Помітили помилку...
Виділіть її та натисніть клавіші Shift + Enter і надішліть виправлення


Духовність - ЦЕРКВА – ШЛЯХ ДО НЕБА

СТАТТІ ТА ПОЯСНЕННЯ

(Баришівські вісті)

ЗАКЛАДКА КАМЕНЮ ПІД МАЙБУТНІЙ ХРАМ
МИ ПРАВОСЛАВНІ
ХРЕСТИМОСЬ
МОЛИМОСЬ
ВІНЧАЄМОСЬ


 

ЗАКЛАДКА КАМЕНЮ ПІД МАЙБУТНІЙ ХРАМ

24 липня, в день пам’яті рівноапостольної княгині Ольги, у с.Веселинівці було закладено перший камінь під основу майбутнього храму. Вже 14 років у селі діє православна громада, яка розміщується в звичайній сільській хаті, проте прихожани весь цей час плекали надію на відновлення типового храму в центрі села. І ось мрія віруючих Веселинівки почала здійснюватись, хоча попереду ще багато роботи, але початок, по Божій милості покладений. В присутності великої кількості жителів Веселинівки, представників місцевої влади та районної мас-медіа сім священиків здійснили чин освячення і закладку першого каменю під основу майбутнього храму. Очолив чин освячення Благочинний церков Баришівського району протоієрей Любомир Біляк, йому співслужили настоятель Троїцької церкви Веселинівки протоієрей Валерій Кайдаш, священики: Олександр Губенко з Поділля, Олександр Ярмольчик з Перемоги, Павло Лисенко з Лукашів, Василь Кость з Бзова та ієромонах Ростислав (Кушнір) з Тригорського монастиря, що на Житомирщині.

Священики освятили дерев’яний хрест і встановили його на місці майбутнього престолу. Під час освячення була замурована під фундаментні блоки камінна плита з церковнослов’янським текстом і капсула з іменами тих, хто благословив і освятив місце під майбутню церкву.

Особливу радує веселинівців те, що новий храм стоятиме на своєму історичному місці, там де стояла Троїцька церква до вересня 1943 року.

Перший храм у Скопцях (так називали Веселинівку до 1946 року), напевно, був збудований ще на початку XVII століття, а в 1879 році збудували нову, дерев’яну з дзвіницею над притвором (бабинцем) церкву. У 1902 році в Троїцькому храмі Скопців служило два священики - Іоанн Єфимович і Стефан Войнахівський, церковним старостою був козак Прокопій Федорченко. При церкві існувала бібліотека, а в церковній сторожці діяли жіноча однокласна церковно-приходська школа і земське училище. На 1902 рік в Троїцькому приході Скопців проживало 4208 чоловік, а в 1912 році – 4563, з них до привілейованих верств належало 141 чоловік, до міщан – 149, до козаків – 2882 і до селян 1391 чоловік. В 1930-х, в період атеїстичного розгулу з церкви було знято куполи і хрести, а Храм перетворено на зерносховище. В 1943 році, під час відступу фашистських військ церкву спалили разом з зерном. І тепер з надією на Боже благословення і на допомогу добрих людей віруючі Веселинівки зводитимуть новий храм, який, якщо буде на це воля Божа, через певний час засяє куполами над давнім козацьким селом.

Павло Лисенко, священик

 

МИ ПРАВОСЛАВНІ

ЧОМУ МИ ПРАВОСЛАВНІ

Багато хто з нас був свідком або й учасником такої розмови:

- Ви, можливо, віруючий?

- - Ні, я православний.

 

Випливає логічний висновок: якщо людина православна, то, мабуть, не віруюча, а якщо називає себе віруючою в Бога, то, звичайно, нічого спільного не має з Православною Церквою. На цьому часто спекулюють іновірці і намагаються так переконати співрозмовника в тому, що саме вони є тими людьми, які керуються в своєму житті вірою в Бога, вивчають Святе письмо. Православні ж, мовляв, лише зосереджуються на виконанні обрядів, а насправді далекі від віри, на що нібито вказує й сам термін «православні».. Деякі іновірці, намагаючись комусь пояснити цей термін, кажуть, що православні – це люди, які збираються тільки для того, щоб повеселитися, тобто пославити. То що ж насправді означає бути православним? І взагалі, чи варто так називатись?

Почнімо з того, що віра ще не є запорукою спасіння. Не кожна людина, яка вірить у Бога і навіть має богословські звання, може спастися. Для того, щоб успадкувати спасіння, свою віру потрібно реалізовувати. «Яка користь, браття мої, коли хто говорить, що він має віру, а діл не має? Чи може ця віра спасти його? – запитує св.ап.Яків, і сам відповідає, - ти віруєш, що Бог єдиний: добре робиш; та й біси вірують і тремтять. Але чи хочеш ти знати, легковажна людино, що віра без діл мертва?»(Як.2.14, 19-20). Інший апостол, Павло, писав, що віра – це «здійснення очікуваного і впевненість у невидимому» (Євр.11.1), тобто, що справді віруюча людина має свою віру реалізовувати, здійснювати те, в що вона вірить, чого вона очікує. Тому Господь застерігає:»Не кожен, хто говорить Мені: Господи! Господи! - увійде в Царство Небесне, а той, хто виконує волю Отця Мого Небесного». (Мф.7.21). Отже, істинно віруючою людиною є та, яка виконує волю свого Небесного Отця, тобто служить на Його славу (див.2Кор.8.19), інакше кажучи, правильно славить Бога.

Уперше термін «православ’я» вжитий у творах християнських письменників ІІ ст.., зокрема у св. Климента Олександрійського, і означає віру всієї Церкви на противагу вченню єретиків. Дехто з цього приводу може зауважити, що оскільки християни почали називатися православними лише згодом, у пост апостольський період, то, можливо, такий крок не узгоджується з волею Божою. Справа в тім, що й християнами учні Христа почали називатися не одразу. Своїх апостолів Ісус Христос так ніколи не називав. «Ученики в Антіохії вперше почали зватися християнами» (Діян.11.26), - засвідчує св. ап. Лука, коли описує життя Антиохійської церкви 41-42 років. Тобто це сталося майже через 10 років після Воскресіння і Вознесіння Спасителя, а, значить, без Його власної на те вказівки. До того часу послідовники Господа називали себе учнями (діян.9.1, 10), братами (Діян.6.3; 7.7) тощо. Православні богослови вважають, що християнами учні Христа в Антіохії почали називатися навіть не з власної ініціативи, а так їх почали називати тамтешні язичники. « Не знаючи догматичного та релігійно-історичного значення імені Месія, вони сприйняли його грецький переклад (Христос) за ім’я власне, утворивши від нього ім’я партії Його послідовників. Нова назва особливо виявилася вдалою тому, що в ній якнайкраще поєднувались в одне всі сповідники нової віри – як з юдеїв, так і з язичників, які пізнали християнство окремо від юдейства»

Отже, коли знову поставала потреба в тому, щоб члени Церкви заявляли про себе як про істинних послідовників Христа ( на відміну від єретиків, які також себе називають християнами), то найкраще для цього вже підходив термін «православ’я». Остаточно він закріпився за Христовою Церквою після її цілковитої перемоги над єрессю іконоборства. У 842 році в неділю першого тижня Великого Посту патр. Мефодій Константинопольський та тодішній імператор очолили багато чисельну процесію вірних. Люди пройшли вулицями міста, несучи до Влахернського храму ікони. Цей день назавжди увійшов в історію як День торжества Церкви над усіма єресями – День Торжества Православ’я. Це свято відзначається і в наш час. Тому істинно віруючою людиною є та, яка правильно славить Бога (православна). Розділяти поняття «православний» та «віруючий» - абсурдно. Всі православні є віруючими.

Виникає також питання, як нам ставитись до інших термінів, які у власних назвах своїх громад використовують іновірці. Наприклад, існують об’єднання євангельських християн-баптистів, п’ятидесятників, адвентистів, усім відома секта так званих «свідків Єгови» тощо.

Нагадаємо, що будь-який про християнський напрямок, секта утворювались внаслідок розколу з Православною Церквою чи внаслідок відокремлення від подібних собі угрупувань. Однією з причин цього було неправильне розуміння, а, значить, і трактування їхніми адептами тої чи іншої догматичної істини Церкви. Наприклад, так звані свідки Єгови, найчастіше запитують у свого співрозмовника, чи знає він ім’я Бога? Що б людина не відповіла (насправді відповідь їх не цікавить), вони обов’язково зазначають, що справжнє імя Бога – Єгова.

Кожна назва, термін чи ім’я певним чином характеризує той об’єкт, якому належить. Для прикладу, термін «автомобіль» складається з двох латинських слів, які взяті разом означають «той, хто рухається сам». Також усім відомо, що ім’я Петро перекладається як «камінь». Але й справді, яке ім’я має Бог? Чи взагалі можливо дати Йому якесь одне ім’я і Його охарактеризувати? Певно, що ні! Тому ще в Старому Завіті ми зустрічаємо багато термінів, імен для характеристики Бога: Адонай (Господь), Плохім (Дух, Бог) та інші. Але, безперечно, щонайкраще характеризує Бога імя Яхве (Єгова – його неправильна транскрипція) – Сущий. Юдеї ставляться до нього з такою великою пошаною, що намагаються навіть не промовляти це ім’я і заміняють у своїх молитвах іншими, наприклад, Адонай. Так звані ж свідки Єгови,, видно, схожої пошани до імені Яхве не виявляють, оскільки друкують його на кожній сторінці будь-якого свого видання. Тому, згадуючи про них, ми зазначаємо: так звані свідки Єгови. Справжніми ж свідками Єгови, точніше, Яхве, залишаються вірні Православної Церкви. Саме в практиці Православної Церкви це ім’я з поваги до нього згадується вкрай рідко. Очевидно, людей, які пропонують перехожим часопис «Вартова Башта» чи «Пробудись», не варто називати єговістами чи свідками Єгови, оскільки, відійшовши від єдиної, заснованої Богом Яхве Церкви, вони відійшли від Бога, і тому ні в якому разі не можуть про нього свідчити.

Схоже простежується і щодо інших термінів. У 30-х роках ХІХ ст.. виник адвентизм (від.лат.Adventus-пришестя), послідовники якого очікують другого пришестя Ісуса Христа. Його засновник,, У.Міллер, «пророкував», що це станеться в 1843-1844 роках. Православна Церква також вірить у друге пришестя Господа. В Символі Віри так і зазначається, що ми віримо в те, що Ісус Христос «знову прийде у славі судити живих і мертвих, і Царству Його не буде кінця». Отже,, нас, православних, можна назвати адвентистами? Так! Але будучи твердо переконаними в майбутньому пришесті Спасителя, і ми водночас пам’ятаємо і Його застереження: «Про день же той і годину ніхто не знає, ні ангели небесні, а тільки Отець Мій один». (Мф.24.36). Тому православна Церква ніколи не намагалася, на відміну від адвентистів та інших іновірців, вирахувати час, коли це станеться.

Немає сумніву і в тому, що Православну Церкву можна назвати і євангельською та баптистською ( від гр..Baptizo – занурювати, хрестити у воді). Адже всі ми є хрещеними і навчаємося жити з принципами Євангеліє. Що ж до терміна «п’ятдесятництво», то й він у нас ніяких заперечень не викликає, оскільки Православна Церква, на відміну від інших християнських течій, була заснована на п’ятдесятий день після Воскресіння Христа (Діян.2). Тому так називатися може лише православна Церква.

Отже термін «првослав’я» якнайкраще характеризує Христову Церкву і поєднує в собі усі догматичні істини.

 

ЧОМУ МИ, ПРАВОСЛАВНІ, МАЄМО У СВОЇЙ ЦЕРКВІ ІЄРАРХІЮ І ВИКОРИСТОВУЄМО СТОСОВНО ЄПИСКОПАТУ ТЕРМІНИ «СВЯТІЙШИЙ», «ВИСОКОПРЕОСВЯЩЕННІЙШИЙ» ТОЩО?

З вуст іновірців нерідко можна почути звинувачення на адресу Православної Церкви в тому, що в ній встановлене ієрархічне служіння. Але ж ієрархічність у Церкві започаткував Сам Спаситель, про що свідчить подія зішесття Святого Духа на апостолів (Діян.2.1-4). Адже благодать Святого Духа, зокрема проповідувати різними мовами, отримали не всі Христові учні,, а лише Його апостоли.

Ієрархічність існує в Церкві не для того, щоб когось звеличити, а когось принизити, а з метою впорядкування життя Церкви. За вченням Церкви,, всі християни поділяються на духовенство і мирян, або клір та народ. Одні є пастирями, а інші - паствою. Священицька ієрархія виконує функції, спрямовані на поширення християнського вчення, здійснення Таїнств, проповідництво, вирішення організаційних питань Церкви. Одні її представники наділені більшою духовною владою, інші – меншою:

- Диякон (у чернецтві – ієродиякон) – наділений благодаттю служити під час здійснення Таїнств;

- Священик, або пресвітер (у чернецтві – ієромонах) - наділений благодаттю здійснювати Таїнства;

- Єпископ (архієрей) – наділений благодаттю не лише здійснювати Таїнства, але й посвячувати інших для здійснення Таїнств.

 

Починаючи з давніх часів, за великі особисті перед Церквою або за багаторічну бездоганну службу деякі священнослужителі удостоювались особливих почесних звань, що надавало їм право першості та переваги над іншими. Це відіграє важливу роль у справі керівництва Церквою.

Диякони возводяться в чин протодияконів (першодияконів), ієродиякони – в архідиякони.

Священик (ієрей – грецьк.) – возводиться в сан протоієрея (протопресвітера); в чернецтві – в сан ігумена та архімандрита, тобто начальника або настоятеля чоловічого монастиря. Настоятелями також називаються старші священики соборної або парафіяльної церкви.

Область, яка духовно підпорядкована архієрею, називається єпархією. Для зручності керівництва вона поділяється на благочиння. Священики, яких правлячий архієрей призначає їхніми керівниками, називаються благочинними. Благочинному підпорядковані всі священнослужителі певного благочиння. Про свою діяльність благочинний звітує архієрею.

У перекладі з грецької мови термін «архієрей» означає «начальник над священиками». Всі архієреї між собою рівні.

 

ЧОМУ МИ, ПРАВОСЛАВНІ, СТВЕРДЖУЄМО, ЩО ЛИШЕ НАША ЦЕРКВА Є ЄДИНОЮ ІСТИННО ХРИСТОВОЮ?

Термін «церква» у перекладі з грецької мови означає «зібрання вільних людей». Справді вільною людиною можна назвати того, хто звільняється, спасається від гріха. Господь «хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини»(1Тим.2.4). З цією метою Він утілився, заснував Церкву і приніс Себе за нею в жертву. Ісус Христос говорив: «Я збудую Церкву Мою, і врата пекла не здолають її»(Мф.16.18) Апостол Павло засвідчує, що Христос є «главою Церкви, яка є тіло Його» (Ев1.22-23). Вже з цих висловів стає зрозуміло, що Спаситель заснував одну єдину Церкву, а не церкви, і що поділ на конфесії є противним в очах Божих. Господь наш Ісус Христос молився за єдність нашу, Його учнів:»Отче Святий! Збережи їх в ім’я Твоє, тих, кого Ти дав Мені, щоб вони були єдине, як ми». (Ін.17.11). Для того, щоб краще зрозуміти, до якої єдності покликані учні Христові, наведемо деякі слова св.ап. Іоана Богослова: «Троє свідчать на небі: Отець, Слово (Син божий) і Святий Дух; і ці троє – єдине» (1Ін.5.7.). Отже, подібно до того, як Свята Трійця є єдиносущною і нероздільною, єдність та нероздільність мають зберігати і члени Христової Церкви.

Розмірковуючи про непорушність єдності християн св.ап. Павло ототожнював Церкву з тілом. Він писав, що Ісус Христос є «Главою Церкви, яка є тіло Його… Як в одному тілі маємо багато членів, але не всі члени виконують однакові дії, так багато нас становимо одне тіло у Христі….Бо всі ми одним Духом хрестилися в одне тіло… Ви – тіло Христове…Бог так створив тіло, щоб ми про менш довершене більше піклувалися, щоб н було розділення в тілі, але щоб усі члени однаково дбали один про одного. Тому, чи страждає один член, з ним страждають усі члени; чи славиться один член, з ним радіють усі члени»(Еф.1.22-23;Рим.12.-5;1Кор.12.13, 27, 24-26). Як видно з цих слів у Церкві існують такі духовні закони, завдяки яким зберігається її єдність. Ні чиїсь особливі обдарування, ні убогість не можуть бути виправданою та Богу угодною причиною розділення Церкви. Отже, «Церква Христова є Єдина, бо вона є одне духовне тіло, має одного главу, Христа, й одуховнюється одним Духом Божим (див. Еф.4.4-6). Вона має одну мету – освячувати людей, одне і те саме Божественне вчення, одні і ті самі таїнства. Тому Церква розпадатися або роз’єднуватись не може. Від неї можуть відпадати або відокремлюватися єретики чи грішники. Вони перестають бути членами Церкви, а Церква від цього не перестає бути єдиною».

Відомий богослов минулого століття прот. Сергій Булгаков писав, що оскільки не може бути «багатьох істин(істина лише одна), то не може існувати й багатьох «церков», адже є єдина істинна Православна Церква».Але ж як бути з тим фактом, що у світі існує більше десяти автокефальних (від гр..Avtos- сам, kehale – голова), тобто повністю самостійних, рівних між собою православних церков? Чи не суперечить це Святому Письму? Відповідь однозначна: Ні! Справа в тім, що єдність Православної виявляється не в існуванні єдиної адміністративної влади, а, нагадуємо, в єдності віровчення: В Ніко-Царгородському Символі Віри зазначено, що ми віруємо «в єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву». Принцип соборності виявляється в тому, що кожна автокефальна церква має власний адміністративний устрій, свого голову (митрополита, патріарха), але водночас над усією сім’єю, собором православних церков, головує Господь наш Ісус Христос. Дотримуючись єдиних догматичних та канонічних засад, автокефальні церкви підтримують між собою зносини, беруть участь у тих справах, які мають загально церковне значення. Такий образ єдності в Православній Церкві зберігається з апостольських часів. Церкви, які апостоли заснували в різних містах і країнах, підтримували між собою духовний зв’язок , надавали один одному допомогу, обмінювалися вітаннями. Тому в посланнях св.ап. Павла ми знаходимо, наприклад, такі вирази: «Павло, і Силуан, і Тимофій – церкві Солунській в Бозі Отці і Господі Ісусі Христі… Павло, волею Божою покликаний апостол Ісуса Христа, і Сосен, брат церкві Божій у Коринфі… Вітають вас церкви Асійські; щиро вітають вас у Господі Акила і Прискілла разом із домашньою їхньою церквою… Вітайте Прискіллу та Акилу співпрацівників моїх у Христі Ісусі (котрі голову свою покладали за мою душу, яким не я один дякую, але й усі церкви з язичників),, і домашню їхню церкву… Вітають вас усі церкви Христові»(1Сол.1.1; 1Кор.1.1-2;16.19;Рим.16.3-4,16). Зі слів апостола видно, що ще в першому столітті християнства термін «церква» використовувався також стосовно окремих громад християн, із яких складалося єдине Тіло Церкви, та в значенні християнських сімей. Спілкуючись із різними християнськими громадами, в тому числі і з домашніми церквами, апостоли водночас дбали про збереження їхніми членами єдності віри. «Благаю ва, браття, - пише св. ап. Павло, - ім’ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб усі ви говорили одне і не було між вами розділення, а щоб ви з’єднані були в одному розумінні та в одній думці… Та коли б навіть ми або ангел з неба став благовістити вам не те, що ми вам благовістили, нехай буде анафема!»(1Кор.1.10;Гал.1.8).

Однак зовсім за іншими принципами утворюється протестантський рух. Це відбувається переважно через розходження у поглядах на те чи інше догматичне питання їхніх лідерів. Це легко простежити, вивчаючи історію. На жаль, 1 1054 році через бажання Папи Римського мати особливі привілеї, а саме: головувати над усіма єпископами та патріархами, від єдиної сім’ї братських церков відокремилася Римська церква. Ця подія ввійшла в історію як великий церковний розкол. Через декілька століть в історії Римської церкви розпочалась епоха Реформації або Протестантизму. Фактично кожний протестантський напрямок утворився внаслідок розколу і має власну систему віровчення. Наприклад,, англійський реформатор Джон Віклеф (13244-1384 рр.) заперечував таїнство сповіді та дійсну присутність Ісуса Христа в Євхаристії, виступав проти чернецтва. Послідовники Яна Гуса (1369-1415 рр) виступали проти таємної сповіді та іконошанування, Мартін Лютер (1483-1546 рр.) справедливо засуджував продажу індульгенцій у Римо-католицькій церкві,, але разом з тим виступав проти молитви за спочилих, молитовного звернення до святих, проти існування в Церкві ієрархії та чернецтва. Таїнства Церкви він сприймав лише як гарні звичаї. Ульріх Цвінглі (1484-1531 рр.) заперечував чернецтво та іконошанування. На відміну від Лютера, на таїнство Євхаристії (грецькою – «подяка») він дивився як на просту згадку про Таємну Вечерю. Особливою суворістю вирізнялося вчення Яна Кальвіна (1509-1564 рр.). Як і Лютер,, він не заперечував хрещення немовлят. У 1520 році під проводом шкільного вчителя Томаса Мюнцера (1490-1525 рр.) в одному з саксонських містечок виник дух анабаптистів ( від гр.. anabaptizo – знову занурюю, тобто вдруге хрещу). Він учив, що необхідно всіх хрестити вдруге у свідомому віці. Лютер виступив проти цьогоі під час дискусії у м. Вітенберзі назвав анабаптистів породженням пекла і прокляв їх. У 1663 році англійці-конгрегаціоналісти, які втекли до Голландії від переслідувань англіканської церкви (англійська протестантська течія), заснували новий напрямок – баптизм (від гр.. – baptize – занурюю в воду). Вони стверджували, що не перехрещують новоприбулих членів, а саме хрестять, оскільки попереднє хрещення, яке вони прийняли у дитинстві,, насправді є недійсним. У ХІХ ст.. у світі почали виникати вкрай радикальні напрямки. В І половині ХІХ ст.. Уїльям Міллер (1782-1842 рр) заснував у США адвентизм ( від лат. – adventus – пришестя),, представники якого, на противагу всім протестантським течіям шанують не неділю а суботу. В 70-х роках ХІХ ст.. у США виникла секта так званих свідків Єгови, які не визнають Ісуса Христа за Бога. Наприкінці ХІХ ст.. у США виник рух п’ятдесятників, представники якого вважають, що мають дар Святого Духа розмовляти різними мовами. В п’ятдесятництві розрізняють такі напрямки, як п’ятдесятники-харизмати, п’ятдесятники-сіоніти, п’ятдесятники- суботники.

Представники цих та інших релігійних напрямків завжди погоджувалися з тим, що Церква одна. Наприклад, відомий протестантський богослов Генрі Кліренс Тіссен, за підручниками якого навчаються студенти багатьох релігійних навчальних закладів англомовного світу, пише: « Ми часто говоримо про різні деномінації як про церкви, проте такого використання вислову «Церква» ми не знаходимо в Писанні. Деякі деномінації претендують на те, що тільки вони є єдиною правдивою церквою, проте слід пам’ятати, що Слово Боже застерігає від таких поділень (1Кор.1.11-17). Деномінацій може бути багато, проте є тільки одна правдива всесвітня Церква». Він,, звісно, має на увазі свою деномінацію.

Заяви іновірців свідчать про те, що, незважаючи ні на в Письмо, ні на історичні реалії, цією єдиною Церквою вони вважають громаду саме свої вірних. Ставлення ж протестантських лідерів до інших християнських спільнот можна охарактеризувати словами Мартіна Лютера, який про Римську церкву говорив таке: « Ми не визнаємо їх, що вони є церквою, і (по правді) вона не є (церквою). Римська церква, в свою чергу, вже в наші дні про своє сприйняття інших конфесій заявляє таким чином: «Католики твердо переконані, що єдина Христова Церква перебуває у Католицькій церкві «під проводом наслідника Петра і єпископа у спів причасті з ним». Вони сповідують,, що повнота об’явленої правди, Святих Тайн і служіння, які Христос дав для будування своєї Церкви і для сповнення свого посланництва, заходиться в католицькому спів причасті Церкви».

Отже, представники будь-якої деномінації, звичайно, лише себе вважають істинною церквою,, а всіх інших сприймають за єретиків. Але тоді виникає риторичне за своєю суттю запитання: Чим жили послідовники Лютера та Кальвіна, припустимо, в IV-VII ст..ст.? Або хто з апостолів чи з отців І Вселенського Собору (325р.) належав до громади адвентистів? Кожен, хто знає історію, обов’язково зауважить, що жодного з цих напрямків у ті часи не існувало і що виникли вони набагато пізніше. Абсолютно безпідставно іновірці стверджують, що вони походять від апостолів . Свою ж історію від апостольських часів веде лише Православна Церква. Про це свідчать численні історичні, у тому числі й археологічні факти, з якими можна ознайомитись, вивчаючи твори православних богословів. Напрацюванням отців Православної Церкви минулих століть (Наприклад, Нікейським Символом віри) користується й багато сучасних іновірців.

Отже, якщо всіх вищезгаданих та й узагалі існуючих у наш час конфесій до певного часу не існувало, то,, безперечно, немає жодних підстав вважати їх членів послідовниками Христа. Іновірці самі це розуміють і тому намагаються якимось чином пояснити свою відсутність протягом багатьох століть. У зв’язку з цим, зокрема у середовищі послідовників м,Лютера, розвинулося вчення про невидимість Церкви. Вони стверджують, що істинна церква існувала на землі « невидимо», що вона не мала організаційних форм і складалася з істинно віруючих людей, які відомі лише Богові. Ідея сама собою гарна, проте для впровадження в життя вона не має не лише ніяких підстав у Святому Письмі, але й повністю йому суперечить. По-перше, якщо Церква існувала невидимо, то чому Спаситель розповідає про неї апостолам (Мф.18.15-17) як про таку, що має повноваження видимим чином відлучати від себе нечестивих членів? Яка, врешті-решт, Церква була заснована в день П’ятдесятниці: видима чи невидима? Певно, що видима. Адже юдеї, які тоді зібралися в Єрусалимі, на власні очі бачили Христових учнів, сповнених Святим Духом (Діян.2.1-41). Крім того, апостоли звісно, видимим чином звершували місійні подорожі, звіщали Слово Боже, свідчили про себе як про учнів Христа, приймали страждання та мученицьку смерть. То коли ж, у якому році, якого числа, якого місяця, якої години припинилося видиме існування Церкви? На жаль, на ці питання іновірці не можуть дати чіткої відповіді навіть самі собі.

Теорія про невидиму Церкву суперечить пророкуванню Спасителя: «Я збудую Церкву Мою, і врата пекла не здолають її… Ось Я з вами по всі дні, до кінця віку. Амінь» »(Мф.16.18; 28.20). Отже, якщо повірити Лютеру , то виходить що Господь помилявся, коли це говорив, і що Церква все ж таки була переможена і внаслідок своєї поразки вимушена була перейти в невидимий стан. Але ж Господь не помиляється. Помилятися властиво людям, у цьому випадку – лютеранам.

Якщо вже говорити про послідовників М.Лютера, то порушення Святого Письма у вченні про Церкву з їхнього боку слід убачати ще й у тому, що в назві своєї деномінації вони використовують ім’я її засновника, тобто називаються євангельсько-лютеранською церквою. Але нагадаємо, що саме проти цього застерігав ще коринфських християн св.ап. Павло: «Я кажу про те, що у вас говорять: я - Павлів; я – Аполлосів; я- Кирин; а я – Христів. Хіба ж розділився Христос? Хіба Павло розп’явся за вас? Чи в ім’я Павлове ви хрестилися?»(1Кор.1.12-13). То чи ж в ім’я Лютера хрестилися ті, що йому симпатизують?

Лідери сучасних релігійних напрямків і самі розуміють, що Святе Письмо та історія свідчать не на їх користь, а тому всіляко намагаються приховати історичні передумови свого походження. Наприклад, на запитання « до якої конфесії ви належите?» від них часто можна почути відповіді на зразок «ми просто християни» чи «ми від апостолів». Про те, до якої конфесії належить їхня громада, вони намагаються майже не згадувати. На сторінках їхніх друкованих видань можна знайти лише такі вказівки : «Християнська газета Церкви повного Євангелія «Осанна». Але до якого саме протестантського напрямку (до баптистів, п’ятидесятників тощо) належать видавці цієї газети, ніде не зазначається. Практикується також іще один метод приховувати свою конфесійну приналежність – реєструватися як міжконфесійна організація чи то пак місія. Люди, втомлені між церковними суперечками,, шукають духовного спокою і часто потрапляють у тенета саме такого типу організації. На початку вони навіть не здогадуються, що всі члени так званої міжконфесійної місії насправді належать до однієї конфесії і займаються чистим прозелітизмом (від гр..- proselitos – прибулець), тобто наверненням у свою віру послідовників інших віровчень. Здійснюючи свою роботу, ці «місіонери» інколи навіть заявляють, що вони визнають усі християнські напрямки рівними між собою, що все одно як вірити, мовляв, Бог один, а позиція Православної Церкви, яка відверто навчає,, що лише вона одна залишається носієм істинної віри, сприймається як щось украй застаріле та непривабливе. Морок духовного осліплення мав би розсіятися в той момент, коли ці «місіонери» пропонують прийняти хрещення. Саме це і є найголовнішим свідченням того, що насправді єдиною істинною церквою вони визнають лише свою так звану міжконфесійну місію, а нас,, православних, навіть не сприймають за християн.. Адже християнином є той, хто принаймні прийняв таїнство Хрещення. Якщо ж вірного Православної Церкви переконують у тому, що звершене над ним у дитинстві хрещення не є дійсним, і пропонують охреститися вдруге, так би мовити, у свідомому віці, то це, без сумніву, й означає, що ці люб’язні нові знайомі його не вважають християнином, а їхні попередні балачки про рівність перед Богом усіх конфесій є нічим іншим, як простим замилюванням очей. Але ж чи угодні такі методи місіонерства Богові? Звісно, ні! Бо Господь навчав: «Нехай буде слово ваше: так – так; ні – ні, а що зверх цього, те від лукавого» (Мф.5.37). Тому якщо хтось із «американською» посмішкою на вустах нав’язливо запрошує вас відвідати зібрання громади своїх вірних і при цьому уникає прямої відповіді на запитання до якої конфесії вони належать, або пропонує літературу, в якій не вказується релігійна приналежність її авторів, чи починає філософствувати про рівність перед Богом усіх церков, то потрібно розуміти, що він явно діє не за християнськими принципами, а тому його організація не є церквою.

Отже, справді апостольською Церквою є та, яка безперервно існує від моменту заснування її Господом і дотримується Його спасенного віровчення. До цієї категорії потрапляє лише Православна Церква. Всі ж інші релігійні напрямки, які утворилися згодом унаслідок розколів, не лише не можуть претендувати на рівність із нею, але й, відповідно до Святого Письма, взагалі не вважаються Церквами.

 

ХРЕСТИМОСЬ

ХРЕЩЕННЯ І МИРОПОМАЗАННЯ

Перед звершенням Таїнства хрещення буває наречення імені, яке дається людині на честь якогось із святих православної Церкви. При цьому священик тричі осіняє хресним знаменням і благає Бога бути милостивим до цієї людини і, після приєднання через хрещення до святої Церкви, зробити її учасником вічного блаженства. Коли ж настане час хрещення, священик молить Господа вигнати з цієї людини всякого лукавого і нечистого Духа, що ховається і гніздиться в її серці, і зробити членом Церкви і спадкоємцем вічного блаженства; охрещуваний же відрікається від диявола, дає обіцянку служити не йому, а Христові, і читанням Символу віри підтверджує свою віру в Христа,, як Царя і Бога.

Коли ж хрестять немовля, то зречення диявола і всіх діл його, а так само і Символ віри промовляють від його імені куми, тобто хрещений батько і хрещена мати, які є поручителями за віру охрещуваного і беруть на себе обов’язок навчити його віри, коли він виросте, і турботу про те, щоб він жив по-християнськи. Далі священик молить Господа освятити воду в купелі і, відігнавши від неї диявола, зробити її для того кого хрестять, джерелом нового і святого життя і при цьому тричі робить у воді знамення хреста, спочатку своєю рукою, а потім освяченим єлеєм, яким він помазує також і охрещуваного на знак милості Божої до нього.

Відтак священик тричі занурює його у воду, промовляючи: «Охрещується раб Божий (називаючи його ім’я) в ім’я Отця, амінь; і Сина, амінь; і Святого Духа, амінь». На хрещеного покладаються білий одяг та хрест.

Білий одяг служить знаком чистоти душі після хрещення і нагадує йому, щоб він і надалі зберігав цю чистоту, а хрест служить видимим знаком його віри в Ісуса Христа.

Одразу ж після цього звершується Таїнство миропомазання. Священик помазує охрещуваного св. миром, роблячи ним знак хреста на різних частинах тіла, з промовлянням слова «печать (тобто знак) дру Духа Святого». В цей час невидимо подаються охрещеному дари Святого Духа, з допомогою яких він зростає і зміцнюється в житті духовному. Чоло помазується миром для освячення розуму; очі, ніздрі, вуста, вуха – для освячення почуттів; груди – для освячення серця; руки і ноги – для освячення діл (вчинків) і всієї поведінки.

Потім триразове обходження священика з новохрещеним і його хрещеними батьками навколо купелі є знак торжества і радості духовної. Запалені свічки в їхніх руках служать знаком духовного просвічення, а хрестообразний постриг волосся на голові хрещеного робитьс на знак його посвячення Господу.

 

МОЛИМОСЬ

ПРО МОЛИТВУ

Бог любить своє творіння, любить кожного з нас. «І буду вам Отцем, і ви будете Моїми синами і дочками», - говорить Господь Вседержитель. (Див.: 2 Кор.6.18).

А тому ми так само, як до свого рідного батька чи рідної матері, можемо завжди, в будь-який час, звертатися до Бога – до нашого Отця Небесного. Звертанням же нашим до Бога є молитва.

Отже, молитва – це бесіда чи розмова наша з Богом. Вона необхідна для нас так само, як повітря чи їжа. У нас усе від Бога і нема нічого свого: життя, здібності, здоров’я, їжа і все інше дається нам Богом; «без Бога – ні до порога», - каже українське прислів’я.

Тому і в радості, і в печалі,, і коли щось нам потрібно, ми повинні звертатися до Бога з молитвою. А Господь дуже добрий і милостивий до нас; і якщо від щирого серця, з вірою і ревністю проситимемо Його про вдоволення свої потреб, Він неодмінно виконає наші бажання і дасть усе, в чому ми маємо потребу. При цьому потрібно цілковито покластися на Його святу волю і терпляче чекати, тому, що тільки один Господь знає, що і коли нам дати – що нам корисно і що шкідливо.

Погано робить той, хто ліниво молиться Богу: він віддаляється від Бога і Бог від нього.

А без молитви людина перестає любити Бога, забуває про Нього і не виконує свого призначення на землі, тобто чинить гріх.

 

Які бувають молитви

Якщо ми і наші близькі при доброму здоров’ї і гаразді, у нас є де жити, є у що вдягнутись, є що їсти, то ми повинні славити Бога і дякувати Йому в наших молитвах.

Такі молитви називаються хвалебними і подячними.

Якщо з нами трапиться якесь нещастя, чи то хвороба, чи біда, чи нужда, ми повинні просити у Бога допомоги.

Такі молитви називаються прохальними.

А якщо ми зробимо щось погане (вчинимо гріх) і провинимося перед Богом, ми повинні просити у Нього прощення – каятися.

Такі молитви називаються покаянними.

Оскільки ми грішимо перед Богом (постійно грішимо), то з цієї причини ми повинні завжди, перш ніж щось просити у Бога, спочатку покаятися, а тоді вже просити Бога щодо наших потреб. Отже, покаянна молитва завжди мусить передувати прохальній молитві.

Перед молитвою ми повинні спершу примиритися з тими, кому заподіяли зло, і навіть з тими, хто ображається на нас, а потім уже з побожністю та увагою стати до молитви. Під час молитви свій розум ми повинні скерувати так,, щоб ми ні про що побічне не думали, щоб серце наше жадало лише одного: як ліпше помолитися і вгодити Богу.

Якщо ж ми молитимемося, не помирившись з ближніми, поспіхом, під час молитви розмовлятимемо чи сміятимемося, тоді наша молитва буде неугодна Богу, такої молитви Бог не буде слухати «не почує нас») і навіть може покарати.

Для ретельної та посиленої молитви і доброго благочестивого життя встановлені пости.

Піст – це такі дні, коли ми мусимо більше думати про Бога, про свої гріхи перед Богом, більше молитися, каятися, не дратуватися, нікого не кривдити , а навпаки, усім допомагати,, читати Закон Божий тощо. А щоб легшу було це виконати, потрібно сам перед менше їсти – зовсім не їсти м’яса, яєць, молока, тобто «скоромну їжу», а їсти тільки «пісну» їжу, тобто рослинну: хліб, овочі, фрукти, бо ситна «скоромна» їжа викликає у нас бажання не молитися, а поспати, чи ж, навпаки, розважатися.

Найбільший і найдовший піст буває перед Великим святом. Він називається Великим постом.

Молитися Богу можна скрізь, тому що Бог перебуває всюди: і вдома, й у храмі, і на шляху. Християнин зобов’язаний молитися щоденно, вранці і ввечері, перед їжею і після неї, перед початком і після завершення будь-якої справи.

Така молитва називається домашньою, чи приватною..

У недільні та святкові дні, а також у будні, коли ми вільні від своїх занять, ми для молитви повинні ходити в храм Божий, куди збираються такі як ми християни; там ми молимось спільно, всі разом.

Така молитва називається громадською, або церковною.

Кожен православний християнин має своїм обов’язком молитися щоденно

 

ВІНЧАЄМОСЬ

ШЛЮБ

Таїнство шлюбу здійснюється посеред церкви перед аналоєм, на якому знаходяться хрест і Євангеліє, і при цьому бувають спочатку заручини, а слідом вінчання. Заручини здійснюються так. Наречений стає праворуч, наречена – ліворуч. Священик тричі благословляє їх запаленими свічками і дає їм у руки ці свічки як знаки подружньої любові, благословенної Господом. Після молитви до Бога про дарування усяких благ і милостей зарученим і щоб Він благословив їхні заручини, з’єднав і зберіг їх у мирі та однодумності,, священик благословляє й заручує їх обручками (кільцями), заздалегідь покладеними на престол для освячення. Наречені беруть ці обручки як священну запоруку та знак непорушності того подружнього союзу, в який вони хочуть вступити. За заручинами йде вінчання. При цьому священик молить Господа благословити шлюб і послати на тих, що вступають у нього , Свою небесну благодать. Як видимий знак цієї благодаті, він покладає на них вінці, а потім тричі благословляє їх обох разом, промовляючи: «Господи, Боже наш, славою і честю вінчай їх». У посланні спостола Павла, яке читається, говориться про важливість Таїнства шлюбу і про взаємні обов’язки чоловіка та й жінки, а в Євангелії – про присутність Самого Господа на шлюб у місті Кані. Поєднуючись шлюбом, вони п’ють вино з однієї поданої їм чаші, на знак того, що віднині вони повинні жити однодушно, поділяючи радість і горе. Триразове ж обходження їх священиком навколо аналоя служить знаком духовної радості і торжества.

 

Останнє оновлення (Неділя, 14 листопада 2010, 16:32)

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити