовж Трубежа. Як версію, можна прийняти, що знайдені військові поховання біля Переяслава є готськими, але відсутність інших суттєвих доказів проживання цього люду на наших територіях свідчить тільки про те, що похованими є ті, що прорвалися із військовим загоном на територію нижнього Потрубіжжя. За археологічними пам’ятками рух та розміщення готів на території України простежується: кінець 2 ст. початок 3 ст. – через Волинь (Мале Полісся - межа проникнення культури у бік Поділля); 3 ст. – верхів’я Південного Бугу; середина та кінець 3 ст. – межиріччя Південного Бугу і Дніпра.
Як стверджують вчені, саме із 2 ст. нашої ери відбувається процес формування етнічних кордонів слов’ян. Самобутніми представниками предків ранньосередньовічних слов’ян, були якраз представники зарубинецької культури. Яка локалізується (головна частина поселень) вздовж Дніпра, від Києва до Канева, вздовж Трубежа, від Переяслав-Хмельницького до міста Остра. За свідченням археологічних джерел на нашій території у процесі формування зарубинецької культури до слов’ян були залучені балтські племена, що мешкали на північ від Десни і Сейму та сармати (алани), що мешкали на сході, приблизно по лінії вздовж сучасних міст Чернігова, Ніжина, Прилук, Лубен із виходом на річку Сулу і далі до Дніпра.
Історики використовують не тільки дослідження археологів, але і інші засоби та матеріали. До яких належать: старовинні писемні і усні джерела; походження назв гідронімів - річок, топонімів - населених пунктів; етимологія - походження слів; етнографія – вивчення культури і побуту народів; антропологія – походження і еволюція людини; знахідки скарбів і монет (нумізматика); вивчення сучасних народів, що знаходяться на ранніх стадіях суспільного розвитку, тощо. Наявність прогалин у ланцюгу історичного розвитку суспільства, змушує їх відтворювати ці ланки, у тому числі шляхом припущень можливого розвитку подій. У зв’язку із цим, виникають різні версії і гіпотези, які важко спростувати чи підтвердити. Для прикладу, М.Ю. Брайчевський – відомий український вчений, приписує антам, так звані Змієві вали у нижній течії Трубежа. Група сучасних науковців із міста Переяслава-Хмельницького, це заперечує. Вони датують вали більш пізнім часом, 10 ст. -11 ст., мотивуючи тим, що виявлено проходження валу по одному із поселень черняхівської культури, носіями якої були анти. У той же час, автор цієї розвідки, не виключає проходження антського валу по залишеному черняхівському поселенню. Час існування таких поселень на одному місці, за даними інших археологів, не був більше 40-60 років, що було викликане переміщенням населення на невиснажені землі та часом існування дерев’яних жител.


Слов’янський народ - анти.

На початку першого тисячоліття нашої ери на території лісостепової частини України, від Дністра до Дніпра, проживав численний народ, який старогрецькі і римські письменники називали антами. Як називали себе ці люди, нам не відомо. Згідно однієї із версій, етнічна назва анти походить із давньо-індійського anta – кінець, край, окраїна, так як анти займали східний край тогочасної території слов’янських народів. Цю назву давні автори запозичили нібито у сусідів антів, іраномовних племен (сарматів - аланів), що жили із східної та південної сторони цього слов’янського народу. За підрахунками вчених кількість антського люду сягала декількох мільйонів. Готський історик Йордан писав, що «анти - найхоробріші між ними», між слов’янами, до яких у той час відносили венедів, склавинів та антів.
Жили анти невеликими поселеннями по берегах рік і озер. На берегових і озерних терасах обробляли землю. Утримували велику рогату худобу, були мисливцями та рибалками. Знали різні ремесла, якими займалися одночасно із веденням основного господарства. Разом з тим, у родових поселеннях відбувалася спеціалізація окремих родин у ковальській справі, у виготовленні керамічного та дерев’яного посуду тощо. Виявлені численні знахідки біля селища Димер під Києвом, залишки місць випалення деревного вугілля та виготовлення заліза, дає право вченим стверджувати про спеціалізацію декількох сімей або цілого родового поселення на плавленні заліза із місцевої болотної руди. Очевидно, поселення під Димером було центром виплавки крицевого заліза для мешканців тогочасних київських поселень та інших прилеглих територій. За повідомленнями археологів, є речові докази – спеціальні горщики із залишками деревного вугілля, що наші пращури вже знали процес зміцнення заліза, який має сучасну назву - цементація. У горщиках, наповнених вугіллям та виробами, при високих температурах відбувалося насичення поверхні залізного виробу вуглецем – по залізу утворювалася стальна кірка, що після охолодження, навіть на повітрі, надавала виробу твердості.
Анти, у протилежність населенню попередньої слов’янської культури (зарубинецької), мали укріплення не у кожному селі, а спільні – для кількох поселень. Відомий український історик і археолог М.Ю. Брайчевський приписує антам так звані Змієві вали, що були захисними спорудами територій (земель) і тягнулися на десятки кілометрів на Лівобережжі у басейнах рік Трубежа , Сули і на Правобережжі у басейнах рік Стугни, Росі. Тільки численний та зорганізований народ, міг побудувати за допомогою примітивних знарядь праці такі земляни споруди, що дивують і досі.
Якщо у початковий період первіснообщинного ладу об`єднання двох або декількох родів створювали етнічну спільноту - плем`я, що мало свою територію, економічну спільність, звичаї, мову й племінне самоврядування, то у час розпаду первіснообщинного суспільства (початок нашої ери) з’являються общини, що виконують більшість із цих функцій. Плем’я у цей час, набуває значення військово-політичного об’єднання общин, при цьому члени племені усвідомлюють про свою близькість.
Тогочасна антська община - община родичів, складалася із родових поселень. Кожне поселення мало до 20 дворових господарств однієї великої патріархальної родини. Вона забезпечувала спільні виробничі, шлюбно-регулюючі й релігійно-обрядові функції.


Антське поселення на березі ріки.

Родові поселення общини розташовувалися на віддалі 1-3 кілометри. Община, зазвичай, займала ділянку вздовж течії ріки протягом кількох десятків кілометрів. Вона була колективним відповідачем за дії кожного члена, що надавало відповідну гарантію безпеки та накладало на них відповідальність перед родичами у межах існуючої тогочасної моралі. Впливовими людьми у таких колективах були старійшини родів, общин, вождь племені. Крім цього необхідно знати, що протягом багатьох століть приналежність до певного «роду-племені» визначало місце людини у слов’янському суспільстві.
У залежності від місцевості, у різний час, у тому числі і у силу законів екзогамії, корінне слов’янське населення доповнювали різні етноси, що приходили на ці території або були залучені до основного ядра у процесі переміщення слов’ян.
Збереглося чимало відомостей про громадську та політичну організацію антів. Візантійський історик середини 6 ст. (який використав дані більш ранніх джерел, можливо, початку 4 ст. нашої ери) Прокопій Кесарійський писав, що слов`янами та антами не править хтось один, але здавна управляє ними народне зібрання (віче), і всі справи, добрі чи лихі вони вирішують спільно. У часи загальної небезпеки вони обирали царя («rex»), авторитет якого визнавав весь народ.
Цьому суперечать слова Йордана, який писав, що анти мають спадкову царську владу. Можливо, у період, що стосується описів Йордана (більш пізній час), якраз існувала така влада, що трансформувалася від «общинної демократії» до диктатури особи у часи постійних воєнних небезпек з боку готів (германські племена). Але така влада не могла розповсюджуватися на всі антські племена.
Починаючи із 6 ст. багато повідомлень тогочасних письменників протирічать нав’язаним нам поглядам про слов’ян, як виключно миролюбивий народ хліборобів. Насправді склавини та анти були подібні до інших «варварських» народів, що знаходилися на стадії розпаду первіснообщинного ладу – вони високо цінували власну свободу, були самовіддані по ставленню до родичів, але чужинців не вважали за «справжніх» людей. У цей час війна та організація для війни стають регулярними функціями їхнього життя. У таких умовах кожний дорослий чоловік общини одночасно був і воїном.
Скупі повідомлення авторів 6ст.- 7 ст., говорять, що під час походів на Візантію склавини та анти мали могутні військові союзи, утворені із різних племен. Історія зберегла наймення союзів «лютичів» (вовків) у Помор`ї, «семи племен» у Подунав`ї, «дулібського» на Волині. Провідними етносами, що сформували племена сіверян нашої території, якраз були представники союзу «семи племен».
Після кожного вдалого походу слов’яни поверталися додому із багатою здобиччю та тисячами полонених. Напевно значна частина здобичі та полонених, здобутих у землях ромеїв (греків), потрапляла до воєначальників та дружинників. Які поступово набирають економічну владу над родичами та складають експлуататорську верхівку общин і племен.
З’являються постійні лідери общин і племен, що проводять незалежну політику один від одного. Слов’янське суспільство вступає у так звану добу «воєнної демократії». Специфіка якої зрозуміла із повідомлення про те, що коли слов’яни зберуться до купи «тоді вирішене одним негайно порушують інші, оскільки всі вони ворогують між собою і при цьому ніхто не хоче поступитися іншому…….серед них багато ватажків, але нема між ними згоди».


Готський період України.

У кінці 2 ст. нашої ери через території слов`янських народів почався рух германських племен: готів, вандалів, бургундів, гепідів - через Польщу, Волинь, Середнє Придніпров`я, до берегів Чорного та Азовського морів. Це були войовничі і добре організовані племена, головними серед яких виступали готи.
Готи у процесі руху до Чорного та Азовського морів, що проходив у постійних сутичках із місцевим населенням розділили слов’ян, одних відтіснили до Дніпра (район Києва) і у басейни рік Прип’яті, Десни, інших - у басейн верхнього Дністра. Численні слов’янські племена Подністров’я зупинили рух германських племен і ті змушені були повернути на схід у Південне Побужжя та Середнє Придніпров`я на території з більш розрідженим населенням.
Як описав військові сутички антів із готами той же готський історик Йордан « ….останні, хоч і достойні презирства із-за слабості зброї, одначе могутні завдяки своїй численності, намагалися спочатку давати відсіч. Але нічого не варта велика кількість нездатних до війни, особливо у тому випадку, коли і Бог допомагає і багато озброєних підступає».
Готи оселилися південніше слов’ян і на початку 4 ст. нашої ери заснували величезну державу. У час правління Германаріха (350-375рр.) вона сягала від берегів Дунаю до Кубані. Столиця її «Данпрштадир» («Данпарстад») або «місто над Дніпром», за скандинавськими сагами, знаходилася у Надпоріжжі біля Голубого лісу.
Готи були одними із перших народів на території України, у яких ширилося християнство. Перехід від обожнювання своїх племінних богів (кожне плем’я мало своїх богів), від власних культів до єдиної релігії, зумовило консолідацію готського суспільства, що підняло їх на щабель вище сусідніх народів.
Готська держава проіснувала до 375 року і тільки гуни (тюрко-монгольські кочові племена) розгромили державу короля Германаріха, яка у результаті подальших воєнних конфліктів із антами, занепадає. Ось як пише Йордан про антів після ослаблення позиції готів: «Хоч зараз із-за наших гріхів вони бушують повсюдно, але тоді всі вони підкорялися владі Германаріха».
Основною силою, що протистояла готам у цей час, було анто-слов`янське населення, яке входило до складу Дністровської групи. Населення Верхнього Подніпров`я і Потрубіжжя у цих війнах відігравало лише допоміжну роль.
Опинившись в умовах зростаючого військового тиску із обох боків та втративши контроль над торговими шляхами, частина готів (вестготів – вандали та місцеві алани ) під керівництвом готських вождів перейшла Дунай – кордон Римської імперії, де із часом розгромила провінційні римські легіони. Направлені додаткові легіони на чолі із цезарем, теж були розбиті готами, сам цезар (імператор Валента) загинув. Готи рушили через Європу в Італію, захватили та пограбували Рим , після цього із численними багатствами увійшли у 420 році в Іспанію, де у місцевості Толедо заснували нове готське королівство із столицею на річці Тахо, на місці сучасного міста Толедо. У 429 році вандали і алани розпочинають із Іспанії завоювання Північної Африки і 439 році здобувають Карфаген.
Цей рух вестготів полегшив у подальшому шлях гунів до задунайських земель, а також засвідчує нам силу готів та силу військових союзів антів, що їм протидіяла.
Інша частина готів (остготи) визнає владу гунів і разом із ними та іншими племенами, у тому числі і слов’янськими, приймає участь у походах на Західні Держави. Де із часом відокремлюється від гунів і у 493 році захоплюють Італію (у 476 році Західна Римська імперія перестає існувати) та створюють там Остготське королівство.


Археологічні слов’янські культури антського періоду.

Тогочасні поселення антів за змістом археологічних знахідок (культур), що були територіально розділені у результаті експансії готів, вчені визначають як поселення черняхівської культури (дністровська група), київської культури (Верхнє Подніпров`я, Потрубіжжя).
Черняхівська культура була більш етнокультурною та розвиненою, ніж київська. Це обумовлювалося «римським» впливом, тобто впливом та участю у ній інших народів, що безпосередньо контактували із народами римських провінцій. Вони мали більш високу культуру землеробства та більш прогресивні знаряддя праці. Тільки черняхівське населення освоїло технологію виготовлення дуже якісного (не гірше сучасного) глиняного посуду на гончарному крузі. Виявлені у цих поселеннях рештки печей для обпалення посуду, подібні печам, що застосовувалися у Римській імперії.
Разом з тим, на черняхівську групу слов'ян (культуру) вплинули і германські племена, які жили південніше і мали з ними спільні кордони та постійні контакти. Від них «черняхівці» запозичили нові військові навики бо були залучені у походи готів на грецькі Причорноморські міста, Візантію, римські території. Такі слова як князь, меч, щит, полк, шолом та інш. прийшли у нашу мову від готів. Простежується вплив та проникнення вельбарської культури на прикордонних територіях із слов’янами та по шляху руху готів від Волині до Середнього Придніпров`я.
Також у готський період відбувається часткове переміщення (фільтрація) «черняхівської» людності на території «київської» людності, де ймовірно були більш безпечні умови для проживання.


Відомі вожді антських союзів та політична ситуація в Україні до 8 ст. нашої ери.

Першим історично відомим вождем антів був антський князь Бож, який у 380р. організував союз племен для боротьби з готським королівством Вінітара (спадкоємець Германаріха). Вінітар консолідує сили остготів та розпочинає бойові дії проти антів. На початку він зазнає поразки, але згодом досягає успіху. Захоплює у полон Божа, його синів і 70 старійшин та вбиває їх. Гуни виступають на підтримку антів і після запеклої боротьби їх володар Баламбер остаточно перемагає Вінітара, який гине у бою.
Більше всього, у військове змагання з готами вступив союз антських племен (у майбутньому бужан), землі яких контролювали готи. Ім`я вождя антів та численні слов’янські знахідки можуть свідчити про розміщення цих племен у верхів`ях та у середній течії Південного Бугу.
Інший антський вождь відомий, як Мезамир, що відзначився у боротьбі із аварами у 558-560 роках. Мезамир, певно був представником древлянського союзу племен. Головне ядро якого займало південні території сучасних Київської (Правобережжя), Житомирської, Рівненської областей. Відголоском цього є схожість із власним іменем князя назв населених пунктів Житомир, Ушомир (село Коростеньського району Житомирської області), назви яких походять від імен їх засновників або місця розташування. Закінчення в імені мир, у давньоруський період несе значення громади, території. Тобто, можна припустити, що ім`я Мезамир мав той, хто представляв свій народ, був вождем племені. Мезамир у боротьбі із аварами загинув. У 560 році його підступно убивають під час переговорів за наказам аварського кагана Баяна.
Люди його племен не захотіли коритися завойовникам, покинули свою землю. Ймовірно, що його плем`я перемістилося у лісову частину Правобережжя, де їх фіксують древньоруські літописці, як древлян, тобто тих, що живуть серед лісів. Із цього часу древлянські поселення (археологічні дані) з`являються на території сучасного Києва.
До часу створення військових союзів слов’ян, також можна віднеси наступні історичні події. У 6 ст. - 7 ст. поселення Києва, очевидно стають центром «військової організації або союзу» антів верхнього Подніпров’я та можливо Потрубіжжя. Так, деякі вчені виводять основоположників Києва: Кия, Щека і Хорива із цього часу. Із свідчення старих літописних списків, можна зрозуміти, що Кий з великим військом ходив на Царгород і мав велику шану від цісаря. Датуються ці походи слов’ян за Візантійськими джерелами початком 6 століття. Це також підтверджує давньоруський літопис, який визначає дату хозарського нападу на Київ «по смерті Кия». Звідси можна вивести час князювання Кия – перша половина 6 століття.
У цей період антські племена постійно переходять Дунай та ведуть бойові дії на територіях балканських провінцій Візантійської імперії. Візантійській імператор Юстиніан I (527-565 рр.) залучає антського полководця Хільбудія, що народився у одному із поселень Києва – у Самботасі, для організації оборони кордону імперії по Дунаю. За свідченням древніх авторів, впродовж 3-х років йому це вдається. Із часом Хільбудій сам із своїм загоном починає переходити на лівий берег Дунаю та тіснити далі антів, але у одному із боїв він гине разом із своїм військом. Після цього численні загони антів знову з’являються у балканських провінціях, що змушує Юстиніана I провести переговори з вождями антів. Надати їм частину земель на Балканах та цінні подарунки. Очевидно, що Кий був учасником цих походів. Він навіть спробував зі своїм військом закріпитися на нових територіях – будує місто Києвець, але місцеві слов’янські племена (склавини), що також перейшли на ці території, витісняють його. Про це повідомляє нам древньоруський літописець. Кий повертається у свої поселення із братами (можливо воєначальниками), де за свідченням літописця вони і помирають. А рід Кия починає управляти далі київськими поселеннями.
Стосовно Самботаса. Це перша назва одного із поселень на території Києва, що зафіксована у писемних джерелах (візантійські). Самботас був укріпленим поселенням для проживання, зберігання та перевантаження товарів, для виготовлення і ремонту човнів. Іншими словами, це був тогочасний річковий порт у дельті річки Либідь із необхідними складськими приміщеннями, житлом для купців та обслуговуючого люду, а головне, там була перша слов`янська верф. Самботас знаходився у районі сучасної залізничної платформи «Видубичі», на полі, що мало назву Бусове. Бусами, на старослов’янській мові називали човни для плавання по морю. Козацькі чайки, мабуть, з’являються від цих суден.
Факт об`єднання антів у військові союзи є не заперечним. Такі союзи антів тривали від 4 ст. до початку 8 ст. Останні відомі - дулібський і київський, силу яких визнавала Візантія, впали під навалою авар і хозар.
Стосовно розселення антів-слов`ян та переміщення гунів. У час існування військових союзів відбувається переміщення антського люду на частину територій, що займали раніше готи: на Волинь, у Південне Побужжя, у Середнє Придніпров’я. На півдні вони контактують із гунами. Разом із ними та остготами, аланами анти до середини 5 ст. приймають участь у військових походах проти західних народів. Де також при участі слов’ян, остготів, алан виникає держава гунського царя Аттіли (центр у Паннонії). Після переходу головних сил гунів через Дунай, відбувається розселяються антів на територіях, що прилягають до Дунаю та робляться спроби закріпитися на Балканах.
Після розгрому військ синів Аттіли у 454 році (по смерті Аттіли) об’єднаними військами німецьких племен (повстання під проводом остготів), гуни залишають Паноннію та переходять у Північне Причорномор’я сучасної України, де їх фіксують древні автори як утігурів.
Як згадувалося, події 6 ст. свідчать про подальше заселення слов’янами дунайських територій. Не виключається, що частина населення Потрубіжжя теж переселяється до Дунаю. Але постійні війни на балканських землях із аварами, болгарами та іншими народами, змушує наших пращурів у 8 ст. повернутися на Батьківщину, на більш спокійні землі.


Переселення слов’ян із Дунайських земель додому на Потрубіжжя

Війни із аварами, переміщення болгар, зникнення назви анти. На початку 7 ст. анти виступають союзниками Візантії у війнах із аварами або як їх називає слов’янський літопис обрами. Авари, були кочовим народом тюркського походження, що у 6 ст. посунули на території України по Середньому Придніпров’ю. Степовий південь Причорномор’я України у цей час утримували утігури та частково болгарські племена (також народ тюркського походження), які під тиском авар розпочали свій рух із Поволжя та зупиняються на східному узбережжі Азовського моря. Після відходу авар, болгари також займають землі України по напрямку сучасних міст Ростов-на-Дону, Донецьк, Полтава. Тобто, болгарський народ впритул підходить до наших територій. На цих землях хан Курбат у 630 - 688 роках засновує ранньоболгарську державу - Велику Булгарію із столицею у Фанагорії, яку древні греки вважали головним містом амазонок.
Візантійські письменники повідомляють нам про союз антів із Візантією та рішучі, через це, військові дії аварського кагана проти них. Візантійський автор Феофілакт Сімокатти про події аваро-візантійської війни 602 року пише, що аварський каган послав проти антів – союзників Візантії, свого полководця Апсиха, з метою «знищити це плем’я». Як свідчить руський літопис, обри були високими і кремезними людьми та мали жорстоку натуру. Вони знищили головні антські військово-адміністративні центри на Волині і провели репресії проти народу провідного племені «військової організації» антів – дулібів (лучан, волинян, бужан). Із цього часу все лісостепове Правобережжя України входить до складу Аварського каганату.
Землі по Десні, до середньої течії Сули, басейну Сейму, від нашої території – лісостепове Лівобережжя (коридор у 100 -120 кілометрів вздовж Дніпра) та частина лісостепового правого берега Дніпра до середини 8 століття ще контролюються антськими союзами уличів і сіверян. У цей час Київ стає одним із адміністративних центрів уличів - полян. А Чернігів стає одним із адміністративних центрів сіверян.
На початку другої половини 8 ст., Лівобережжя зазнає широкомасштабної колонізації хозарами, що приєднують все Дніпровське Лівобережжя від Десни і нижче до володінь Хозарського каганату. У результаті знищення (приєднання) дружин антів як на Правобережжі, так і на Лівобережжі, їх назва поступово забувається.


Союзи улицьких і сіверських племен.

Союз улицьких племен, етноніми: Україна, українці. Як свідчать археологічні дослідження, більшість антських поселень Середнього Подніпров’я, не зазнають аварських погромів. Рух аварів був направлений на багатші території, на Захід. Але військові формування та антські адміністративні центри Середнього Подніпров’я вони розгромили.

За матеріалами М.М. Корінного, у цей час у Середньому Подніпров’ї із залишків різних племен слов`ян , тюркського і іранського люду утворюється новий етнос, який представляє відомий у древньоруській історії племінний союз уличів. Іраномовний сегмент цього етносу передає молодшим поколінням пам`ять про антів у переосмисленій на слов`янський лад назві - українці. Як назва території, етнонім Україна з`являється у наступний історичний період, після смерті у 1187 році переяславського князя Володимира Глібовича.

Володимир Глібович був справедливим володарем, мужнім воїном, захисником всього переяславського люду, із-за передчасної його кончини , як записав літописець: « за ним тужила вся Україна».

Союз сіверських племен та переміщення болгар. Під тиском протоболгарських ханів (перший цар - Аспарух), які на Балканах формували у 7-8 ст. свою державу, частина слов’ян у 8 ст., що входила до союзу «семи племен» залишає Балканські землі (райони Шумена, Преслава) і переміщується на Лівобережжя Дніпра. Де розселяються на значних територіях Північного Лівобережжя України, вище земель уличів та алан і болгар. Після розділу Великої Булгарії частина болгар залишилася на території України, а частина, очолена Аспарухом, переселяється на Балкани.

На землях сучасних Чернігівської, Сумської, Полтавської, Лівобережжі Київської областей України із переселенців та місцевих: слов’ян, балтських народів, іраномовних аланів формується новий етнос, який представляє історично відомий племінний союз сіверян.

До територій розселення південнослов’янської групи племен включають літописні землі радимичів, в’ятичів, сіверян, частково смолян. У наступний історичний період, якраз населення цих племен утворило південну частину російської народності.

За М.М. Корінним у цей початковий період, про що свідчать деякі археологічні знахідки, землі від Переяслава вверх по Трубежу, і безперечно, землі басейну річки Остер колонізують слов’яни із Дунаю. За однією з версій, одна із хвиль південних слов’янських переселенців, приносить назву Дунайського Преслава на наші території, що із часом трансформується до сучасного звучання Переяслав. У візантійських писемних джерелах 10-11 ст. Переяслав ще згадується, як Преслав Руський.

Поляни – уличі, розміщення їх на нашій території.. Із часом частина уличів починає рухатися вверх по Дніпру і осідає на землях Черкаського і Київського Правобережжя і Лівобережжя. При цьому на Лівобережжі (на наших територіях) уличі тіснять сіверян на північ до басейну Остра, у верхів’я річки Удаю, на схід - приблизно на лінію сучасних міст Ніжин, Прилуки, Лубни, річки Сула (кордон). Також племінний союз уличів займає поселення на території сучасного Києва. Є думка вчених, що древньоруські літописці, Черкаських і Київських уличів, що віддавали перевагу відкритим територіям, прозвали полянами. Зрозуміло, що у цей історичний період у поселеннях Києва вже не було відомого Кия (помер значно раніше). Певно, були його нащадки або до влади у поселеннях приходить представник військової еліти північних поляно - улицьких племен. Літописець міг поєднати часи Кия із полянськими, із-за значного часового проміжку, що його віддаляв від тих подій. Як стверджують вчені, головний адміністративно - політичний центр улицького союзу не був у Києві, а знаходився південніше, можливо у районі річки Угол у Надпорожжі.

У цей історичний період, за свідченням археологів, на місці сучасного Києва розвиваються великі селища. Очевидно, вони набирають вагу і стають головним адміністративно-політичним центром слов’ян Верхнього Подніпров`я, що контролюють звідси всю чорноморську торгівлю північних територій. За археологічними даними у часовому проміжку 6 ст. – 7 ст. на території сучасного Києва існують селища, які належать уличам-полянам та древлянам, про що свідчать знахідки пеньківських та корчацьких (древляни) старожитностей. Корчацькі знахідки більш давніші, нижній хронологічний рубіж яких досягає 5 ст. Напевно, із 6 ст., від Кия до історично відомого Діра ( 30 роки 9 ст.), слов’янські князі мають владу у Києві або є воєначальниками київських дружин. І в цей хронологічний період виникає топонім Київ.

Поселення Переяслав (їх декілька) також набирають вагу і консолідують частину улицько-полянського населення Лівобережжя, його еліта, у змаганнях із сіверцями, має підтримку від київських князів та своїх південних союзників.

Історична неприязнь між уличами - полянами і сіверянами простежується у древньоруських літописах. Претензії сіверської еліти на території зайняті уличами передаються їх наступникам – Чернігівським князям. Військові походи яких, не раз руйнували Баришівку, тобто древнє місто Переяславського князівства Баруч, що було заслоном на одному із шляхів до Переяслава із чернігівських земель.

Додатково про болгар та інше. Згідно останніх матеріалів у вивченні Лівобережжя, припускають (згадувалося), що із 7 ст. значну частину населення цієї території складали болгари, які підійшли на землі сучасної Полтавської області. Могила болгарського хана Курбата, засновника Великої Булгарії, якраз знаходиться у селі Мала Перещепина (відкрився музей), Новосанжарського району, Полтавської області. На чорній могильній плиті вирізано символ Курбата, що нагадує тризуб. У цьому селі також знайдено найбільший скарб у Східній Європі - – 25 кілограмів золотих і 30 кілограмів срібних речей. Цей скарб Курбат захопив після перемоги над персами у перських правителів. Усі ці цінності зараз зберігаються у запасниках Ермітажу. За однією із версій, назва Полтави походить від назви літньої резиденції хана Курбата – Балтавар. Тобто, можна припустити, що наша територія мала кордони із державою Велика Булгарія, яка розпадається на дві частини після смерті хана.

Майже 150 років територія лісостепового Правобережжя України знаходилася під Аварським каганатом і тільки у кінці 8 ст. після поразки авар у Північному Причорномор`ї від слов’янських племен під проводом князя Само та розгрому Карлом Великим у 796 році головних аварських сил, слов’яни Правобережжя звільняються від них.

Біля 170 років наша територія знаходилася під Хозарським каганатом або під його впливом ( колонізується хозарами із 8 ст., на 70-100 років пізніше, ніж Правобережжя аварами). Тільки після захоплення варягами Києва, правити яким стали Рюриковичі, розпочинаються війни із хозарами. Перший із Рюриковичів - Олег (час князювання 882-912) наніс значний удар Хозарському каганату, а далі Святослав (964-972) повністю руйнує каганат, знищує його столицю та місто Семендер, міста Саркел і Тмутаракань приєднує до своїх володінь.

Враховуючи велику роль хозар у нашій історії, слід зараз та у подальшому подати інформацію про цей народ. Хозари також народ тюркського походження. Вони поєднували кочовий побут з осілим, мали хліборобство, скотарство, але здебільшого брали участь у торгівлі широкого масштабу.

Хозарських каганат був ранньофеодальною державою, що виникла всередині 7 ст. у степах між Каспійським і Азовським морями. На півночі сучасного Дагестану була заснована столиця каганату - місто Семендер (стара столиця). Але під час військових дій із арабами у Передкавказзі, хозари та їхні союзники - болгари (частина населення держави Курбата, інша із Аспарухом вже перемістилася на Балкани) і алани були розгромлені. Хозари відходять на нижню Волгу, де через декілька років відроджують каганат і засновують нову столицю держави - місто Ітіль.

Залишки болгар відходять на Середню Волгу, де засновують із часом свою державу, а інша частина із аланами у басейні Сіверського Донця також утворюють нове ранньодержавне об’єднання із столицею на місті Салтівського городища під Харковом.

Хозари душе швидко відновлюють владу над Волзькими болгарами, алано-болгарами Сіверського Донця. Під проводом хозар, алани і болгари (ці народи є союзниками хозар) підкоряють сіверян, в’ятичів та, можливо, радимичів. Хозари займають Лівобережжя Дніпра, у тому числі і наші землі, та південні райони лісостепового Правобережжя Дніпра.

Стосовно колонізації хозарами нашої території. Є непрямі докази, що улицькі племена не платили данину Хозарському каганату. У часи становлення Древньоруської Держави, Олег на чолі своєї дружини, де головними були варяги, дуже швидко завойовує частину сіверян та радимичів і примушує їх платити данину русичам. У той же час Олег, а далі Ігор не можуть примусити до цього уличів, ведуть із ними війни. Виникає думка, що уличі у хозарський період колонізації Лівобережжя теж були військовими союзниками Хозарського каганату та за угодою несли оборону західних кордонів каганату по Подніпров`ю. Як у більш пізні часи торки чи берендеї охороняли кордони Переяславського князівства.

Військовий союз уличів не міг бути «достойним» противником Хозарської держави, що мала значні фінансові, матеріальні та інші ресурси, сильне військо. У такій ситуації, очевидно, політичне рішення про союз із каганатом було кращим, ніж відійти на інші землі. Як це сталося із головною частиною цього етносу під час правління Київського князя Ігоря (переселення уличів у межиріччя Бугу і Дністра). Розуміння уличів про близькість до тюрків і алан, і навпаки союзників хозар про близькість до них уличів, на думку автора, також було одним із мотивів їх союзницьких відношень.

Хозари заволоділи територією, де сходилися торговельні шляхи із різних країн. Але головною артерією серед них був Волзький шлях, що сполучав Арабський халіфат із фінськими землями та Скандинавією. За твердженням російських істориків Морозова, сучасних - Валянського і Калюжного, до хозар Волзький шлях контролювали варяги, що заснували свої військові поселення у басейні Ладоги та проклали водні шляхи по ріках від Ладоги до Волги. Втрата норманами Волзького шляху, приблизно на 100 років, зупинила приплив нових варязьких загонів у засновані поселення.

Із салтівською культурою (хозарська) у поселеннях лівого берега Дніпра та у Києві з’являються високоякісні керамічні вироби, виготовлені на гончарному крузі. Із цього часу, весь глиняний посуд на нашій території виготовляється тільки таким способом.


Розвиток торгівлі у 2 ст. - 6 ст. нашої ери.

Народи, що заселяли у минулому територію України не тільки вели бойові змагання між собою, але й серед них активно проходила торгівля. Особливо успішно на рубежі нашої ери розвивалися торгівля на північному чорноморському узбережжі. Де через грецькі колонії-факторії, що згодом перетворилися на великі міста, міста-держави проводилася значна за обсягами торгівля із сусідніми народами. Греки скуповували у них хліб, хутра, мед, віск, шкіру, рибу, рабів і все це надсилали до Греції та до інших держав. Торгівля людьми для народів того часу, була звичайна і бажана справа. У свою чергу колонії продавали вина, матерію, золоті, срібні, бронзові прикраси, посуд, зброю тощо. Міста-держави, для прикладу Ольвія (стародавнє місто у гирлі Буга) і Тіра (лиман Дністра) навіть карбували власні монети. У цих містах концентрувалися величезні багатства, які ставали принадою для переміщення народів, що жили за рахунок війн та пограбувань зайнятих територій.

Сармати (алани) – іраномовні народи, що перед готами контролювали південь і схід України, пограбували Ольвію на своєму шляху до Дунаю. Під навалою готів занепала Боспорська держава (Пантікапея – сьогодні Керч), зникла Придонська Танаїда, але більшість чорноморських міст вистояли. Імовірно, готи контролювали торгівлю цих міст, користувалися виробами ремісників тощо і це їх задовольняло, тому що тільки гуни повністю зруйнували грецькі міста-держави на Причорномор’ї.

Не варто думати, що антське населення організовувало довготривалі торгові експедиції до Причорномор’я. Більше всього, що це були немісцеві купці, захист яких забезпечували представники народів, що контактували з чорноморськими містами. Торгові каравани цих посередників можна були зустріти по Дніпру і у гирлі Трубежа та інших рік. Археологічні знахідки також вказують, що самі греки та римляни просувались на територію антів. Так, виявлено грецьке поселення (більше всього факторія) у Лубенському районі – сполучення Дніпро-Сула, римське поселення у верхів'ях ріки Горинь, басейн Прип'яті.

Численні поселення зарубинецької, київської і змішаних київської і черняхівської культур виявлено на території сучасного Києва. Велика кількість скарбів римських монет (до 11 тисяч штук) свідчать, що місце сучасного Києва було закінченням південного торгового шляху із Причорноморських міст. Очевидно, тут вівся широкий торг із більш північними племенами. Іншими словами, територія майбутнього Києва (що мала тоді, звичайно, якусь іншу назву) уже у перші століття нашої ери виділилася серед інших. Найбільше торгове піднесення цієї території спостерігається у кінці 3 ст., після чого відбувається її занепад. Археологічні знахідки другої половини 4 ст. зустрічаються надзвичайно рідко, а знахідки першої половини 5 ст. – практично невідомі. Тільки із кінця 5 ст. починається нове зростання матеріальних пам’яток на території сучасного Києва, які свідчать про прилучення поселень Києва до міжнародної торгівлі. Ці зміни торговельної активності у поселеннях Києва можна пояснити тільки перекриттям торгового шляху по Дніпру готами (торгова блокада), що заснували свою столицю нижче по течії ріки, де і сконцентрували торгівлю із північними територіями. Остаточний занепад торгівельної активності на території Києва відбувається із-за руйнування гунами древньогрецьких міст Північного Причорномор’я.

Очевидно, тільки після відходу готів із територій сучасної України та утворення у 4 ст. нашої ери Східної Римської імперії (Візантія, офіційна назва – Ромейська Імперія), у середині 5 ст. відновляється торговий шлях по Дніпру до сучасного Києва. Одне із поселень якого, на початку 6 ст., за візантійськими джерелами має назву Самботас.


Антське родове поселення біля Баришівки

Антське поселення на Трубежі, що належить до так званої київської культури (кінець 2 ст. – кінець 5 ст. нашої ери), було знайдено археологами біля хутора Хлопків. Зазначене поселення синхронно розвивалося із таким же поселенням, розкопаним на території Києва, звідси і походить назва цієї культури.

Поселення київської культури переважно були невеликі (Хлопків, Обухів, Глеваха та інш.), мали площу до 2-х гектарів. Вони займали краї першої або другої надзаплавної тераси річок, горби у межах заплав.

Житла розташовувалися на значній віддалі одне від одного. Серед них переважали невеликі напівземлянки, майже квадратної форми, площею до 20 квадратних метрів. Стіни жител складалися із колод у вигляді зрубу або були каркасно-стовпові. Вони обмазувалися із зовнішнього, інколи із внутрішнього боку глиною. Двосхилий дах накривався наявним у землеробів матеріалом: хмизом, очеретом, соломою. На ділянках між житлами розміщувалися численні ями-льохи, іноді відкритті вогнища або печі, господарські будівлі.


Житло у родовому поселенні Хлопків

Внутрішній інтер’єр житла був простим. У долівці у невеликому заглиблені влаштовувалося вогнище, що розміщалося усередині або у одному із кутів помешкання. Вздовж однієї із стін або кількох стін будувалися дерев’яні лави-лежаки. Зустрічалися, але рідко, глинобитні печі з черенями, підбитими керамікою.

Кухонний глиняний посуд в основному був ліпним. Він представлений різноманітними за формою горщиками із плоскими дисками-кришками, що одночасно служили як сковорідки. За столовий посуд використовувалися миски і низькі горщикоподібні посудини.

У «нашому» поселені (Хлопків) приблизно порівну виступав ліпний посуд і якісний посуд виготовлений на гончарному крузі. Цей посуд місцевим населенням міг бути придбаний у «черняхівців» або у число поселенців входили «черняхівці».

Під час розкопок знайдено також знаряддя праці із заліза – ножі, серпи, скобелі, свердла, мініатюрне ковадло, пружинні ножиці тощо. Знайдені прикраси, головним чином виготовлені із бронзи. Це різноманітні фібули (защіпки верхнього одягу), пряжки, браслети, підвіски тощо (привозні).



Вірування наших предків.

Наші предки обожнювали сили природи: воду, вогонь, ліс, дерева, населяючи їх численними богами. Верховним божеством признавали Перуна – бога грози. Про культ священних гаїв і окремих дерев підтверджується знахідками стовбурів двох могутніх дубів, які піднято із дна Дніпра близько гирла Десни. У стовбур одного із дерев було урубано дев'ять, а у другому – чотири кабанячі щелепи іклами назовні.

У кожного племені були свої великі і малі боги, свої культові обряди. Сила більшості богів мала територіальний характер. У процесі єднання племен об’єднувалися і боги. Культ Перуна, це вже був спільний культ для більшості слов’янських племен і, в першу чергу, йому поклонялася військова еліта племен.

Важливим джерелом виявлення дохристиянських вірувань слов'ян є різноманітні предмети, малюнки на речах, кераміці, що могли бути для них магічними знаками та застосовувалися при язичницьких обрядах - ворожіннях тощо. Так, у «нашому» поселені (Хлопків) знайдено кістяне знаряддя із зображенням шести різних знаків.

Були також амулети - шумлячі намиста, підвіски – лунниці. Вони повинні були відлякувати злих духів не тільки своїм виглядом, а й звуком при ході. Магічна дія таких оберегів підсилювалася зображенням на них солярних знаків – кружків, хрестів, тощо. Відлуння тих давніх традицій ще й досі відчувається у мотивах різьблення, вишивок, орнаментації посуду. Особливо популярними у слов'ян були різноманітні символи сонця, довічного життя - хрести, свастики, концентричні кола. Хрест зображений на сковорідці, відбивався на коржику, таким чином ритуальна їжа набувала магічної сили. Це саме стосується і каш, приготовлених у горщиках із священними знаками.

На думку вчених, якраз обожнювання слов'янами сили вогню, призвело до спалювання небіжчиків тому, що вогонь, згідно вірувань, очищав грішних померлих, відкривав їм шлях до царства світла і вічного спокою, небіжчик ставав недоступним для злих сил. Захоронення праху покійних в урнах


Культовий майданчик поселення Хлопків

(горщиках) і без них, анти проводили у невеликих округлих ямах на поховальних полях (могильниках). Не часто, але зустрічалися і трупопокладення. В урнових (або без них) похованнях зустрічалися перепалені фрагменти кераміки, фібули, пряжки, намистини, пряслиця, ножі, а також кістки тварин без слідів перебування у вогні, певно вони є залишками заупокійної їжі.

Тогочасні могильники, християнська назва – кладовища, розташовувалися на пануючій над місцевістю височині, місця окремих поховань не мали видимих ознак, із-за цього відшукати їх зараз дуже важко. Однозначно, що такий могильник був біля поселення Хлопків, але він не знайдений.

Тільки із 7 ст. слов`яни над похованнями насипають невеликі земляні насипи - кургани. Такий звичай із того часу існує на нашій території більше 500 років. Декілька могильників із насипаними курганами висотою до 2 метрів, виявлені у місті Переяслав -Хмельницькому. Починаючи із 9 ст. насипаються великі «князівські» кургани з багатим інвентарем та жертвами, по зразку скіфських курганів, що є теж на нашій території


Інші поселення антського періоду у нашому краї.

На нашій території існували інші антські поселення та поселення більш раннього часу. Так поселення більш раннього часу, зарубинецької культури, із якої утворилася київська культура, знайдені біля Селища - найстаріше поселення на території 5-4 ст. до нашої ери; біля Пасічної - поселення 2 ст. до нашої ери – 1 ст. нашої ери. Поселення київської культури Хлопків 4 ст. нашої ери – наймолодше із них.

Важко сказати про синхронність існування у подальшому (4 ст. нашої ери) цих перерахованих поселень. Про переселення із старіших поселень на нові, ще невиснажені землі молодших поколінь або про переселення на Трубіж до Хлопкова слов’ян-черняхівців із Правобережжя під тиском готів. Разом з тим, виходячи із історичних фактів про цей народ, «наше» поселення повинно було існувати поруч із іншими поселеннями общини, племені. Про це свідчать відшукані нижче по Трубежу змішані поселення черняхівської і київської культур біля села Коржі, села Вовчків Переяслав-Хмельницького району, 8 поселень на землях біля міста Переяслава –Хмельницького, де також знайдені скарби монет. У районі міста Переяслава – Хмельницького -12 срібних римських монет 2 ст. нашої ери, біля села Коржі – 1 монета (за Ю.В. Костенком).

Ймовірно, у той час вздовж Трубежа, на його надзаплавних терасах, могли розміститися поселення 4-х антських общин. Кількість мешканців, що жили у цих поселеннях, можна вирахувати на основі археологічних даних про цей люд. Вона складала до 4000 чоловік, у тому числі дорослих чоловіків (голова сім`ї) було 800 чоловік. Якщо врахувати можливе розміщення антських поселень на притоках Трубежа, кількість населення збільшується, що найменше утроє. Населення, що могло мешкати у поселеннях вздовж річки Остер до верхів’я Трубежа, складало до 2000 чоловік, у тому числі чоловіків общинників – до 400 чоловік. Кількість населення, що мешкало у поселені Хлопків - складало 80 -100 чоловік, у тому числі дорослих чоловіків – до 20 чоловік. Як показують розрахунки, збір зернових, що вирощувалися на родючих землях терас Потрубіжжя, міг забезпечити продуктами харчування цей люд. У більш пізній час (Переяславське князівство – трьохпільне землеробство), за розрахунками вчених на землях від Остра до Переяслава проживало до 123 тисяч чоловік.

Тільки із населення басейну Трубежа можна було направляти щорічно до 200 чоловік на будівництво захисного валу у нижній течії ріки. Певно, це була молодь, що під керівництвом старших общинників не тільки будувала укріплення, але й отримувала військові навики, у тому числі і бойові у сутичках на кордоні.

Головне поселення общини було укріплене, воно розміщувалося посередині поселень або у рівновіддаленому місці від них. Разом із тим, важко вказати, де знаходилися головні поселення антських общин на нашій території, враховуючи переміщення цього люду із-за зниження родючості ґрунтів. Але однозначно можна стверджувати про їх розташування біля сучасних міст Переяслава-Хмельницького і Остра, можливо біля села Коржі. Знайдені на цих землях поселення перших століть нашої ери та знахідки монет римського періоду, свідчать про існування там місцевих торгових центрів, що повинні були розташовуватися в укріплених поселеннях.

У готський період, певно частина якогось племені (майбутніх бужан) – людей черняхівської культури, що знаходилися під владою готів, перейшла Дніпро (Зарубський брід – недалеко гирла Трубежа) і осіла на Потрубіжжі. Про що свідчить зростання концентрації поселень у районі Переяслава та змішаний характер їх культур - київської і черняхівської. Вниз від поселення Хлопків до устя Трубежа частка ліпного посуду зменшується до 30%, збільшується кількість посуду виготовленого на гончарному крузі, який є характерною ознакою для черняхівської культури.

Як спільнота, що мала безпосередні контакти із готами (жили «під готами»), це черняхівське населення було більш розвинуте у своїй військовій організації, вони ймовірно взяли вверх над місцевим населенням Потрубіжжя. Знайдені поховання із зброєю, за зразком сарматських та одне багате військове поховання, свідчать про знаходження у цей час у низов`ї Трубежа центру військової адміністрації місцевих антів. Більше всього, що у цей час будується перший захисний вал цієї території, що закриває вхід на землі Потрубіжжя. Вал не можна віднести до скіфського часу, тому що він проходить по одному із черняхівських поселень.

Стосовно оборонних валів. Їх достатньо багато на Лівобережжі, але зупинимося на вищезгаданому, який більше всього за М.Ю, Брайчевським будується у антський період.

Це перший захисний вал, що знаходиться на віддалі 5 кілометрів від сучасних меж міста Переяслава – Хмельницького. Він майже перпендикулярно перетинає автошлях за Переяславом на Черкаси і нагадує земляне полотно (насип) під залізничну колію. До валу примикає рів, що розташований убік села Циблі. Довжина цього валу більше 30 кілометрів, він проходить дугою від села В`юнище (затоплене Канівським водосховищем) до сіл Мала Каратуль, Травневе, Строково. Біля Строкового різко повертає до Трубежа (на захід) у напрямку села Гайшин. Цей відрізок валу має звивини, які очевидно повторюють межу лісового масиву, що підходив до Трубежа. У топографічному плані розташування валу вказує на його захисне призначення для всієї території тогочасного басейну Трубежа. Приблизно 600 -700 тисяч кубометрів грунту, впродовж 50 - 60 років, було вручну розроблено (викопано), перенесено та укладено у цю споруду. До двохсот мешканців Потрубіжжя, щорічно у теплий період року, були задіяні у цьому будівництві, певно, не проминула участь у цій «народній будові» і мешканців нашої території, поселень Хлопків, Коржі та інших нам невідомих.

Якщо Ви будете проїжджати у тій стороні , знайдіть час і зупиніться, віддайте шану нашим пращурам за їхню наполегливість до життя, за колосальний труд, що можна прирівняти до праці будівничих пірамід.



Розвиток торгівлі на нашій території

Річки нашого краю у минулому були більш повноводні і відігравали значну роль у торгових зв’язках. Був час, коли вони були головними шляхами сполучень між поселеннями, а також забезпечували вихід до Дніпра для гуртової торгівлі із іншими народами. Узимку, коли річки сковувала крига, вони ставали найкращими дорогами як для торгівлі, так і для збирання, у більш пізні часи, данини із населення.

Тогочасна місцева торгівля відбувалася шляхом обміну товарів. Торгівля із іншими народами (далека) або із іншими купцями (гуртова), проводилася не тільки шляхом обміну товарів, але вже й за гроші.

У антські часи торгівля населення нашої території могла відбуватися через місцевих посередників (версія автора). Якщо відштовхнутися від літописних даних часу Переяславського князівства 11-13 ст., другим містом князівства, до складу якого входили Курськ, Прилуки, Лубни і інші великі древні міста, як не дивно, було місто Остер (Городок), Чернігівської області. У якому деякий час навіть князював Юрій Володимирович (Долгорукий). Найбільше місто князівства – Переяслав та третє Київської Русі, мало захищену територію у 100 гектарів, а Остер до 30 гектарів. На території сучасного Остра знайдені слов'янські поселення перших століть нашої ери, слов`янське городище 8-10 ст. із курганним могильником, древньоруське городище 10-13ст. Про участь у широкомасштабній торгівлі антського населення Остра свідчить знайдений скарб римських монет 2 ст. нашої ери.

Торговельна активність у київських поселеннях простежується до середини 4 ст., далі відбувається її занепад до середини 5 століття. У цей час, на думку автора, «остерський» люд міг торгувати із гуртовими купцями Дніпра як по шляху Десна – Дніпро – київські поселення, так і по Трубежу – Дніпро – переяславські поселення. Шлях по суходолу між річками Остер та Трубіж (очевидно між сучасним селом Данівка, Козелецького району та урочищем Трубіж) долався волоком човнів. Віддаль між річками по суходолу була незначною, про що свідчить загроза з’єднання заплав річок під час великої весняної повені на Десні у 70 роках минулого століття (за В.П. Гавриленком).

Напрямок по Трубежу, в обхід київських поселень для торгівлі без посередників, можливо, був головним торговим шляхом. А у час торгової блокади готами київських поселень, він однозначно стає головним. Товари із поселень на Трубежі, що переправлялися для торгівлі по Дніпру, скуповувалися у районі Переяслава. Разом з тим у гирлі Трубежа відбувався торг товарами не тільки із Потрубіжжя, але й земель, що прилягали до річок Остер та частково Десни. Відомо, що у древньоруський період торгові каравани концентрувалися якраз у місті Устя, яке знаходилося у гирлі Трубежа, на віддалі 8 кілометрів від Переяслава. Зараз, місце розташування цього населеного пункту затоплене Канівським водосховищем. На думку автора, шлях по Трубежу для остерських купців був безпечний, тому що Трубіж контролювало антське (слов`янське) населення.

Разом із широкомасштабною торгівлею відбувається і місцевий обмін товарами - знахідки якісного посуду у поселені Хлопків, металевих знарядь праці. Можливо, біля «нашого» поселення була невелика торгова стоянка, де зупинялися купці для перепочинку. Там же вони проводили обмін товарів на товари привезені із інших місць. Про це свідчать бронзові прикраси та інш., знайдені при розкопках Хлопківського поселення.



Хозарський період на Лівобережжі України.

Як уже згадувалося, починаючи із середини 8ст., Лівобережжя України від 200 до 150 років перебуває під Хозарським каганатом або під його впливом (у залежності від території та місцевих етносів). У цей період відбуваються суттєві зміни у житті слов’ян. Хозарська торгівля стає рушійною силою у розвитку Лівобережжя. Толерантне ставлення у каганаті до різних релігій відіграє визначну роль у поширенні християнства по Україні. Але головне все-таки при хозарах, це прилучення наших територій до торгівлі з іншими народами.

Після знищення гунами торгових міст Причорномор’я інтенсивність торгівлі по Дніпру знижується. У 7ст. – 8 ст. Дніпро стає прикордонною річкою між Аварським і Хозарським каганатами, яку контролюють у різний час і на різних територіях не тільки авари і хозари (через уличів), але й угри (нижнє Лівобережжя), болгари-утігури (нижнє Правобережжя).

У 8 ст. набирає сили Хозарський шлях. Він з’єднує Лівобережжя України із Арабськими халіфатами, із такими містами як Багдад, Самарканд, Бухара, Фергана та інш. Цей шлях був сухопутний, тому що хозари віддавали перевагу саме таким шляхам.

Тоді не було сучасних географічних карт та компасів. Люди орієнтувалися на місцевості по напрямках рік, особливостях рельєфу, по сонцю і зорях. Їх (купців), як сухопутних «аргонавтів» підстерігали у дорозі різні небезпеки. Глибокі річки і непрохідні болота, збільшували протяжність шляху та час у дорозі.

Безпечні напрямки (шляхи), що вели до місця призначення та надавали можливість купцям повернутися додому, передавалися із покоління у покоління. Із розвитком торговельних відношень, кількість таких сухопутних шляхів збільшується. Тільки на Лівобережжі виникають: Хозарський шлях, шлях «на Булгар», Соляний, Муравський та інші. Необхідно доповнити, що протолоченими торговими шляхами Лівобережжя користувалися і під час військових походів.

Переміщення торгових караванів сухопутним шляхом вказує на достатню безпеку хозарських купців у дорозі і на виникнення на віддалі денних переходів захищених населених пунктів для відпочинку торгового люду та ведення місцевої торгівлі.

Хозарські та інші купці наймали невеликі військові дружини для охорони караванів. Ймовірно, що охорона торгових караванів стала звичайною справою для частини слов’янського населення, ще якась частина населення забезпечувала каравани провізією та фуражем, обслуговувала торговий люд, проводила місцеву торгівлю.

Військо Хозарського каганату теж складалося із найманих дружин та ополченців. Серед них згадуються арабські, слов’янські, варязькі та інші дружини. Отже, місцева знать на чолі дружин також наймається на військову службу, але до хозарського кагана (царя) .

Як стверджують вчені, спочатку Хозарський шлях не був розгалужений. Він сполучав столицю каганату із Черніговом. Починався шлях із Ітілю. Він йшов на переправу через Дон - район майбутнього міста-фортеці Саркелу, далі лівим берегом Сіверського Донця, через місце розташування сучасного Харкова, через верхів`я Ворскли, Псла до сучасних міст Білопілля та Путивль Сумської області, а звідти до стародавнього Чернігова. Про прилучення земель переяславського регіону до торгівлі по цьому шляху свідчать знахідки арабських монет, у тому числі і на території біля міста Остра. Відтворена карта древніх торгових шляхів вказує, що із Чернігова найстаріша частина Хозарського шляху на територіях нинішніх Чернігівської і Київської областей, йшла до сучасного Остра, далі правим берегом Трубежа до сучасної Баришівки. Там він повертав убік сучасного Борисполя, а звідти до Києва на переправу до Бусового поля.

Розвиток Києва, мовознавець професор Гарвардського університету Омелян Пріцак пов’язує якраз із торговельною діяльністю Хозарського каганату. Із-за чого Київ, вже у 9 ст., стає одним із найбільших міст Східної Європи.

Найбільш вірогідно, що Київ як місто, а не поселення чи селище, виникає та розвивається у Хозарський період. Київ, як населений пункт на перетині шляхів тогочасної міжнародної торгівлі по Дніпру – Десні – Прип’яті та на перетині сухопутних шляхів, однозначно стає головним північно-західним центром хозарської торгівлі. Найбільше арабських скарбів цього часу на Україні (декілька по 2-3 тисячі дирхемів кожний), знайдені саме на території Києва. Про це також свідчить значна кількість археологічних знахідок салтівських старожитностей на території міста.

Знайдені 500 дирхемів у Вінницькій області (с. Копіївці), підтверджують про участь або про прилучення Правобережного населення до хозарської (київської) торгівлі.

Слід віддати належне хозарам, що створили могутню державу – каганат і втягнули підвладні їм українські племена у орбіту торговельних стосунків з усім тодішнім світом.

Утримання закладів держави, потребувало коштів, що збиралися як данина на кожний «дим» поселення та інше, у той же час хозари не втручалися у життя підкорених, данину збирала місцева еліта. Очевидно, що феодалізуюча верхівка союзників хозар, теж збирали данину із свого населення, але її розмір був значно менший, ніж у сіверян або інших підвладних хозарам племен.

У хозарському каганаті ширилися вільно всі релігії: іудейство, мусульманство, християнство. Значний вплив іудеїв (прийшли у каганат із Ірану та Візантії) сформував відносно мирну політику співіснування між каганатом і підвладними ним народами, на думку автора, вислів що «гроші люблять тишу» найперше зрозуміли вони. Іудеї, як торгові представники, проникли на всі території каганату. Про це свідчить кількість єврейського населення у більш пізній час, що вже фіксується у київських літописах та знайдені єврейські поховання древньоруського періоду на території Переяслава-Хмельницького.

За іншою версією, виникнення назви Переяслав, йде від того неясного - початкового часу колонізації хозарами нашої території. Живописна місцевість Лівобережжя Дніпра у районі сучасного Переяслава – Хмельницького могла нагадувати іудейським купцям, про їх прабатьківщину – Лівобережжя Йордану у Палестині, що мало древню назву Pereja.

Не слід думати, що звичайні хлібороби брали участь у широкомасштабній торгівлі. Їхні надбання задешево забирала військова місцева еліта та перепродувала їх хозарським купцям. У подальшому не виключається участь і місцевої знаті у широкомасштабній торгівлі.



Розвиток нашої території у хозарський період.

Хозари, у протилежність аварам на Правобережжі, не створювали протягом 8-10 ст. реальну військову та економічну небезпеку для мешканців нашої території. Вони на цей час, надійно перекрили рух кочовим народам в Україну зі сходу, а на Лівобережжя із заходу (уличі-поляни, угри, болгари-утігури). Данина (сіверяни), що накладалася на місцеве населення не викликала значного соціального невдоволення серед підкорених. Головні надходження Хозарського каганату, як держави, були від торгівлі та від податків на купців. Вони, як повелося, відшкодовували їх у результаті своєї діяльності. Торгівля більш цивілізованих народів із відсталими завжди носила колоніальних характер. Нерівноцінний обмін товарів з лихвою компенсував витрати купців.

У цей безпечний час населення нашої території освоїло нові знаряддя праці і агротехнології. Люди розселяються на землях із родючими чорноземами, на думку автора, живуть спокійно і у достатку.

Слов`яни, як і інші народи, що знаходилися на низькій стадії розвитку, головні зусилля прикладали до виробництва продуктів харчування. Основою господарства слов’янського населення було землеробство. Якщо протягом 3-6 ст. нашої ери вони селилися на терасах річок або на горбах у заплавах річок, де переважали порівняно родючі, але легкі грунти, а поруч знаходилися луки, то починаючи із 7-8 ст. у зв’язку із покращенням знарядь праці, слов’яни вже освоюють чорноземні плато по берегах рік. Поля обробляли і засівали доти, поки грунт залишався родючим. Потім вони заростали і відпочивали до відродження природної родючості (10-25 років). Незважаючи на необхідність частої зміни ділянок, такий спосіб ведення господарства був досить продуктивний.

Напевно, наступні мешканці поселення Хлопків розпочали використовувати ділянки чорнозему, спрямовані у бік сучасного села Паришкова. Можна припустити, що у цей період частина хлопковської спільноти переселилася далі від Трубежа, ближче до освоєних ділянок. Курганний могильник (за Ю.В.Костенком) біля села Дернівки, свідчить про проживання на цій території, починаючи із 8 ст. слов’ян – переселенців із «Хлопкова» та задунайських земель. А курган, який знаходився по правий бік від автодороги на Паришків, можливо, був місцем похованням знатної особи. За переказами очевидців його висота сягала до 10м, а діаметр – до 30м. Два десятки років тому ця могила була зруйнована через потребу чорнозему для однієї із будов Баришівки.

Такі поховальні пам`ятки різного часу – кургани, незворушно стоять на землях нашого та сусідніх районів. У народній пам`яті вони зберегли первісну назву - могили. Воронова могила – біля села Бзова , могила Діда, могила Баби – між селами Любарці і Веселинівка (Глушки). Глушківська Могила (могила Діда) є пам’яткою національного значення.



Зміни у тогочасному суспільстві.

У 8 ст. з’являються довгочасні поселення, що вже нараховують близько 30 жител. Прогрес орного землеробства (широке використання нових знарядь праці, перехід до двопілля), розвиток ремесел і торгівлі призвели до складання територіально-сусідської общини та перетворення її на селянську. З часом головним економічним осередком суспільства стає мала сім’я, що призводить до остаточного розладу родових відносин, які замінюються класовими.

Із общин відокремлюються багаті родини. Князі, старійшини общин, родів, які у цей час вже мали матеріальну владу над людьми своєї общини, племені залучаються до виконання функцій місцевих адміністрацій Хозарського кагану: до збору данини, забезпечення торгівлі представників каганату, суду та інше. Із-за цього відбувається подальше збагачення їх родин та віддалення від простих общинників. Збагачуються дружинники, що наймаються на охорону торгових караванів та на службу до хозарського кагана.

Більш розвинене землеробство забезпечує у достатній кількості продуктами харчування населення, що призводить також до професійного розшарування общин. За рахунок додаткового продукту, що виробляли 10 хліборобів, можна було утримувати одну людину для виконання державних, професійних або суспільних функцій. Вилучення цього додаткового продукту, у процесі обміну результатами праці та інше, не порушувало відтворення тогочасного сільгоспвиробництва. З`являються професійні ковалі, чинбарі, шевці тощо – розвиваються ремесла. Місцева адміністрація збільшує кількість та починає утримувати професійних воїнів, які згодом стають княжими дружинниками (можливо місцеві найманці, що служили у хозар).

Закладаються укріплені ранньофеодальні поселення. Біля них виникають постійні поселення, селища, де концентрується, переробляється і перерозподіляється додатковий продукт господарчої діяльності контрольованої території. У цей період теж розпочинаються асиміляція слов’янського, болгарського, аланського населення на Лівобережжі, закладається у центрі цього конгломерату діалект території, розпочинається процес нівелювання культурних звичаїв, ведення ремесел, на противагу різним богам шириться християнська релігія .



Локалізація древнього Баруча на місці сучасної Баришівки.

Виходячи із вище викладених матеріалів, автор повністю погоджується із розташуванням (за А.В. Стороженком) літописного Баруча на місці сучасної Баришівки. Це однозначно випливає із реконструкції старої частини Хозарського шляху від Чернігова до Києва, де на віддалі денних переходів формувалися поселення для відпочинку купців. Так наприклад, від міста Остер до Баришівки, ці поселення слід шукати біля сучасних населених пунктів або на їх територіях: села Сокирин, Козелецького району, сіл Заворичі, Русанів (Світильня) , Броварського району, селища Баришівки. Якщо далі від Баришівки по Трубежу – села Пристроми, Переяслав –Хмельницького району, міста Переяслава-Хмельницького; якщо далі до Києва – села Лебедин або Кучаків, Бориспільського району, міста Борисполя. У всіх перерахованих населених пунктах на Трубежі виявлені древньоруські городища, що могли бути побудовані недалеко або на місці поселень Хозарського шляху.

Поселення на Хозарському шляху утримували та обслуговували місцеві жителі. Спочатку це були невеликі торгові населенні пункти, із частини яких утворюються адміністративні центри територій або цілих регіонів. Не виключено, що хлопківська спільнота стала основою Баруцького селища, що згодом переросло у городище (мало захисну загорожу), яке у наступний період стає древньоруським містом.

Є інша версія - слов’янське населення, ще до приходу хозар побудувало захищене поселення на підвищенні протилежного правого берега Трубежа, між гирлом річки Стара Красилівка (річки Білоконь) та Трубежем. Цей варіант ближче для пояснення походження топоніма Баруч, від місця розташування населеного пункту на підвищенні у заболоченій заплаві біля гирла річки. Його виводять від древньоруського бара – болото та англійського bar – наносне підвищення у гирлі річки. Виникнення поселення можна віднести до першої половини 8 ст., до часу військових змагань за наші території уличів та сіверян. Уличі - поляни будують на правому березі Трубежа укріплення від своїх північно-західних сусідів.

Але найбільш вірогідно, що все-таки свою назву Баруч отримав через участь у торговій діяльності тогочасного населення. Від древньоруського слова барать, що означає обмін товару один на інший, яке за Стороженком має тюркське забарвлення (або походження) від бариш, що значить прибуток, вигода. Як контраргумент, що виникає із тюркського походження топоніма, це те, що локалізувати Баруч із таким же успіхом можна у будь-якій іншій частині Хозарського шляху. Відомий археолог В.Г. Ляскоронський місце розташування Баруча відносить до верхівня річок Удаю і Ромну.

На думку автора, Ляскоронський не проаналізував значення місця розташування сучасної Баришівки на Хозарському шляху та не звернув увагу на древньоруські літописні свідчення, щодо Баруча.

Згідно літописних даних, під час військового походу у 1135 році, через Ніжин на Переяславське князівство, Чернігівські князі Ольговичі спалили Баруч. Шлях, який існував у той час для руху Ольговичів в обхід Прилук, йшов від Ніжина до верхів’я річки Недри - притоки Трубежа, далі вздовж її правого берега до сучасної Березані. Там він з’єднувався із Прилуцьким шляхом, що вів до сучасної Баришівки, тобто до Баруча. Наявність цього древньоруського шляху вздовж Недри та в обхід Прилук, є додатковим аргументом значимості Баруча серед тогочасних населених пунктів. Цей шлях від Ніжина був значно коротшим чим через Прилуки (літописці Прилуки не згадують на шляху Ольговичів).



Одне із поселень біля укріпленого городища Баруч (городище знаходиться праворуч).

На жаль, місце розташування Баруча у древньоруських літописах не уточнюється. Ймовірно, на думку тогочасних авторів, у цьому не було потреби, тому що Баруч було відоме місто Переяславського князівства. Автор вважає, що уже у той час Баруч був третім городом у Потрубіжжі після Переяслава і Остра, про що буде далі.

Щодо розташування Баруча на Хозарському шляху. Поселення на території Баришівки не було звичайним селищем. На торгових шляхах Київського Лівобережжя воно стає вузловим пунктом. Так від Баруча прокладається ґрунтовий шлях, через сьогоднішні Пристроми до Переяслава і далі до гирла Трубежа. Якийсь час, як це видно із карти шляхів, Переяслав не мав прямої дороги на Київ через сучасний Бориспіль. Може у цьому не було потреби, бо населений пункт стояв біля Дніпра або ж Переяслав ще не був значним адміністративним центром Лівобережжя. Його сухопутний зв'язок із Черніговом та Києвом проходив через Баруч.



Карта торгових шляхів 9 ст. – 12 ст.



Після зростання ролі Києва, кінець 8 ст. - початок 9 ст., як торгового центру Хозарського каганату, толочиться відгалуження від Хозарського шляху у обхід Чернігова, тим самим скорочується шлях до Києва. За сучасними Сумами від Хозарського шляху відгалужується дорога на сучасне місто Ромни, Сумської області, далі на Прилуки, Чернігівської області, від Прилук до Баруча. Баруч стає вузловим населеним пунктом, що стоїть на шляхах до Києва із Остра, Чернігова, Переяслава та Прилук. Із цього часу ( початок 9 ст..), можливо і з’являється відома назва населеного пункту – Баруч. У якому головним заняттям місцевого населення було обслуговування торгового люду, забезпечення провізією і фуражем торгових караванів та торгівля у своєму регіоні.

Положення Баруча на перетині Остерського і Прилуцького шляхів, у подальшому зумовлювало не тільки розвиток населеного пункту, але й несло йому загрозу від Чернігівських і Київських князів у періоди міжусобиць та від кочівників, що посунули на наші території після руйнування Хозарського каганату Київськими князями.

Після наступного скорочення шляху із Ітілю до Києва, зростає роль Переяслава. Він стає значним вузловим пунктом сухопутних і водних шляхів Хозарського каганату. До нього йдуть прямі відгалуження від Хозарського шляху через сучасні населені пункти: Суми – Пирятин – Переяслав; Полтава – Хорол (по прямій в обхід Лубен) – Переяслав; по Придніпровському степовому коридору, що тягнеться від річки Орелі до Переяслава, це Голтав (древньоруське місто на Пслі) – Горошин (древньоруське місто на Сулі, сьогодні село Горошино, Семенівського району, Полтавської області) – Переяслав; це «Соляний путь» із Сиваша, що проходить берегами Дніпра, ліва ділянка Кременчук – Переяслав.



Укріплене городище Баруч на Хозарському шляху.

Певно, на початку 9 ст. прокладається прямий сухопутний шлях Переяслав – Бориспіль – Київ. Із цього часу значення Баруча на Лівобережжі падає, Переяслав стає великим торговим населеним пунктом Хозарського кагану. Торгове та стратегічне положення якого (наступний історичний період), змушує Київського князя Володимира у кінці 10 ст. провести значні містобудівельні роботи на березі Трубежа (Трубіж–Альта). Побудоване місто-фортеця на Трубежі стає на довгий час найважливішім військовим і адміністративним центром однойменного князівства, яке не тільки захищає Київ із південної і східної сторони, але є і одним із найбільших торгових і культурних центрів Лівобережжя.

Археологи із-за відсутності археологічних знахідок того часу, не можуть підтвердити наявність протоміста (до будівництва Володимира) на території сучасного Переяслава. Однак логіка історичного розвитку цієї території у хозарський період свідчить про існування декількох селищ (4 курганні могильники) на місці сучасного Переяслава - Хмельницького. Можливо, під час бурхливої розбудови Переяслава, у древньоруський період, на місці старих поселень з’явилися пригороди міста або ці докази ще не знайдені.


Древньоруський період в історії України.

У хозарський період Київ зростає як торгове та ремісниче місто. Хозарські, арабські, візантійські, скандинавські та купці інших держав і територій тимчасово, а частина їх згодом, і постійно проживають у місті. Місто притягує військовий, ремісничий та інший люд із різних земель і територій.

Місцеві князі зі своїми дружинами виконують у місті функції адміністрації каганату, але хозарські купці залишаються головною політичною силою, якій вони підпорядковані.

Є історичні свідчення про перебування у Києві угорських дружин (угри - фінське плем’я) на чолі із своїм князем Альмусом (Ольма) – угорське урочище, Ольмин двір. Певно угорський князь, народ якого стояв у цей час на Лівобережжі у нижній течії Дніпра, залучався на службу до київського та іншого торгового люду або він мав свою торгову справу у Києві.

Тогочасна міська громада, також як і слов’янська громада общини чи племені, не була безсловесним учасником суспільних процесів, вона проявляла свою волю через віче. На ці зібрання, де вирішувалися головні питання життя та стосунки із владою, мав право прийти кожний дорослий чоловік громади (общини). Справи вирішувалися значною більшістю голосів і князі повинні були прислухатися і миритися із волею віче. Правда, як згадується у літописах, князі через своїх людей старалися впливати на колективні рішення, але це не завжди їм вдавалося. Важливо те, що народ хоч і недосконало, але брав участь в управлінні містом, родом, общиною чи племенем.

Ймовірно, що внутрішні та зовнішні проблеми, що виникають у Хозарському каганаті на початку 9 ст. (боротьба із печенігами, інше) та зміцнення київської воєнної еліти вихідцями із Скандинавії, створюють умови для відокремлення Києва від каганату. Київ стає незалежним торговим містом із територією, що входить у межі названого істориками «Київського трикутника». Це землі між річками Ірпінь – Стугна – Дніпро та 25-ти кілометрова смуга лісу на лівому березі Дніпра. Північними і південними воротами цієї території є Вишгород і Витичів (дреньонорвежське viti –штабель дров для сигналізації), що розташовані на місцях бродів через річку.

Із цього часу, місцеві князі – воєначальники дружин, Дір і Аскольд знову стають одноосібними володарями міста і прилеглої території. Не одне із тогочасних слов’янських племен не могло претендувати на місто і ці землі. Навпаки, Київ починає колонізувати та підкоряти прилеглі території (древлян, можливо дреговичів). Про це свідчить похід у 860 році Аскольда із військом на 200 кораблях (6000-8000 воїнів) на Царгород, що зафіксований Візантійськими авторами, як похід русичів. Тільки при організації слов’янських племен у ранньодержавне формування, можна було виставити таку кількість військового люду та матеріально забезпечити цю військову експедицію.

Стосовно назви Русь. Найкращою версією, на думку автора, є її фінське походження. Так балтські фіни, що поставляли хутро скандинавам і словенам, обзивали вихідців із Скандинавії за червоний колір їх суден, прапорів. Разом з тим, це не була самоназва цього войовничого і торгового люду.

Військово-купецькі загони варяг, після ослаблення хозар, відтісняють їх із шляху «із Києва у греки» та приєднують до його шлях від Ладоги до Києва, що освоїли раніше. Утворюється відомий великий торговий шлях «із варяг у греки».

Скандинавів, за їх військових домагань знала вся Європа. Відокремлення Києва від хозарського каганату, очевидно відбулося тільки після підтримки місцевої еліти скандинавами або після підтримки місцевою елітою скандинавів, що були постійними торговими конкурентами Хозарського каганату. Назва Русь, у візантійських письмових джерелах часу походу Аскольда, свідчить про домінуючу роль у київському суспільстві скандинавів.

Стосовно християнської церкви. Необхідно вказати на достатню кількість письмових повідомлень, про охрещення у цей час верхівки русичів, про заснування у Києві єпархії. Це свідчить про сприйняття скандинавським сегментом (Аскольд та інші) ідеології тогочасного київського поліетнічного суспільства, об’єднуючою основою якого починає виступати християнство.

У 860 році на Ладозі з’являється нова військова експедиція варягів під проводом Рюрика і його братів, які створюють із фінів, словенів і кривичів (слов’ян-переселенців) військову організацію із центром у Новгороді, сучасні російські історики її називають Північна Русь. У 882 році, представник Рюриковичів – Олег, із військовою дружиною захоплює, шляхом військового перевороту, владу у Києві, підступно забиває Аскольда.

Цей смутний час не зовсім ясно подається у руських літописних джерелах та його по-різному трактують сучасні дослідники. Не будемо це аналізувати. А приймемо до відома, що із цього часу Руська держава із центром у Києві, яка має літописну назву Руська земля (надумана назва деякими істориками – Київська Русь) знаходиться під владою Рюриковичів. Князі Руської землі із часом підкорюють Північну Русь (Ігор).

Слов’янська адміністрація племен, що потрапила під владу військово – купецької знаті русичів, не дуже поспішала уступити їм місце під «сонцем». Виплачуючи данину грошима і хутром, місцеві князі, при сприятливих зовнішньополітичних умовах, не раз пробували вийти із нав’язаного їм союзу. Військові походи Олега, Ігоря, Святослава, навіть Володимира Великого на одні і ті ж слов’янські племена, що відбувалися після зміни влади (Київських князів), свідчать про ці відцентрові процеси при формуванні Руської землі .

Що стосується цього часового проміжку для нашої території. Після підкорення Олегом сіверян і радимичів (землі на північ Десни до верхів’я Дніпра), що платили данину хозарам, це викликало із ними війну. Під час цієї війни Олег встановлює тимчасово свою владу на наших землях.

Необхідно також вказати на договір між Візантійською імперією та Руською землею, що був укладений після вдалого походу Олега у 907 році на Царгород. У цьому договорі уперше згадано Переяслав - переяславського князя, що був «під Олегом», якому греки повинні були сплачувати данину. Отже, Переяславський князь (невідомий полянський) з людьми із Потрубіжжя також був у цьому поході та те, що до розбудови Переяслава Володимиром, місто вже було одним із відомих центрів Руської землі.

Ні Олег, ні його наступник Ігор, за війнами майже не приділяли уваги внутрішнім справам. Перший гине на чужих землях у Персії, після чого хозари відновлюють свої території, а другий гине на древлянських землях.

Тільки завдяки зусиллям княгині Ольги (дружини Ігоря), починається формуватися держава - Руська земля. Ольга на санях або на звичайному возі об’їхала всі свої території, проїхала сотні, тисячі кілометрів тогочасних доріг. Вона закладає нові міста, села, погости і призначає у них управителів. Встановлює норми податків, із того часу з`являються літописні терміни - «устави», «уроки», «броки». Робить першу спробу поділу між державним прибутком і власністю князя - данину ділить на три частини: дві із якої йшло на Київ, а третина – на Вишгород, місто Ольги. Розділяє угіддя для полювань – «ловища» по всій землі, «перевесища» по Дніпру і Десні, що визначає місця постачання для держави хутра, меду і воску.

Уже згадувалося, на території Києва, Лівобережжя і Правобережжя відбувався інтенсивний приток арабських срібних монет, котрі були в обігу впродовж 200 років при хозарській торгівлі. Походи русичів, що перетворили квітучі міста Хозарії у руїни та інші події зупиняють розповсюдження арабського срібного дирхема (2,73 г срібла), який мав слов`янську назву «куна». Через це за Ольги податки переважно сплачуються хутрами. І тільки при введені у оббіг гривні (163,8 г срібла) після Володимира Великого, «куна» знову стає грошовою одиницею. Одна київська гривня дорівнювала 60 «кунам» (60 х 2,73 г срібла) або на одну гривню можна було придбати 60 шкурок цього хутряного звірка.

За правління Ольги значно поглиблюється процес асиміляції варязького елемента, про це свідчать вже імена у родині Ольги: Святослав, Ярополк, Володимир. Можливо, з процесом асиміляції треба пов’язати найзначнішу подію у житті Ольги, її охрещення. Безсумнівно, вона жила у середовищі, де християнство вже проникло до різних шарів народу (попередні розділи).

Не можна не віддати шану цій жінці, що керувала державою, коли у всій Європі панувала фізична сила (10 ст. - середньовіччя) і кожен володар був, насамперед, воєначальником, вождем армії, що постійно воювала. Вона з’являється на київському престолі і протягом 20 років править державою тихо і мирно. Беззаперечне підкорення воєначальників варязької дружини цій слабій жінці, вказує на високий статус її родини в ієрархії тогочасного скандинавського суспільства.

Декілька слів про печенігів. У 8 ст. орди кочових племен тюркського походження – печеніги, намагаються прорватися крізь хозарські володіння на Захід, але хозари твердо обороняють свої границі. Проте на початку 10 ст. (915 р) частина печенігів проривається через каганат і не залишаючись на територіях сучасної України проходить далі на Дунай. Тільки після розгрому Святославом (син Ольги) Хозарського каганату – торгового конкурента русичів , печеніги надовго оселяються в причорноморських степах. Із цього часу наступають жахливі часи для слов’янського люду і на Лівобережжі і на Правобережжі України.

Декілька слів про Волзьких болгар. У 10 ст., на Волзі із окремих князівств, постає сильна і розвинена держава, що у 922 році приймає іслам і звільняється від хозарської залежності. Болгарське населення у цей час вже вживає плуги, у них розвиваються різні ремесла, торгівля, із 10 ст. вони карбують свої срібні монети. Волзькі болгари установлюють торговельні стосунки з усіма сусідніми країнами. У цей час виникає торговий шлях: Київ – Баруч – Прилуки – Ромни –Вороніж і т.д., що має слов’янську назву - шлях «На Булгар». Володимир, син Святослава, засновник величезної держави – Руської землі, пробує у 985 році розширити свої володіння на схід, виступає у похід (разом із торками) проти Волзьких болгар. Але цей похід для Володимира був невдалий, він завершується тільки мировою угодою між державами.

Декілька слів про Володимира Великого (980-1015 рр.) – сина Святослава. Володимир, одна із найсильніших постатей (правителів) Руської землі. Він створює величезну державу, найбільшу у Європі із централізованою владою у Київського князя. Посилює торгові і дипломатичні стосунки із усім культурним світом того часу. Володимир змінює внутрішню політику. Варязька дружина переходить на другий план, Її місце посідає дружина сформована із слов’янських воїнів. Із старших дружинників якої він призначає відповідальних намісників і воєвод. Він змінює місцевих князів, їхні землі роздає своїм синам, яких він мав 12 від різних жінок. За Володимира із літописів зникають племінні назви: поляни, сіверяни, радомичі і т.д.; їх замінюють – кияни, чернігівці, смоляни і т.д.

Володимир був достатньо мудрий правитель, щоб не зрозуміти, що язичницька релігія не могла об’єднати його поліетнічну державу, а ні відіграти тієї великої ролі, яку відігравала християнізація для всіх держав Європи. Через це, при ньому Руська земля приймає християнство.

Що стосується нашої території. Головну увагу, під час свого правління, Володимир звертає на боротьбу із печенігами, від рук яких загинув його батько - Святослав. Він будує низку великих і малих укріплень над Стугною, Трубежем, Сулою. Заселяє їх, як вказують літописці «достойними мужами» - північним військовим людом із кривичів, в’ятичів, словен, інш. У цей час і з’являється місто-фортеця на Трубежі – Переяслав. Будується фортеця у Баручі. Із цього часу Баруч (990 - 995 р.) стає древньоруським містом, яким управляє княжий посадник.

Але всі ці заходи не забезпечували спокою, час від часу печеніги проривалися і нещадно руйнували міста та села.

Від Володимира численність Рюриковичів на Русі зростає безперервно. Що створює проблеми між братами, дядьками і племінниками при розподілі княжих столів (міст) і земель. Держава створена Володимиром та збережена його сином Ярославом Мудрим (1019-1054), після Ярослава починає дробитися між спадкоємцями.

За Ярослава боротьба із печенігами втрачає свою гостроту. Печеніги до 1036 року не нападали на Руську землю. Вони боронилися самі, спочатку від торків, а далі від половців. І тільки у 1036 році печеніги підступили до Києва, яким Ярослав при допомозі варязької дружини завдає жорстокої поразки. Тиск половців та удар Ярослава змушує більшу частину печенігів покинути українські степи та відкочувати за Дунай.

Після смерті Ярослава, поділ Руській землі продовжується, послаблюється сила Київського князя. Князі постійно ворогують між собою. Залучають, із-за шлюбів на дочках польської, чеської, половецької та іншої верхівки чужі військові загони для вирішення особистих домагань. Після вдалих походів проти своїх родичів, часто віддають на поталу їхні землі запрошеним військам. Міжусобиці між Рюриковичами не призупиняються навіть при зовнішній загрозі для їх територій.

Влада, адміністрація та громадський устрій Руської землі. Як свідчить історія Руської землі, більшість часу (за винятком правління Володимира Великого) найвищу владу у головних містах князівств, мали віче (громади). Де вже з 10 ст. впливовою силою були бояри, купці, ремісники та тільки частково, прості люди. І у всяке діло княже могла втручатися така громада.

У той же час, носієм державної влади залишався князь, який міг бути тільки із членів родини Володимира Великого (Рюриковичі). Компетенція та влада князя залежали від його авторитетності та реальної сили, на яку він опирався. Головним чином він був воєначальником, що забезпечував захист своєї території, торгових шляхів, купців. Вдале проведення військових походів збільшували престиж та авторитет князя як серед його дружинників так і серед багатої верхівки громади.

Головну військову силу князя являла його дружина, яку він сам утримував. Як винагороду за службу, старші дружинники діставали землю, а інші дружинники – пайку із військової здобичі. Громада краю, міста забезпечувала, при потребі князя «воями», набраними серед селянської та міської людності (призначені вічем або добровольці). «Вої» йшли до війська зі своєю зброєю та іншим спорядженням.

Починаючи із 11 ст. боярство місцевого походження та княжі мужі (старші дружинники) об’єднуються в одну групу значних землевласників, впливових у політичному відношенні у боярських радах князя, на вічах та у княжій адміністрації. Біля князя утворюються династії бояр, які із діда-батька займають вищі посади у князівстві. Ці люди складають верхівку суспільства Руської землі, що мала найвищі привілеї (права) та захист тогочасних законів.

Середню групу суспільства (вільних людей) складали «ліпші» люди: заможніше купецтво, дружинники, заможні ремісники. До речі, купці у свою чергу поділялися, для «кожного, хто торгує» та спеціально «гості» - приїжджі купці, що займалися гуртовою торгівлею. Купці та гості перебували під особливою опікою у князя.

Нижчу групу вільного населення становили інші ремісники і торговий люд та селяни (смерди), що мали невелику власну справу, власну землю, двір, худобу. Смерди та інші вільні люди міст платили податки та відбували, як «вої» військову повинність.

Крім цих категорій людей існували напіввільні люди – «закупи». Це у першу чергу були наймити, що відробляли позичені гроші або брали гроші наперед за роботу, при цьому у них було своє власне господарство, житло. А також вже була велика кількість невільних людей, що називалися челяддю або холопами. Холоп був позбавлений всіх прав і його тогочасний закон трактував нарівні із худобою.

Всіх урядовців призначав князь і вони відповідали тільки перед ним. Головним урядовцем князя був тисяцький, який керував військом чи територією під час відсутності князя. За тисяцькими йшли соцькі, десяцькі. Їхні посади мали військово-адміністративний та інколи й фінансовий характер. Далі йшли тивуни – судді княжі, вирники і митники – люди княжі для збирання різних оплат. Але загалом, дуже великої адміністрації не було, бо міські і сільські громади у багатьох сторонах життя управляли самі собою.

Адміністративна структура Переяславського князівства була максимально пристосована до умов пограничного життя. Тут існувала, як і в інших областях Руської землі, десятинна система організації війська (десятки, сотні, тисячі). Військовий апарат одночасно виконував (на думку автора) адміністративні і фінансові функції. Місцева військова еліта була опорою князя. Вона забезпечувала функціонування замків, сторожових фортець, оперативний збір народного ополчення («воїв»), координувала дії з поселенцями-кочівниками, що мали свій військово-адміністративний апарат. Представниками князівської влади у містах були посадники. Посадник у своєму розпорядженні мав персонал для ведення суду, збору данини, військовий загін для місцевої оборони та інше. У своїй діяльності посадники опиралися на сільських старост, що назначалися або обиралися на зборах сільських громад. Як уже згадувалося, у результаті специфіки пограничної Переяславщини, у залежності від категорії міста посадник князя одночасно міг бути тисяцьким (намісник князя), соцьким чи десяцьким. Посадник древньоруського міста Баруч (на думку автора, як і у більш пізні часи ) був соцьким, він забезпечував владу князя у місті та у навколишніх сільських населених пунктах. Наявність торків на території посадника, вимагала від нього уміння ведення бойових дій за участю кінноти, залагодження можливих конфліктів між різними етнічними групами населення, забезпечення федератів землями для постійного проживання та місцями для пасовищ худоби та іншого.



Переяславське князівство та перша літописна згадка про Баруч.

На початку цьому розділу, автор хоче зізнатися, що змусило його взятися за написання цієї розвідки. У першу чергу, це особисте не сприйняття існуючих пояснень виникнення Баришівки, тобто Баруча, а далі, це потреба викласти іншу, більш реальну (достойну) версію відомих літописних подій.

Напевно, кожен допитливий мешканець Баришівки не може бути задоволеним тим буденним, а на думку автора - примітивним роз’ясненням про заснування Баруча: «…. учені пов’язують його з літописним Баручем, що вперше згадується поблизу Переяслава у 1125-му році. Баруч (Бароч) був заснований в період розквіту Переяславського князівства і там проживали торки – кочовий народ, який був на службі у переяславського князя. Баруч був містом-зимівником, куди із приходом зими із засніжених навколишніх пасовиськ торки зганяли коней і тут вони (торки і коні) знаходились до весни».

Отже, все дуже просто. На зиму, все одно боронитися не має від кого, відправляли торків у верх по Трубежу, подалі від очей Переяславського князя. Нехай вони там у куренях – зимівниках проживають, своїх коней стережуть, на звірів полюють та рибу ловлять. Адже степовий народ витривалий та бувалий, з голоду та холоду не помре. І коні у них для цього пристосовані, траву із-під снігу копитами вибиватимуть, дивись і перезимують. А там по теплу - у новий похід, на захист кордонів або на інші землі за здобиччю та харчами.

Але не так це шановні! А все більш складніше, тому і літописні події, стосовно нашого населеного пункту, повинні мати інше тлумачення. Щоб це подати, необхідно ще раз нагадати про одну особливість населення Переяславської землі – це її поліетнічність. Безумовно, що ядром цієї території були уличі-поляни, але у силу близьких контактів із степом на території князівства селилися за угодою або вже жили без угоди, як місцеві жителі: алани, хозари, болгари, печеніги, торки, берендеї. Про це свідчить багато літописних, археологічних і лінгвістичних фактів. Якраз Лаврентієвський літопис повідомляє, що у Баручі та Бронь Князі під час половецького нападу (після смерті Володимира Мономаха у 1125 році – внук Ярослава Мудрого) знаходилися торки. Тобто, торкська кіннота була введена Переяславськими князями в існуючі по Трубежу города руські.

Стосовно торків (огузів). Торки, це тюркомовні кочові племена, що переселилися у другій половині 10 ст. у степові території сучасної України. Чоловіки цих племен були вправними вершниками і витривалими воїнами. Починаючи із кінця 10 ст. - за часів Володимира Великого, торки як союзники русичів приймають участь у військових походах. Є думка, що Ярослав Мудрий теж використовував торків для боротьби із печенігами. Під час появи більш сильного степового противника – половців, частина торків переходить на постійну службу до Київського князя - для захисту кордонів та отримує за це право селитися на прикордонних землях князівства, частина – до Переяславського князя, інших торків асимілюють половці.

На Лівобережжі, на початку 12 ст.,частина торків входить до складу кінного війська Переяславського князя, а кіннота у той час була елітним підрозділом княжого полку. Виходить, що не міг Переяславський князь (а більшість із них були мудрі люди), відправити у безлюдне місце на зиму частину своєї кінноти. Очевидно, що населення Баруча та Бронь Князя повинно було забезпечувати торків провізією та фуражем. Тим паче, що громади цих міст мали досвід у цій справі, продавали ж для торгових караванів провізію і фураж (попередні розділи).

Та на додаток про торків. За літописом, у 1096 році нова група торків (із роду Чітієвичей) підійшла із степу та звернулася до Володимира Мономаха про прийняття їх на службу та поселення на землях Переяславщини. Не виключається, що люди цієї групи були направлені князем на постійне проживання до Баруча та Бронь Князя для захисту північно-східних кордонів князівства. Де також будуються нові фортеці (Городок, Баруч, Бронь Князь, «Веселинівське» городище).

Далі стосовно зими. Історія свідчить, що більшість військових походів кочівників та русичів відбувалися узимку.

Коли замерзали ріки та ставали прохідними болота, зростала швидкість переміщення військових загонів, що раптово могли з`явитися на чужих територіях та грабувати міста і села, кочові поселення степовиків. Тобто, не на зимовий відпочинок князь відправив торків, а на захист шляхів до Переяслава. На думку автора, із-за погіршення у подальшому стосунків між Переяславським та Чернігівським князівствами (які до цього вже були не дуже добрі), торки повертаються щозими до Баруча та Бронь Князя, де вже живуть їх сім`ї. Таким чином, місцеві гарнізони фортець Баруча та Бронь Князя, що стояли на шляхах із Чернігова до Переяслава підсилюються торками.

І дійсно, зимою 1135 року чернігівські князі Ольговичі разом із половцями напали на Баруч. Їм вдалося захопити місто, вони грабують та підпалюють Баруч.

Було захоплено у полон багато людей, худоби і коней (літописні дані). Переобтяженні військовою здобиччю Ольговичі та їхні союзники - половці повертають у сторону Чернігова (літопис описує похід тільки до Баруча). Можна припустити, що залишки Баруцького гарнізону разом із торками та ополченцями прилеглих сіл, відступаючи із міста по переяславському шляху до «Веселинівського» або «Пристрімського» (Бронь Князь) городищ, чинили їм опір (чекаючи підходу дружини Переяславського князя), що також змушує Ольговичів повернути додому.

Згідно літопису, за зиму 1135 року Ольговичі та половці спочатку захопили Городок, далі Ніжин і тільки після цього Баруч. Не дивно, що об’єднаному війську Ольговичів вдалося зайняти Баруч, укріплення якого були значно слабші укріплень Городка та й гарнізон Баруча був значно менший.

Стосовно Городка (Остер). У 1098 році Володимир Мономах у Городку будує міцну фортецю. На час підходу Ольговичів територія Городка має три захисні вали та цегляні будівлі. Ймовірно, були зайняті тільки пригороди цього міста, фортеця та помешкання за захисними валами вціліли. Про що свідчать події наступного року, коли Городок разом із частиною земель стає окремою волостю (до якої входить також Ніжин) і княжим містом Юрія Долгорукого.

Стосовно міста – зимівника та інше. Що таке місто –зимівник? Повесні воно зникає, а на кінець року відроджується як фенікс? У такому випадку, чи можуть історики, такі тимчасові поселення взагалі називати містами, вони ж не «тягнуть» і на села. Та й не міг кочовий народ за 30-50 років (до літописної згадки Баруча) побудувати щось на зразок тогочасного міста, як найкраще – тільки село. А Баруч, за свідченнями літопису - не село (села у літописі не мали назви), він згадується у одному ряду із Городком (Остром) і Ніжином, що свідчить про статус населеного пункту як древньоруського міста і про більш древнє походження Баруча ще до появи торків. Та ще потрібно нагадати історикам, про існування шляху «на Булгар», що вже добрі 150 років до часу літописної згадки про Баруч, проходив через наш населений пункт. На думку автора, це також було одним із мотивів (крім печенігів) для будівництва у 990 - 995 роках Володимиром Великим у Баручі фортеці. Торгівля, як значне джерело доходів, була завжди під постійною опікою руських князів.


Залишки гарнізону відступають із палаючого Баруча

Необхідно подати інформацію про кінноту кочівників. Кожен воїн, виступаючи у військовий похід, повинен був мати трьох навчених коней, якими він користувався по черзі у дорозі. Таким чином за зимовий день вдавалося долати віддаль до 40- 50 кілометрів. За 5-6 днів, кіннота переміщувалася на 200 – 300 кілометрів. Загони половців, що згадуються у літописах, наприклад, у 3 тисячі воїнів, мали до 9 тисяч коней, яких потрібно було у дорозі забезпечувати кормами. У зимовий час, при швидкому пересуванні на чужій території, на траву під глибоким снігом не можна було розраховувати, невеликий запас зерна брали із собою у дорогу. Зненацька захопивши село чи місто, його грабували, забирали худобу, брали у полон людей (головна здобич) та поповнювали запаси фуражу на зворотний шлях.

Раціон харчування робочого коня за сучасними мірками складає: різнотрав`я (вологість ~70%) – 30 кг на добу; концентровані корми – 3-8 кг/добу. Коні кочівників (час кримських та ногайських татар) були більш пристосовані та не вибагливі до різнотрав’я. Взимку високі стоячі трави, частково закриті снігом, були головним кормом для коней. Це також підтверджують очевидці, що спостерігають за кіньми Пржевальського, завезеними до Чорнобильської зони. Разом з тим, перед проведенням військових набігів, кочівники підгодовували коней заготовленим сіном та зерном (овес та інше).

При споживанні торцьким конем за добу до 25 кг різнотрав’я, він повинен був з`їдати за холодний період року (5,5 місяців) до 4,0 тонн цього корму. Зараз у Потрубіжжі із дикоростучих трав за два сінокоси збирають до 2 тонн сіна із гектара (вологість сіна ~ 17%) або це складає 5,5 тонни різнотрав’я вологістю 70%. У перерахунку на один урожай, необхідно було б мати 1,5 гектара різнотрав’я для забезпечення кормом на зиму одного бойового коня.

Гарнізони фортець тих часів були невеликими, для прикладу, гарнізон фортеці Саркел (переправа через Дон), яка була ключем Хозарського шляху, складав 300 професійних воїнів. Як свідчать літописи, таку ж кількість воїнів іноді направляли князі Руської землі до об’єднаного війська.

Відштовхнемося від цього та припустимо, що для посилення місцевих гарнізонів було направлено до Баруча та Бронь Князя по 100 кіннотників (по сотні, разом із їх сім’ями). Отже, до Баруча могло прибути до 500 чоловік торцького населення. Із ними - 300 бойових коней і до 250 голів інших - робочі, кобили, лошата. Для забезпечення цього табуна кормами у зимовий час, повинно було б бути вільних та не потолочених 800 гектарів луків та пасовищ. Розміщуючи ці площі повздовж Трубежа, Старої Красилівки, Ільти та на заливних долинах у цьому межиріччі, можна припустити, що більше торцької кінноти на той час у Баручі не було. Це максимальна кількість кінноти, якщо враховувати також потреби місцевого населення у сінокосах, що могла забезпечити кормами ця територія.

Спробуємо вирахувати чисельність гарнізону Баруча та кількість його мешканців. На 1125 рік, на думку місцевих дослідників (істориків В.П. Гавриленка, Ю.В. Костенка) Баруч вже сформувався як древньоруське місто. Він мав захищену територію (рів, загорожу) у межах сучасної центральної частини селища, це - трикутник між вулицями Леніна, Комсомольська, Набережна та дві дерев`яні фортеці. Одну фортеця часів Володимира Великого, що знаходилася у районі нинішнього шкірзаводу та нову фортецю на горбі за військкоматом (колишнє приміщення суду), що була побудована за часів Володимира Мономаха.

Фортеця часів Володимира Великого, на думку автора, вже була ветхою спорудою. Тому для захисту переяславського шляху будується у кінці 11 ст. нова фортеця, яка своєю конструкцією відповідає типовим рішенням укріплень Переяславського князівства.

За межами міста, по його периметру, існували приміські поселення селян та дрібних ремісників. А за загорожею у місті був торговий майдан (вздовж вул. Леніна) та заїжджий двір і складські приміщення, що розташовувалися на місці колишнього укріплення хозарського часу (район нинішнього Будинку культури). На захищеній території мешкали місцеві заможні люди: адміністрація і дружинники посадника, торгівці, багаті ремісники (до 40 будинків). У старій фортеці проживав княжий посадник із сім`єю та челяддю. У новій фортеці (невелика за розміром) очевидно проживав представник племінної верхівки місцевих торків, можливо із роду Чітієвичей.

Військовий загін посадника та його адміністрація не перебільшувала 20-25 осіб. Як згадувалося, утримання такої кількості місцевої знаті забезпечували своєю працею до 250 хліборобів, що проживали у поселеннях під Баручом (250 «димів»). Таким чином, всього населення, що проживало у Баручі та навколо нього було, не більше 1500 чоловік. У перерахунку на наявні родючі землі, що знаходилися біля Баруча, ця цифра - реальна. Данина для Переяславського князя збиралася із іншого сільського населення підвладної території посадника та із податків на торгівлю, на різні промисли і ремесла. Із цієї кількості працездатних дорослих мешканців - чоловіків, посаднику Баруча неважко було сформувати ополчення у сто «воїв», тобто свою сотню. Таким чином після підходу торків на території Баруча, де перші роки вони зимували у тимчасових житлах та у своїх оселях, поставлених на возах, кількість його мешканців досягла до 2 тисяч, а військовий гарнізон мав до 120 воїнів і при підході Ольговичів із половцями - до 200 чоловік (мобілізовані «вої»).

За розрахунками вчених у цей час на землях від Городка (від міста Остра) до Переяслава проживало до 123 тисяч чоловік або при перерахунку на площу (~ 8200 кв. км), густина населення на цих територіях складала до 15 чоловік на квадратний кілометр. Отже, тогочасні території вже мали достатню кількість населення для формування численних сільських населених пунктів та древньоруських міст. Тому розрахункова кількість мешканців Баруча та прилеглих поселень зовсім не перебільшена.

Як вже згадувалося, за часів Олега (частково), від Ігоря до Святослава, Переяслав та землі навколо його були під владою Київських князів. Що стосується нашої території та інших земель уличів-полян, є думка про їх незалежність від русичів, сіверян та колишніх союзників хозар – алано-болгар. До воєн із Ігорем, ще зберігається військово-політична структура цього слов`янського союзу племен на Лівобережжі. Після переселення більшості улицьких племен у межиріччя Дністра і Бугу та із підходом печенігів (після Святослава), ці землі із розрідженим населенням стають їх легкою здобиччю. Володимир Великий (Святославович) відтісняє печенігів та займає землі уличів-полян повздовж Трубежа, Супою та Сули і у кінці 10 ст. приймає енергійні заходи для укріплення південно-східних кордонів Руської землі. Він інтенсивно будує фортеці на Лівобережжі повздовж Трубежа і Сули. Як записав літописець « И рече Володимирь: «Се не добро, еже малъ городъ около Киева». И нача ставити городы по Деснъ, и по Востри и по Трубежеви, и по Сулъ…».

За даними археологічних досліджень у кінці 10 ст. і на початку 11ст., у межах зазначеної території побудовано 8 укріплених поселень (без міста Переяслава). За правління Володимира Великого Баруч та навколишні землі входять до Переяславської волості, що утворюється після будівництва у 992 році міста-фортеці Переяслав. Враховуючи особливу увагу до Дніпровського Лівобережжя сина Володимира Великого Бориса Володимировича (пізніше гине від «рук» братів) та особливе ставлення і любов до нього свого батька, можна стверджувати, що у цей час Переяславська та Ростово-Суздальська землі дістаються саме йому.

Уже згадувалося, місцева знать сіверських племен, яку все більше відтісняв Київський князь від управління земель та розподілу доходів, використовує різні можливості для виходу із під державної влади князя. Під час конфлікту Володимира із своїм сином Ярославом Володимировичем - князем Новгородським (у майбутньому Ярослав Мудрий), населення сіверських міст при підтримці печенігів повстає. У відповідь, до сіверських міст князь Володимир направляє свого сина Бориса, який за свідченням літопису: « …Блаженный же Борис …..умирив грады вся».

Після смерті Володимира Великого, під час князівської боротьби за Київ, сіверська знать знову використовує цей момент. Вона вступає у союз із суперником Ярослава Володимировича Тмутараканським князем Мстиславом Володимировичем (також син Володимира Великого). У битві 1024 р. численна сіверська рать разом із хозаро-косогською дружиною Мстислава змусила втікати із поля бою військо Ярослава та його варязьких найманців. У результаті цієї перемоги відбувається поділ руської землі між братами по Дніпру (у тому числі і нинішніх територій Росії і Білорусії). Мстислав (Хоробрий) стає Чернігівським князем і управляє землями Лівобережжя. Ймовірно, що у час правління Мстислава (12 років) на всьому Лівобережжі, у тому числі на улицько-полянських землях і наших територіях, відновлюються позиції сіверської знаті. Після смерті Мстислава у 1036 році, Ярослав Володимирович стає одноосібним володарем Руської землі. Він поступово відокремлює Переяславські землі, із залишками улицько-полянського та іншого населенням, від Чернігівських земель у окреме князівство, яке у подальшому стає союзником Київського князя у конфліктах за владу на Лівобережжі.

Після смерті Ярослава Мудрого (1054 р), за заповітом спадкоємцями Руської землі стають його три старших сини: Ізяслава отримує Київське князівство; Святослав - Чернігівське князівство; Всеволод – новоутворене Переяславське князівство. Із цього часу першим історично відомим князем Переяславського князівства із роду Володимира Великого, стає Всеволод Ярославич.

До Переяславського князівства входять всі улицькі-полянські землі із кордонами: північний - по річці Смолінка, що протікала північніше ріки Остер і впадала у Десну ; східний - від Ніжина повздовж річки Удай до середньої течії ріки Сула; південний – від середньої течії річки Сули до Дніпра; західний – початок лісової смуги шириною до 25 км вздовж Дніпра від ріки Десна та до Переяслава або можна прийняти природний рубіж по верхній течії річки Альти (де стояло місто Льто - сучасний Бориспіль) і течія річки Карань. Крім цих земель до Переяславського князівства також відійшли Ростов, Суздаль та інші території. Лісова територія лівого берега Дніпра, разом із Льто, є землею Київських князів. Тобто, у 1054 році Переяславська земля з прилеглими до неї волостями за межами території нинішньої України (Верхнє Поволжя, Ростовська і Білоозерська землі, Курське Посейм`є), які передані Всеволоду Ярославичу, отримує статус князівства. Також необхідно доповнити, що до Переяслава, який стає одним із значущих військово-політичних центрів на півдні Руської землі, постійно прихиляються поляно-сіверські окраїни, поліетнічне населення (попередні розділи) яких шукає захисту від кочівників (половців) у Переяславських князів.

Із того часу землі нашого району та Баруча із прилеглими територіями, входять до Переяславського князівства. Всі події, що на них відбуваються, є частиною тих історичних подій, що пов’язані із цим князівством.

Не будемо розглядати правління Всеволода Ярославича. Звернемо увагу на зовнішню небезпеку князівства від половців. У 1062 році, одна із половецьких орд на чолі із ханом Іскалом, розгромила дружину Всеволода та пограбувала Переяславщину. У 1068 році об’єднані сили половців на річці Альті розбивають об`єднані сили старших братів Ярославовичів та знову грабують Лівобережжя, а Переяславського князя змушують шукати захист у далекому Курську. Починаючи із другої половини 11ст. і до початку 13 ст. (до монголо-татар) половці становлять головну небезпеку Руської землі на територіях сучасної України.

Найбільш сильною особою у всіх відношеннях (зовнішня і внутрішня політика, військові здібності, облаштування території, хоробрість, освіта, сила волі та інше) серед усіх Переяславських князів, вважають Володимира Мономаха. Який був старшим сином Всеволода Ярославича та Візантійської царівни Анастасії із роду Мономаховичів. Він залишив глибокий слід, після Володимира Великого (Святославовича) у древньоруській історії та на думку автора, на рівні свого прадіда на переяславській землі.

На Переяславський стіл (1073) Володимир Мономах прийшов вже як сформований державний діяч Руської землі, маючи досвід перебування у Ростові, Володимирі, Турові, Смоленську , Чернігові та виконуючи доручення свого батька за межами Руської землі. Будучи Переяславським князем, формально залежним від Київського князя, він знаходив можливість впливати на зовнішню та внутрішню політику всієї Древньоруської держави. Для цього організовані ним з’їзди руських князів у Любечі (1097), Городку (1097) та інші у наступні роки, сприяють згуртуванню Древньоруської держави, призупиненню князівських міжусобиць. А об’єднані походи князів проти половців, ініціатором яких був Переяславський князь (1103, 1111), тимчасово зупинили спустошливі набіги половців на південні території Руської землі.

Стратегія і тактика Володимира Мономаха у боротьбі із половцями полягала в активній дипломатичній діяльності князя (мирне вирішення спірних питань) з одночасним активним наступом руських дружин у глиб степу та знищенням найбільш ворожих половецьких ханств (відповідь «удару на удар»). У будівництві захисних прикордонних фортець, валів, ровів та залучення на службу для охорони кордонів торків, берендеїв і інших тюркських племен («свої погані»).

Ще раз стосовно захисних валів. Не існує єдиної думки стосовно часу будівництва більшості захисних валів. Як уже згадувалося, крім двох переяславських валів існує ціла система цих захисних земляних споруд повздовж річки Сули, середньої течії річок Ворскли, Псла, Голтви, навіть річки Орелі. Існує також значний по довжині Придніпровський вал, що тягнеться вздовж лівого берега Дніпра від сучасного Кийлова до міста Градіжська на Полтавщині. Є версія, що ці вали могли будуватися у різні часи хліборобським населенням для захисту своїх територій та для визначення їх кордонів. У часи Древньоруської держави, частина валів була добудована, у результаті цього була створена суцільна захисна лінія на правому березі річки Сули. Вздовж якої, через кожні 15-20 кілометрів також будується ряд фортець. Саме Посульська лінія валів від Лубен до устя Сули, де вона з’єднується із великим Придніпровським валом, формується за часів Володимира Мономаха. І саме ця оборонна лінія сприймає більшість ударів половців та є головною у захисній системі Переяславського князівства. Розташовані вздовж правого берега річки Сули 30 городищ контролюють броди і переправи, не дають можливість кочівникам раптово проникнути на території Руської землі.

Військові дії Володимира Мономаха у відповідь на кожний набіг половчан (удар на удар) та створена захисна Посульська система дають свої результати. Половецькі хани значно скорочують спроби прорватися навпростець до Переяслава. Вони шукають шляхи через верхнє Посулля та поудайські переправи (загроза для Баруча). На початку 12 ст. вже з`являються древньоруські захисні та сторожові поселення по Пслу, Ворсклі, Орелі.

Володимир Мономах та його сини (Таблиця), також проводять укріплення північних і східних кордонів свого князівства. Будують значне укріплення-фортецю у Городку (вже згадувалося). Остерський городок стає ключем північних кордонів Переяславського князівства. Для північно-східної системи оборони від половців та чернігівців, на ближніх підступах до Переяслава (на шляхах) будуються нові фортеці у Баручі, «Пристрімське» та «Веселинівське» городища. Які стають головними фортецями у північному і східному секторах оборони Переяславщини, після відокремлення у 30 роках 12 ст. Остерської волості в окреме феодальне князівство.

Із другої половини 11ст. та до 30 років 12 ст. у Переяславському Подніпров`ї масово виникають древньоруські міста (~ 20 міст, Баруч виникає раніше) та укріплені поселення – феодальні замки (~ 46 штук). Залишки цих замків збереглися до нашого часу у формі малих округлих городищ.

Знайдені археологами на Переяславщині округлі городища складають 50% від всіх укріплених поселень. На думку вчених, ця група укріплених поселень будувалася по стандартному будівельному рішенню, характерному тільки для Переяславського князівства. Такі городища легше було планувати, будувати, а головне - обороняти. Їх не обов’язково було прив’язувати до рельєфу місцевості, що було досягненням древньоруської фортифікації. Вони будувалися на рівних плато, на невеликих горбах серед боліт, на пологих схилах берегів рік. Ці поселення заселялися не тільки слов’янським населенням, але й торками, берендеями та іншим людом, що ставав на службу до князя. За розрахунками вчених, таку фортецю захищали від 120 до 150 воїнів та в ній могли знайти захист, під час військового нападу, до 500 чоловік населення.

Декілька слів про назву «Змієви вали» та інше. Є думка, що із-за тотемного знака половців, що був на їх прапорах (змій) - слов’янський люд прозивав їх «змієві діти». Вали, призначенням яких був захист від половців – від «змієвих дітей», отримують саме таку назву. Літописні свідчення про полонених половців, яких впрягали до плуга та ними орали землю, щоб вони відчули важку праця хліборобів та не толочили їх посіви, разом із назвою захисних валів – Змієві вали, із часом трансформувалися в усних народних джерелах до відомої нам казки. Де Змій, запряжений у плуг, проорює борозну та нагортає вал, який стає межею земель.

Про «Веселинівське» городище. Городище розташоване на території нинішнього села Веселинівка, за кладовищем, що має місцеву назву Романиха. Воно знаходиться біля сучасної автодороги на село Мирне Бориспільського району, на підвищенні у межиріччі Альти та її притоки Ільтиці. Це типове округле городище діаметром до 60м часу Володимира Мономаха (вік ~ - 910 років), яке найкраще збереглося, як історична пам`ятка такого типу у нашому районі. Воно ще має висоту від 2-х до 3-х метрів по відношенню до існуючого рельєфу. Але частина городища, у тому числі захисний вал (до 30%) зруйновані. Як виявилось, його зруйнували не половці чи монголо-татари, а однин із колишніх сільських голів. Яка у цьому була потреба? Як стверджують сторожили - землю згорнули для дороги, але на думку автора, більше всього потрібно було збільшити земельну ділянку для будівництва житлового будинку, що розташований поруч. За словами очевидців, коли працював бульдозер, із валу вивертали залишки дерев`яної огорожі, якою у свій час городище було загороджене по колу та мало загальну висоту до 5-ти метрів. Його б руйнували і далі, але на заваді стало захоронення радянських воїнів, які останній раз захистили свою землю та землю своїх славних пращурів, чиї кістки лежать поруч із ними, від невдячних нащадків.

Не дивлячись на встановлений знак, що городище є історичною пам’яткою і охороняється Законом, нинішня місцева влада і сільські депутати, теж «не на висоті». Або вони, як кажуть сільські люди – наїжджі, або мають такі зашкарублі душі, для яких історичне минуле села, нічого не варте та в тих душах, нічого не зачіпає. Городище продовжують руйнувати і сьогодні, його постійно розорюють тракторами та на нього заїжджають інші механізми. Невже 25 соток цієї унікальної землі вирішить чиюсь продовольчу чи фінансову проблему ?

Опитування молоді та місцевих жителів свідчить, що більшість із них не знають де те городище, інші щось чули і тільки одиниці можуть вказати на місце його знаходження, ось Вам рівень нашої культури та моралі громади. А хто крім сільської громади збереже цю пам`ятку історії, Держава? У Держави більших справ чимало, особливо сьогодні. Та й таких пам’яток у неї багато, а у громади вона одна. До цього ж не можна сказати, що Веселинівка вимирає, народжуються і ростуть же діти. Які ще кращі приклади потрібні для їх виховання?

І ще декілька слів про Веселинівку. Село має древню історію, яка можливо починається із 6 ст. нашої ери або раніше. Курганний могильник, що був розкопаний при будівництві спортивного залу Веселинівської школи, де виявленні численні поховання – покладення праху покійних за християнським звичаєм без спалювання, представляв колективне компактне кладовище – земляний некрополь. Розміри якого (діаметр) та висота збільшувалися із кількістю поховань, останні (верхні) із яких мали вік до 400 років. На думку автора, такий же некрополь є на кладовищі Романиха. На якому і сьогодні, без підсипання грунту, згідно тієї смутної традиції, проводиться захоронення покійних. На верху цього могильника встановлений древній кам’яний хрест.

Від перерахованих курганних могильників городище знаходиться на віддалі не більше кілометра, що дає право стверджувати про існування двох поселень поруч із укріпленням. Нагадую, що найменша кількість населення, яка могла проживати у тих поселеннях – це 500 чоловік.

Продовження існування могильників у більш пізній час, свідчить, що поселення пережили монголо-татарські погроми та стали основою нинішнього села, що мало давню назву Скопці. За О. Пріцаком скопцями були освічені монахи. Це також підтверджує Лаврентієвська літопис: « В літо 1137 поставили скопца у Смоленську єпископом Мануїлом …». Якщо прийняти до уваги, що переяславський єпископ Феогност був убитий монголо-татарами, як один із організаторів оборони міста, то можна стверджувати, що частина монахів єпархії знайшла захист у місцевості, де зараз розташована Веселинівка. Від їхнього поселення, можливо і походить давня назва цього села.

Стосовно 6 ст., за твердженнями місцевих жителів, біля «шкільного» курганного могильника, був ще один курган. Частину підвищення якого використали під земляний тир. При проведенні робіт (без участі археологів) людські кістки, що викопували, дивували місцевих жителів своїми розмірами. Вони значно були більшими, чим у сучасної людини. Покійні були ростом не менше 2-х метрів, а черепи, як порівняв один очевидець, мали розмір із військову каску. Кому могло належати це поховання ? У першу чергу аварам, що проходили через наші території у середині 6 ст., тільки їх літопис фіксує як рослих та кремезних людей. Однозначно, що на цих землях відбувся великий бій між місцевим населенням та аварами, де на підвищенні і були поховані убиті.

Останнє оновлення (Понеділок, 03 травня 2010, 20:37)

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити